Розділ LIII

І останній

Ми вже майже закінчили історію всіх осіб, про яких йшлося у цій повісті. Біографові їх ще залишається подати лише кілька коротких стислих слів.

За три місяці Роза Флемінг та Гаррі Мейлі взяли шлюб у тій самій простенькій сільській церкві, що мала з цього часу стати за місце діяльності молодого пастора. Того самого дня молоде подружжя оселилося в своєму новому привітному гніздечку.

Місіс Мейлі теж оселилась із сином і невісткою, щоб дожити в супокої віку, насолоджуючись найбільшим щастям, що випадає доброчинним людям на старість: спогляданням щастя тих, про кого вони ціле своє життя ніжно піклувалися і кого любили щирим серцем.

Коли з Монксовими заплутаними справами (що ніколи не процвітали ані в його руках, ані в руках його матері) уважно й пильно ознайомилися, то виявилося, що коли поділити нарівно між ним та Олівером лишки батькового майна, яке він собі був загарбав, на кожного з них припаде понад три тисячі фунтів стерлінгів.

За батьківським заповітом, Олівер мав стати єдиним спадкоємцем усього, та містер Броунлоу, не бажаючи позбавляти первака свого покійного друга можливості стати на чесний шлях і поквитувати свої минулі гріхи, — запропонував цей рівний поділ, — і його малий вихованець, звичайно, з радістю пристав на це.

Монкс (він залишив за собою й надалі це вигадане прізвище) узяв свою частку й подався з нею в далекий куток Нового Світу; там він за короткий час розвіяв усі свої гроші, став незабаром на стару стежку і, вчинивши якесь нове шахрайство, опинився у в’язниці. Він просидів там кілька років, де його й звела в могилу його давня хвороба. Решта головних діячів грабіжницької зграї його приятеля Феджіна вмерли так само далеко від їхньої батьківщини.

Містер Броунлоу всиновив Олівера й оселився з ним та зі своєю вірною економкою недалечко від пасторського будинку, де жили його найкращі друзі. Таким чином він виконав останнє наймиліше бажання Оліверового щирого серця і з’єднав ще тісніше маленьке коло, що зажило таким повним щасливим життям, яке тільки можливе у нашому світі, світі мінливому й непевному.

По весіллі Рози й Гаррі шановний лікар повернувся до Чертсі. Але тепер йому бракувало товариства його старих любих друзів, і дарма, що вдача його була бадьора й весела, він почав підупадати, тяжко занудився і неодмінно був би перевівся на жовчного буркуна, коли б він на це був здатний. Перші два-три місяці він лише натякав на те, що повітря Чертсі почало наче шкідливо впливати на його здоров’я, а згодом переконався, що ця місцевість просто втеряла для нього всяку принаду, передав свою практику своєму помічникові, а сам оселився в маленькій хатині, неподалік від того села, де його молодий друг був за пастора; тут він одразу став знову сам собою.

Ще до свого переїзду з Чертсі лікар здружився з ексцентричним містером Грімвігом, і той тепер учащає до нього кілька разів на рік. Приїздячи до свого нового друга, містер Грімвіг починає дуже ретельно господарювати: доглядає за квітками, працює на городі, теслює, ловить рибу і взагалі береться до всього своїм новим оригінальним ладом, запевняючи всіх (з додачею своєї улюбленої обіцянки з’їсти власну голову), що тільки він робить як слід, а решта не тямить нічого.

Містер Броунлоу страшенно любить подратувати часом свого друга його невдалим пророкуванням щодо Олівера і нагадати йому той вечір, коли вони сиділи вдвох, поглядаючи нетерпляче на годинник і дожидаючи на його повернення. Але містер Грімвіг уперто огризається й доводить, що й тоді його було зверху, бо ж Олівер таки й справді не повернувся. Цей доказ його завжди дуже тішить, і він довго й весело сміється.

Ноя Клейполя цілком помилували за те, що він виказав на Феджіна. Хлопець переконався навіч, що рукомество, яке він був обрав, — зовсім непевне й не таке спокійне, як він сподівався, а тому він якийсь час міркував, до якої б роботи узятися, щоб вона його не занадто обтяжувала, але й забезпечувала йому вигідне існування. Кінець кінцем він обрав собі фах викажчика і зажив розкошуючи. Він запровадив такий лад: по неділях, у той час, коли по церквах ще йшла одправа, він виходить на проходку зі своєю Шарлоттою, одягненою дуже пристойно й просто. Перед дверима якогось добросердого трактирника його дама раптом зомліває, і, щоб привести її до пам’яті, він випрохує трипенсову скляночку горілки, а другого ж дня іде куди слід, виказує на трактирника й одержує половину штрафу за незаконний продаж трунків.[28] Іноді для розваги містер Клейполь зомліває сам, але кінець буває завжди однаковий.

Позбавлене посади подружжя Бембль зубожіло і зрештою зійшло на такі злидні, що змушене було саме шукати захисту в тому самому притулку, де колись верховодило. Містер Бембль раз у раз із жалем зізнається, що в такому приниженому стані він і сили вже не має дякувати долі за те, що його розлучили з його любою дружиною.

Джайлза і Брітлза залишили на старих посадах, дарма, що перший з них геть облисів, а другий геть-чисто посивів. Обоє ночують у пасторському будинку, але доглядають однаково містера Броунлоу, Олівера й лікаря; отже в селі ніхто й не візьме гаразд утямки, кому вони, власне, служать.

На Чарлі Бетса Сайксів злочин справив таке страшне враження, що він почав міркувати, чи не краще, зрештою, чесно жити? Отже, доміркувавшися до того, що воно таки справді так, Чарлі відцурався од свого минулого й вирішив поквитувати його в якійсь іншій царині діяльності. Спочатку йому повелося дуже круто, і він пройшов через тяжку боротьбу, але щаслива вдача і певна свідомість того, що він простує до доброї мети, допомогли йому виконати своє завдання. Він почав з посади стаєнного попихача та наймита на фермі, зазнав чимало пригод, а тепер відомий за найвеселішого скотаря у всім Нортамтонширі.

Наближаючись до кінця своєї праці, рука того, хто писав ці рядки, тремтить і важчає… Їй хочеться продовжити ще трохи нитку цього оповідання.

Хотілося б мені показати розквіт жіночої краси та лагоди Рози Мейлі, що осяює ніжним сяйвом сумирний шлях свого життя й зігріває серця тих, що ідуть обіч неї; хотілося б мені змалювати цю жінку, що є втіхою і життям своїх друзів зимовим вечором край веселого вогнища в її тісному родинному колі і влітку в веселому гурті на лоні природи. Хотілося б мені йти полем слідом за Розою гарячого літнього півдня і слухати тихі переливи її ніжного голосу в садочку місячними ночами. Хотілося б мені бути свідком усіх її добрих вчинків, її теплої турботи про ближніх і її радісного хатнього господарювання, за якими вона не знає втоми. Хотілося б мені оповісти про щиру любов її і сина її покійної сестри, про те, як цілими годинами говорять вони про дорогих їм небіжчиків. Хотілося б мені подивитися на веселі голівки діточок, що туляться до її ніг, почути їх веселу балаканину, викликати в пам’яті дзвінкий сміх їхніх уст і сльози співчуття до чужого горя на їхніх чистих блакитних оченятах.

Скільки таких поглядів, усмішок, слів і думок хотілося б мені викликати з минулого.

Чи то ж казати мені про те, як містер Броунлоу збагачував день по дню розум свого приймака новим знанням і щораз більше й більше прихилявся серцем до нього, в міру того, як ширилися природні здатності хлопчика і пишно зростало все те добре, що сіяв у його душу його вихователь; чи казати мені про те, як містер Броунлоу впізнав у своєму вихованцеві всі риси й властивості покійного друга його молодощів і які сумні, а разом з тим солодкі й зворушливі спогади про безповоротне минуле викликали вони в нього.

Близько вівтаря старенької сільської церкви стоїть біла мармурова дошка, де поки що викарбувано одно лише слово: «Агнеса». В могилі нема труни, і дай Боже, щоб минуло ще багато, багато літ, поки поруч цього напису з’явиться ще чиєсь ім’я.

Але якщо душі померлих вертаються інколи на землю й одвідують ті місця, де їх по смерті все ще люблять і шанують, то, певне, тінь Агнеси не раз витає в урочистій тиші цього місця. Я того певен, дарма, що це місце — церква, а вона була кволим заблудлим створінням.