Залишившись на самоті в майстерні, Олівер поставив блимавку на ослін і з жахом, цілком зрозумілим не то що для дитини, а й для дорослого, озирнувся довкола. Посередині, на чорних козлах, стояла незакінчена труна: вона виглядала так похмуро і так виразно й моторошно говорила про смерть, що Олівер аж здригався від голови до п’ят щоразу, як погляд його падав на цю неприємну річ, і йому здавалося, що ось-ось з дна її помалу піднесе свою голову якась страхітлива постать і він збожеволіє з жаху. Вздовж стін ряд у ряд стояли обстругані берестові дошки, наготовлені для нових трун, і в тьмяному жовтуватому світлі каганця вони здавалися величезними широкоплечими привидами, що, заклавши руки в кишені, вишикувалися тут. Долі валялася тирса, берестові ошурки, цурпалки, цвяхи й окрайки чорного краму, а на стіні за прилавком була намальована дуже красномовна сцена: двоє катафалників при повному параді, в дуже цупких високих комірцях, стоять при виконанні своїх обов’язків на порозі якогось будинку, а здалеку наближається катафалк, запряжений четвернею чорних коней. У майстерні було тісно й душно, повітря, здавалося, було насичене духом трун. Закамарок під прилавком, куди Оліверові кинули тоненького матрацика, віддавав могилою.
Але не тільки це пригнічувало Олівера. Він був один як палець у чужому місці, а всі ми добре знаємо, як самотньо й холодно буває в таких випадках на серці навіть у найсильніших з нас духом. У нього не було ані приятелів, ані друзів, ні за ким було сумувати й ніхто не сумував за ним. І не щеміло його серце від недавньої розлуки, відсутність любих, добре знаних облич не гнітила його своєю пусткою. А проте Оліверові було тяжко. Коли він заліз на свою вузеньку тверду постіль, йому палко схотілося, щоб постіль ця була йому за труну і щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якій землі на цвинтарі, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогін старого дзвона вколисав його.
Рано-вранці Олівера збудило настирливе грюкання у двері майстерні. Чобіт ударив у двері разів із двадцять п’ять, поки Олівер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли він підбіг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, вочевидь, належав власникові ніг, пробубонів:
— Чи відчиниш ти мені двері нарешті, га?
— Зараз, зараз, сер, — відгукнувся Олівер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.
— Ти, мабуть, новий підмайстерок, га? — провадив голос.
— Так, сер, — одказав Олівер.
— Скільки маєш літ?
— Десять, сер.
— То я тобі ось зараз як дам, підкидьку! — І після цієї люб’язної обітниці власник голосу свиснув.
Олівер надто добре знав зі своєї минулої практики значення цього красномовного слова й тому був певний, що власник голосу, хоч хто б він був, з честю виконає свою обіцянку.
Тремтливою рукою взявся він за защіпку й відчинив двері, зирнув туди й сюди, але нікого не було видно: мабуть, чоловік, що гукав на нього знадвору, зайшов кудись погрітися, бо навколо так-таки й не було ні однієї живої душі, окрім здорового хлопчиська з дитячого захистку, що сидів на стовпчику насупроти будинку й уминав партику хліба з маслом, краючи її складаним ножиком на шматки й хутко глитаючи їх.
— Даруйте, сер, — промовив нарешті Олівер, не бачачи більше нікого на обрії. — Чи не ви це стукали часом?
— Я.
— Вам, мабуть, потрібна труна, сер? — безвинно провадив Олівер.
Хлопець зирнув на нього вовком з-під лоба й сказав, що Оліверові знадобиться вона раніше за такі жарти зі старшими людьми.
— Хіба ти, підкидьку, не знаєш, хто я такий? — спитав він з почуттям власної гідності, злазячи зі стовпчика.
— Не знаю, сер, — відказав Олівер.
— Я містер Ной Клейполь, а ти мій підручний. Поприймай віконниці, та швидше-бо, паскудне ледащо. — З цими словами містер Клейполь дав Оліверові доброго стусана і гордо, з королівською величчю увійшов до майстерні, хоча великоголовому опецькуватому незграбі досить трудно видаватися величним, а особливо коли додати до цього ще червоний ніс і руде ластовиння.
Олівер відніс на подвір’я за хатою дерев’яні віконниці і висадив по дорозі одну шибку, бо важкі заслони були йому понад силу; Ной потішив його, що він безпремінно дістане «на горіхи», але зволив-таки допомогти йому трохи. Незабаром з’явився містер Соуерберрі, а за ним і його дружина. Ноєве пророкування справдилось — Олівер негайно дістав «на горіхи», а потім йому дозволено було піти з люб’язним колегою до кухні снідати.
— Присунься до вогню, Ною, — сказала Шарлотта, — я приховала для тебе кавалок ситої свининки від хазяйського снідання. — Олівере, замкни двері за містером Ноєм і візьми те, що лежить он там на покришці. Ось тобі чай, сідай на скриню і пий хутчій, бо треба швидше прибрати майстерню — чуєш?
— Чуєш, підкидьку, чи тобі позакладало? — гукнув Ной.
— Ото пустун, без жартів ніяк не може! — засміялася Шарлотта. — Дай йому спокій, на біса він тобі здався?
— Дати йому спокій? — скрикнув Ной. — Та йому ж уже й так усі дали спокій: ні батько, ні мати не втручаються в його справи, та й інша рідня, здається, начхала на нього — він сам собі пан — ге, Шарлотто? Ха-ха-ха!
— Ну ти й сміхун, ну ти й штукаренко! — зареготалася від щирого серця Шарлотта, а Ной за нею. Потім обоє з презирством поглянули на Олівера, що, здригаючись від холоду, в найтемнішому закуткові «кухні» їв спеціально залишені для нього найгірші недоїдки.
Ной був вихованець дитячого захистку, але не був безрідний сирота і свою генеалогічну лінію міг провести аж до батька й матері, що жили недалечко в околиці (мати його була прачка, а батько — п’яниця-солдат, що вийшов у відставку з дерев’янкою замість ноги та з пенсією в два з половиною пенси на день). Хлопці із сусідніх крамниць здавна глузували з Ноя й дратували його «лабзою» та «жебраком»; Ной мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, допавшись до влади над безрідним беззахисним сиротою, на якого останній з останніх міг з презирством тикати пальцем, він з насолодою знущався над ним.
Який багатий матеріал для філософа: він свідчить, як можна удосконалити людську натуру й наскільки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака!
Пройшло зо три тижні або й цілий місяць. Одного разу, коли панство Соуерберрі сиділо за вечерею у своїй невеличкій їдальні (майстерню було вже замкнено), містер Соуерберрі, кинувши кілька поштивих поглядів на свою дружину, насмілився заговорити:
— Серденько… — він хотів ще щось сказати, але місіс Соуерберрі глянула на нього з особливим докором, і він замовк на слові.
— Ну? — доткливо спитала вона.
— Нічого, нічого, голубонько, — похапцем заспокоїв її містер Соуерберрі.
— Нечема, — прошипіла його дружина.
— Зовсім ні, пташечко, — покірно виправдувався він. — Я гадав, що вам не до вподоби мене слухати, голубко. Я тільки хотів сказати, що…
— Прошу, прошу, не кажи мені, що ти хотів сказати, — перебила його місіс Соуерберрі. — Нащо зо мною радитись? Я порожнє місце. Я не хочу втручатись у твої таємниці. — Сказавши це, вона істерично засміялася, що віщувало негоду.
— Але ж, голубонько, — пробелькотів містер Соуерберрі, — я, навпаки, хочу порадитися з вами.
— Ні, ні, моїх порад не треба, — із серцем замахала руками місіс Соуерберрі, — радься з кимсь іншим, а не зо мною. — Тут вона залилася новим вибухом істеричного сміху, що не на жарт сполохав містера Соуерберрі. Це дуже розповсюджений і надзвичайно актуальний засіб у шлюбному бутті, бо він найкраще доводить до бажаної мети. В даному разі він примусив містера Соуерберрі благати як найбільшої ласки дозволу сказати те, що його дружині страшенно кортіло дізнатись.
Витративши всього-на-всього сорок п’ять хвилин, щоб укоськати свою пані, трунар нарешті одержав цей дозвіл.
— Нічого особливого, серденько, це стосується лише малого Олівера Твіста, — почав містер Соуерберрі, — як на вашу думку, хіба він не гарненький із себе, моє серденько?
— Ще б пак, їсть як з немочі.
— В його обличчі якийсь сумний, сумний вираз, голубко, — провадив містер Соуерберрі, — дуже цікавий вираз. З нього був би чудесний катафалник.
Місіс Соуерберрі глянула остовпіло на чоловіка. Містер Соуерберрі це помітив і, не даючи часу шановній леді висловити своєї думки з цього приводу, хутко провадив:
— Не звичайний катафалник для дорослих людей, ні, я маю на увазі дитячі похорони, моя рибонько. Запевняю, він справлятиме чудесне враження.
Місіс Соуерберрі добре розумілася на фахових справах свого чоловіка, і ця ідея її глибоко вразила, але виявити це зараз значило б ущент підірвати власний авторитет, і тому вона лише дуже гостро запитала, чому така проста думка не з’явилася в нього раніше, а містер Соуерберрі зрозумів, звичайно, це як щасливу згоду на його пропозицію.
Подружжя вирішило негайно посвятити Олівера у всі таємниці трунарського ремества й за першої ж нагоди відрядити його з господарем на практику.
На цю нагоду не довелося довго чекати. Другого ранку, щойно поснідали, до майстерні увійшов містер Бембль і, спершись ціпком об прилавок, дістав з кишені свою шкуратяну записну книжку й витяг звідти якогось папірця.
— Ага, — мовив трунар, — кинувши жвавий погляд на записку, — замовлення?
— По-перше, на труну, а по-друге, на похорон на кошт парафії, — відповів містер Бембль, затягуючи ремінцем свою книжку, таку грубезну, як і він сам.
— Бейтон, — прочитав трунар, переводячи свій погляд з папірця на містера Бембля. — Уперше чую це прізвище.
Бембль похитав головою.
— Уперті, уперті люди, містере Соуерберрі, і до того ще горді, сер.
— Горді? — скривив губи містер Соуерберрі. — Ну, знаєте, це вже занадто!
— Ох-ох! Це дуже сумно, але це так, містере Соуерберрі.
— Так-так, — підтвердив трунар.
— Уявіть собі, ми тільки позавчора ввечері вперше почули про цю родину, — провадив сторож. — А могли так-таки нічого й не довідатися, якби не одна їх сусідка: вона сама від себе звернулася до Парафіяльної Ради з проханням надіслати до них лікаря — там у них жінка одна тяжко занедужала. Лікар вийшов саме обідати, а його учень (дуже моторний хлопчина) надіслав їй якихось ліків у пляшечці з-під масті для чобіт.
— Ось що значить швидка допомога, — зауважив трунар.
— Що швидка, то швидка, але знаєте: по правді роби, по правді тобі й очі вилізуть, — провадив сторож. — Що б ви думали, яка дяка від цих безсоромних людей? Чоловік відсилає назад ліки й переказує, що ліки, мовляв, не допоможуть недузі його жінки й вона їх не питиме! Добрі, сильні, цілющі ліки; ще тиждень тому вони допомогли двом ірландським робітникам та одному вугляреві; і, вважайте, ліки дають за спасибі та ще й з пляшечкою, а він — диви, який великий пан — гидує ними!
Ганебність цього вчинку повстала з новою силою перед Бемблем, він із серцем стукнув ціпком по прилавку й спалахнув як жар.
— О, — скрикнув трунар, — я ніколи не думав…
— Ніколи не думали, сер, — не вгавав сторож, — та ніколи ніхто до такого не додумався б. А тепер маєте: вона собі померла, а ми мусимо її ховати. Що пак я хотів… ага. Наказано ховати негайно. Що швидше, то краще позбутися цього добра. — З цими словами обурений парафіяльний урядовець насунув на лоба свого трикутного капелюха, не помічаючи, що вдягає його задом наперед, і виплив з майстерні.
— Вони були такі сердиті, що навіть забули спитати за тебе, — промовив містер Соуерберрі, дивлячись услід сторожеві, що великими кроками подався геть.
— Так, сер, — одказав Олівер, що протягом короткого візиту дорогого гостя старанно намагався не навертатися йому на очі (від самої згадки про нього ніжний голос Олівера проймали дрижаки). Проте на цей раз він даремно так уникав його погляду; на ретельного урядовця пророкування пана в білому жилеті справило дуже сильне враження, і тому він вважав, що, поки Олівер у трунаря лише «на розглядинах», поки всіх формальностей із семирічним контрактом ще не переведено і загроза, що він знову опиниться на шиї парафії, ще не зникла, безпечніше про нього взагалі не згадувати.
— Гаразд, — сказав містер Соуерберрі, беручи капелюха. — Що швидше позбудемось цієї тяганини, то краще. Ти, Ною, гляди майстерні, а ти, Олівере, бери картуза й ходи за мною. — Олівер слухняно одяг шапку й пішов за хазяїном.
Вони простували найубогішими, найгустіше заселеними вулицями міста, та незабаром звернули у бічний заулок, ще брудніший за інші, й почали шукати зазначеного будинку. Будинки тут були великі й високі, але такі облуплені, неохайні й старі, що в них очевидячки жили люди найубогіших верств; про це свідчили також їхні мешканці, що часом визирали то з одного, то з другого вікна, а то й з підворітниць. У багатьох будинках були внизу порожні крамниці, тепер позабивані й позамикані, а люди купчилися напевно лише в горішніх поверхах. Деякі будинки загрожували ось-ось завалитися від спорохнілості та руїн і засипати своїми уламками всю вулицю, і тому їх попідпирали про всяк випадок міцними дерев’яними балками. Але навіть і ці хисткі вертепи, здавалося, кишіли безпритульними злидарями, бо подекуди грубі дошки, якими було позабивано двері й вікна, були відхилені настільки, щоб дати місце пролізти людському тілу. У водостічних канавах вода застоялася й зацвіла; навіть падло пацюків, що гнило вже, мабуть, не один день серед змокрілого сміття, було до огиди кощаве.
На широко відкритих дверях, перед якими зупинився трунар, не було ані дзвоника, ані молотка, тому він увійшов просто в темний коридор і почав навпомацки пробиратися вгору по темних сходах, наказавши Оліверові йти за собою й не боятися. На другому поверсі він намацав якісь двері й постукав. Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Трунар зазирнув у кімнату, зрозумів, що не помилився, й увійшов, а за ним Олівер.
У кімнаті не було вогню, але якийсь чоловік сидів навпочіпки перед холодним каміном; супроти нього на низенькому ослоні сиділа стара жінка. У другому кутку тулилися один до одного кілька обшарпаних дітлахів, а в темному закутку проти дверей лежало щось довге, загорнене в стару подерту ковдру. Олівер здригнувся, натрапивши поглядом на це місце, й мимоволі притиснувся ближче до свого хазяїна; це «щось» було прикрите, але він здогадався, що це — труп.
Чоловік був дуже худий і блідий; його посивіле волосся й борода були скуйовджені, а очі запалені. Обличчя старої геть укрили дрібні зморшки; два останні зуби вищирилися над нижньою губою, а пронизливі очі хворобливо блищали. Страшно було дивитися на цих людей: вони так скидалися на тих пацюків, що гнили перед будинком.
— Ніхто не сміє підходити до неї! — сказав чоловік, гнівно вскакуючи на ноги, коли містер Соуерберрі наблизився до трупа. — Назад, назад, проклятий, коли тобі миле життя!
— Пусте, чоловіче божий, — мовив трунар, що давно вже звик до людського горя у всіх його проявах. — Пусте!
— А я кажу, — скрикнув чоловік, стискаючи руки й дико тупаючи ногами, — я кажу, що не дам закопувати її в землю. Вона там не матиме спокою: гробаки докучатимуть їй, їсти її вони не будуть, ні, вона ж і так уже виснажена вщент.
Замість відповіді на гарячкові слова трунар витяг з кишені сантиметра і став перед тілом навколішки.
— Всі, всі на коліна, упадіть перед нею і вважайте на те, що я скажу! — нараз скрикнув чоловік, падаючи з риданням у ногах померлої. — Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я ніколи не думав, що їй так погано, поки її не підтяла гарячка, а тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. У хаті не було ні світла, ні вогню, і вона вмерла в темряві, в темряві! Вона не могла навіть розглянути облич своїх дітей, їй сперло дух, і вона тільки кликала їх! Для неї я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язниці. Коли я вернувся, вона вже вмирала, і вся кров у моєму серці всохла — вони замучили, замучили її голодом. Вони замучили її голодом!
Удівець упився руками в волосся і зі стогоном звалився як підкошений на долівку: очі йому закотилися, з рота потекла піна. Налякані діти гірко заридали; стара, що сиділа досі так тихо й спокійно, ніби нічого не бачила й не чула, мовчки пригрозила їм кулаком. Потім встала й, розв’язавши краватку чоловікові, що лежав нерухомо горілиць, пошкандибала до трунаря.
— Це була моя дочка, — з якоюсь ідіотською ухмілкою хитнула вона головою у бік померлої, і від цієї ухмілки стало страшніше, ніж навіть від присутності мерця в цьому похмурому місці. — Хіба не диво: я, що породила її на світ і була тоді молодою жінкою, я живу й сміюсь, а вона лежить тут така холодна й задубіла! Подумати тільки! Сміх та й годі! Сміх та й годі! — Нещасна потвора ще довго щось бурмотала й тряслася від огидливого реготу. Не звертаючи на неї жодної уваги, трунар повернувся до дверей.
— Стійте! Стійте! — голосно прошепотіла жінка. — Коли її ховатимуть — завтра, позавтра чи нині ввечері? Я опорядила її, то, значить, мушу й іти за нею. Пришліть мені плаща, але доброго, теплого, бо надворі собачий холод. Пришліть мені ще пирога й вина. А втім — це пусте! Пришліть краще бухан хліба й кварту води. Серденько моє, не забудете? Ми дістанемо хліба? Так? — палко скрикнула вона, хапаючи трунаря за полу, бо він підійшов ще ближче до дверей.
— Так, так, все що завгодно, — обіцяв він, ухиляючись від старої, і, тягнучи Олівера за руку, хутко вийшов з кімнати.
Другого дня Олівер з хазяїном повернулися знову до злиденного житла жебраків. Голодній родині було надіслано допомогу: містер Бембль сам своєю персоною відніс туди напередодні буханець хліба й шматок сиру, а сьогодні він з чотирма мешканцями з притулку, що мали нести труну на цвинтар, прийшов загодя. На рам’я жебраків накинули чорні старі пелерини, непофарбовану труну забили, підхопили на плечі й понесли на вулицю.
— Гей, бабко, бери ноги на плечі, — ми вже трохи запізнилися, — прошепотів Соуерберрі на вухо старій, — не можна, щоб панотець на нас чекав. Нумо вперед, хлопці-молодці, хутчіш!
Носії тільки того й чекали й вирушили швидким кроком під своїм легким тягарем; чоловік і мати покійниці похапцем подалися за ними. Бембль і Соуерберрі йшли попереду на пристойному віддаленні від труни, а Олівер, щоб не відстати, біг підтюпцем поруч.
Проте так поспішати не було наглої потреби: коли похід прийшов до похмурого, порослого жаливою закутка кладовища, відведеного для дармових могил, — панотця ще не було; причетник, що грівся біля вогню в ризниці, сказав, що на нього доведеться чекати годину, а то й дві. Труну поставили над краєм могили, і родичі покійниці залишилися покірно чекати на панотця під холодним дрібним дощем на грузькій мокрій глині; якісь вуличні хлопчиська, зацікавившись видовиськом, забігли на цвинтар і заходилися тим часом гратися поміж надгробками в схованки, а коли це надокучило, почали перестрибувати через труну. Соуерберрі й Бембль були в особистих приятельських стосунках з причетником і примостилися біля каміна з газетою.
Минула година або й більше. Нарешті Бембль, Соуерберрі й причетник угледіли здалеку панотця й кинулися наввипередки до могили. Слідом за ними з’явився і священик, накладаючи на себе дорогою стихаря. Про людське око, містер Бембль відігнав трохи бешкетників-хлопців, а велебний отець, пробубонівши з панахиди стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, передав стихаря служникові й знову подався геть.
— Ну, Біллі, засипай! — звелів містер Соуерберрі могильникові.
Це було не дуже тяжко. Братська могила була так щільно набита трунами, що остання труна лише на кілька футів угрузла в землю. Могильник засипав яму, недбало притоптав зверху землю ногами, закинув лопату за спину й пішов своєю дорогою, а за ним побігли хлопці, голосно висловлюючи своє незадоволення з приводу того, що цікаве видовисько тривало так недовго.
— Ходімо, небораче, а то браму зачинять, — мовив Бембль, ляснувши вдівця по спині, — той, як був став над домовиною, так увесь час стояв не ворухнувшись протягом усієї церемонії; від Бемблевих слів він здригнувся, підвів свою похнюплену голову, глянув на людей, що оточували його, ступив кілька кроків і впав зомлілий. Стара божевільна була занадто засмучена втратою теплої пелерини, яку в неї після закінчення похорону негайно одібрали, й не звернула на нього жодної уваги; на зомлілого вилили жбан холодної води; він прийшов до пам’яті й поплентався пріч. Ворота замкнули, і всі розійшлися в різні боки.
— Що ж, Олівере, як тобі це сподобалося? — спитав Соуерберрі, йдучи додому.
— Спасибі, нічого собі, — відповів нерішуче Олівер, — але не дуже, сер.
— Дурниці, з часом звикнеш, а тоді піде як по маслу, — запевнив його хазяїн.
Оліверові було цікаво, скільки часу звикав його господар до цього, але він розумів, що краще не питати, і мовчки йшов додому, міркуючи про все, що бачив і чув.