Розділ 3
Незвичайна історія і новий друг

Трійця уп’ялася в Джорджу очима й не могла вийти з дива.

А вона втупилась у них.

– Що ти маєш на увазі? – вимовив нарешті Дік. – Острів Кирін не може належати тобі. Ти просто вихваляєшся.

– Анітрохи, – відповіла Джорджа. – Спитайте маму. Якщо ви не будете мені вірити, я більше не скажу ні слова. Але я ніколи не брешу. Брехунів я вважаю боягузами, а я не боягузка.

Джуліан згадав, як тітка Фенні говорила, що Джорджа дуже правдива, й, почухавши потилицю, він знову подивився на Джорджу. А що, як вона каже правду?

– Звичайно, ми тобі повіримо, якщо ти казатимеш правду, – мовив Джуліан. – Але знаєш, це справді звучить дуже дивно. Зазвичай діти не володіють островами, навіть такими маленькими й утішними.

– Він, далебі, не утішний, – відрубала Джорджа. – Він милий. Там живуть кролики, зовсім ручні, а з іншого боку – великі баклани й різні чайки. Там дивовижний замок, хоча і зруйнований.

– Дуже цікаво, – сказав Дік. – Але яким чином він належить тобі, Джорджино?

Джорджа глипнула на нього й не відповіла.

– Вибач, – поквапився перепросити Дік. – Я не хотів називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».

– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джуліан, узявши попідруч свою сердиту кузину.

Вона одразу відскочила від нього.

– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирішила, чи хочу потоваришувати з вами.

– Гаразд, гаразд, – сказав Джуліан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобається твоя матуся, і ми не хочемо, щоб вона вирішила, ніби ми не бажаємо з тобою дружити.

– Вам подобається моя мама? – перепитала Джорджа, і її яскраво-блакитні очі полагіднішали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповім вам, яким побитом острів Кирін став належати мені. Ходімо сядемо десь у куточку, де нас ніхто не почує.

Вони посідали у закутку піщаного пляжу. Джорджа подивилася на острівець у бухті.

– Отже, так, – почала вона. – Багато років тому родина моєї мами володіла майже усією землею тут. Потім вони збідніли, і їм довелося продати велику її частину. Але острівець вони продати не змогли, бо вважалося, що він ні для чого не придатний, тим більше що замок багато років стояв руїною.

– Не можу повірити, що ніхто не схотів придбати такий милий острівець! – сказав Дік. – Якби я мав гроші, без зволікань його купив би.

– Від володінь маминої родини лишилися тільки наш будинок Кирін-котедж, ферма неподалік та острів Кирін, – вела далі Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, він буде моїм. Та оскільки він їй і зараз не потрібний вона ніби вже віддала його мені. Він тепер мій. Це мій власний острів, і я нікому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.

Троє дітей видивлялися на неї. Вони повірили кожному слову Джорджі, бо очевидно було, що дівчинка каже правду. Подумати тільки – мати власний острів! Тож, судячи з усього, їй дуже поталанило.

– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дік. – Я справді думаю, що тобі пощастило. Острівець виглядає таким гарним. Сподіваюся, що ти подружишся з нами і незабаром відвезеш нас туди. Ти не уявляєш, як нам цього кортить!

– Що ж, може, й відвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дітей. – Подивимося. Я досі нікого туди не возила, хоча деякі місцеві хлопці й дівчатка благали мене про це. Проте вони мені не подобаються, і я їх не возила туди.

Запала коротка мовчанка: діти дивилися на бухту, де віддалеки лежав острів. Настав відплив. Здавалося, туди можна добрести убрід. Дік спитав, чи можливо це.

– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.

– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?

– Зараз ні. Їх усі підняли. Окрім одного, на тому боці острова. Він лежить глибоко під водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарної днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить мені.

Цим разом віри не йнялося. Але Джорджа рішуче кивнула головою.

– Авжеж, – підтвердила вона, – корабель належав одному з моїх прапрапрапрадідусів чи щось таке. Він віз золото, золоті злитки, на кораблі, а той зазнав трощі біля острова Кирін.

– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очі в неї при цьому були по яблуку.

– Ніхто не знає, – відповіла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пірнали, звичайно, але золота там не знайшли.

– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джуліан. – Мені так хотілося б побачити затонулий корабель.

– Ну, ми могли б рушити туди, скажімо, сьогодні післяобід, у відплив, – сказала Джорджа. – Вода нині спокійна й прозора. Щось зможемо побачити.

– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власні очі побачити живий затонулий корабель!

Всі засміялися.

– Ну, він не так щоб вельми живий… – посміхнувся Дік. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?

– Спочатку я маю піти й привести Тімоті, – сказала Джорджа й підвелася.

– А це хто такий? – поцікавився Дік.

– Ви вмієте берегти таємниці? – спитала Джорджа. – Ніхто вдома не має знати про нього.

– Звісно, вміємо. Ну, яка ще таємниця? – запитав Джуліан. – Нам ти все можеш розповісти. Ми не докажчики.

– Тімоті – мій найбільший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, і тому я переховую його. Зараз приведу його.

І вона побігла стежкою вгору. Діти спостерігали за нею. На їхню думку, вона була найбільш незвичайною дівчинкою у світі.

– Хто ж цей Тімоті? – міркував Джуліан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджі чомусь не схвалюють.

Діти розляглися на теплому піску й узялися чекати. Раптом почувся дзвінкий голос Джорджі з кручі за ними.

– Ходімо, Тімоті, ходімо!

Діти піднялися, щоб побачити так званого Тімоті. Виявилося, що це зовсім не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двірняк з довжелезним хвостом і великою широкою пащею; здавалося, ніби пес усміхається. Він у цілковитому захваті вистрибом ходив навкруг Джорджі. Дівчинка бігла до них.

– Оце Тімоті, – представила вона свого друга. – Правда ж, він – сама досконалість?

Як собака Тімоті був вельми далекий від досконалості. У нього були неправильні форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвіст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним і смішним, що діти одразу полюбили його.

– О, мій любенький! – вигукнула Енн, і пес лизнув їй ніс.

– Який же він здоровезний! – підхопив Дік і ласкаво поплескав Тімоті, через що той пішов вистрибом навколо нього як скажений.

– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джуліан, який справді любив собак і завжди хотів мати власного пса. – Джорджо, який же він гарний! Ти пишаєшся ним?

Дівчинка усміхнулася, і вираз її обличчя одразу змінився: став сонячним і гарним. Вона сіла на пісок, а собака пригорнувся до неї і лизькав їй руки та лице.

– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищі іще цуценям, рік тому, й принесла додому. Спочатку він мамі подобався, але коли виріс, почав бешкетувати.

– І що він робив? – поцікавилася Енн.

– Ну, почав гризти усе підряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, її найгарніший капелюшок, татові капці, якісь папери тощо. А ще він гавкав. Мені подобається його гавкіт, а татові – ні. Він казав, що вже шаліє від того гавкоту. Він побив Тіммі, а я розсердилася і нагрубіянила йому.

– А тобі колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубіянила твоєму татові. У нього дуже суворий вигляд.

Джорджа дивилася на бухту. Її обличчя знову спохмурніло.

– Покарання мене не обходили, – відповіла вона. – Але найгірше було те, що батько заборонив тримати Тіммі вдома, а мама його підтримала й сказала, що Тіма треба з дому прибрати. Я плакала кілька днів, – а я ніколи не плачу, бо хлопці не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.

– Іноді хлопці теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Діка, який три-чотири роки тому був плаксієм. Дік штовхнув її у бік, і вона замовкла.

Джорджа подивилася на Енн.

– Хлопці ніколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разі, я не бачила жодного плаксія і сама стараюся ніколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тіммі вигнали. Він теж плакав.

Діти з великою повагою подивилися на Тіммі. Вони досі не знали, що собаки можуть плакати.

– Тобто ти хочеш сказати, що він плакав справжніми слізьми? – з недовірою запитала Енн.

– Ні, не зовсім, – відповіла Джорджа. – Він занадто мужній для цього. Він плакав уголос – вив безперестанку і виглядав таким нещасним, що ледь не розбив моє серце. І тоді я зрозуміла, що не можу з ним розлучитися.

– Що ж сталося потім? – затамувавши подих, запитав Джуліан.

– Я пішла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далі Джорджа, – і запитала, чи не може він потримати Тіммі у себе, якщо я віддаватиму йому усі мої кишенькові гроші. Він погодився, і тепер Тіммі живе у нього. Тому в мене ніколи немає грошей – усе йде на Тіммі. А їсть він дуже багато, еге ж, Тіме?

– Гав! – відповів пес і перекинувся на спину, дриґаючи волохатими лапами. Джуліан полоскотав його.

– А що ти робиш, коли тобі хочеться цукерки чи морозива? – поцікавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощі.

– Нічого, – відповіла Джорджа. – Обходжуся без них.

Дітям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад і цукерки та споживали їх чимало. Вони із жалем уп’ялися в Джорджу очима.

– Може, інші діти, які граються на пляжі, пригощають тебе морозивом і цукерками? – припустив Джуліан.

– Я не дозволяю їм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати їх, нечесно брати щось у них. Тому я відмовляюсь.

Удалині пролунав дзвоник морозивника. Джуліан поліз до кишені. Він схопився і побіг, побрязкуючи монетами. За мить він повернувся з чотирма великими порціями шоколадного морозива. Одну він дав Діку, другу Енн, а третю простягнув Джорджі. Вона із сумом подивилася на морозиво, але відмовилась.

– Ні, дякую, – сказала вона. – Ти ж знаєш, що у мене немає грошей на нього, тому я не зможу поділитися з вами і не можу брати нічого у вас. Недобре брати щось у інших, якщо ти не в змозі відплатити їм тим же.

– Але у нас ти ж бо можеш брати, – заперечив Джуліан, намагаючись вкласти морозиво в засмаглу руку Джорджі. – Ми ж родичі.

– Ні, дякую, – повторила Джорджа. – Хоча з вашого боку це дуже мило.

Вона подивилася на Джуліана синіми очима, і хлопець спохмурнів, намагаючись придумати спосіб, як змусити цю уперту дівчинку взяти морозиво. Аж тут він посміхнувся.

– Послухай, у тебе є дуже багато цікавих речей, чим би ти могла з нами поділитися, якщо тільки дозволиш нам цим скористатися. Ти поділишся з нами, а ми поділимося з тобою, наприклад, морозивом. Згодна?

– А що у мене є, чим я могла би поділитися? – здивувалася Джорджа.

– У тебе є собака, – відповів Джуліан, поплескуючи по хребту великого брунатного двірняка. – Ми б теж радо з ним вовтузилися, він такий милий! У тебе є дивовижний острів. Ми б дуже тішилися, якби вряди-годи ти з нами ним поділилася. І в тебе є затонулий корабель. Ми хотіли б його побачити, якщо ти дозволиш нам. Звичайно, морозиво та солодощі не йдуть ні в яке порівняння з усім цим, але було б добре піти на таку домовленість і ділитися одне з одним тим, що у кого є.

Джорджа пильно поглянула у Джуліанові карі очі. Хлопець їй подобався. Вона не мала звичаю з кимось ділитися. Самотня, незрозуміла для всіх одиначка, сувора і завзята. В неї ніколи не було друзів. Тімоті поглянув на Джуліана і зрозумів, що той пропонує Джорджі щось гарне і шоколадне. Він підстрибнув і по-дружньому лизнув хлопця.

– Сама бачиш – Тім хоче, щоб із ним ділились, – усміхнувся Джуліан. – Він зрадіє трьом новим друзям.

– Так, звичайно, – погодилася Джорджа, несподівано поступившись й узявши шоколадне морозиво. – Спасибі, Джуліане. Я поділюся з вами. Але обіцяйте нікому ні слова не говорити вдома, що Тіммі залишився зі мною.

– Звісно, обіцяємо, – сказав Джуліан. – Але я не розумію, чому твої батьки будуть проти вашої дружби, якщо Тіммі більше не живе у вас. Ну, як морозиво? Еге ж, смачне?

– О, чудове, я такого смачного ще не їла! – вигукнула Джорджа, відкушуючи шматочок. – Таке холодне! Цьогоріч я ще не їла морозива. Смакота!

Тімоті теж спробував відкусити. Джорджа залишила йому крапельку. Потім обернулася і всміхнулася своїм кузенам.

– Ви гарні, – сказала вона. – Я рада, що ви приїхали. У другій половині дня візьмемо човна й повеслуємо навколо острова, щоб побачити кораблетрощу. Згодні?

– Авжеж! – вигукнули хором усі троє. І навіть Тіммі помахав хвостом, ніби все зрозумів.