Розділ 4
Захоплива подорож

Уранці діти пішли на пляж, і хлопці на власні очі переконалися, що Джорджа набагато краща за них плавчиня. Вона плавала потужно й швидко, надовго затримуючи подих під водою.

– Чудово плаваєш, – сказав Джуліан із захватом. – Шкода, що в Енн поступу немає. Енн, тобі слід замах потренувати, інакше ніколи не зможеш запливати так далеко, як ми.

Після купання усі дуже зголодніли. Діти зійшли стежкою на кручу, сподіваючись на тривний підобідок… І справді наїдки вже чекали на них. Холодне м’ясо і салат, сливовий пиріг і кастард^[1], а на завершення – сир. Діти ураз все вмололи!

– Що ви збираєтеся робити післяобід? – спитала мати Джорджі.

– Джорджа повезе нас човном до затонулого корабля на тому боці острова, – відповіла Енн. Тітка дуже здивувалася.

– Джорджа повезе вас? – перепитала вона. – Джорджо… що з тобою сталося? Ти досі ніколи нікого туди не возила, хоча я просила тебе про це десятки разів.

Джорджа мовчки їла сливовий пиріг. Під час їжі вона не вимовила ні слова. Її батько до столу не вийшов, і діти почувалися невимушено.

– Знаєш, Джорджо, я дуже рада, що ти намагаєшся слухатися батька, – знову почала її мати. Але Джорджа заперечно похитала головою:

– Я це роблю не з примусу, – нарешті мовила Джорджа. – Роблю тому, що так хочу. Не повезла б нікого дивитися на трощу, навіть королеву Англії, якби вона мені не сподобалася.

Мати розсміялася:

– Що ж, це гарна новина: тобі сподобалися кузени. Сподіваюся, ти теж їм сподобалася.

– Атож, – вихопилася Енн, бажаючи підтримати дивну кузину. – Нам справді подобається і Джорджа, і Т…

Вона вже зібралася повідомити, що їм також сподобався Тімоті, коли отримала такий стусан по кісточці, що скрикнула від болю й на очі їй набігли сльози. Джорджа гнівно глипнула на неї.

– Джорджо! Чому ти вдарила Енн, коли вона так добре говорила про тебе? – гримнула на неї мати. – Зараз же забирайся з-за столу. Я не терпітиму такої поведінки!

Джорджа мовчки встала з-за столу й пішла у садок. Вона щойно відкраяла скибку хліба й шматочок сиру. Але все залишила на тарілці. Діти засмутилися. Особливо журилася Енн. Як могла вона з дурного розуму забути, що не можна згадувати про Тіммі!

– Будь ласка, дозвольте Джорджі повернутися, – попросила тітку Енн. – Вона не хотіла вдарити мене. Це сталося ненароком.

Але тітка дуже розсердилася на Джорджу.

– Доїдайте, – розпорядилася вона. – Тепер, звичайно, Джорджа буде мурмоситись. Господи Боже мій, така важка дитина!

Дітей не турбувало, що Джорджа буде мурмоситись. Вони лише боялися, що вона тепер не схоче везти їх до затонулого корабля.

Доїдали мовчки. Тітка пішла дізнатися, чи не хоче дядько Квентін ще пирога. Він їв у кабінеті сам. Щойно тітка вийшла, Енн узяла хліб із сиром з тарілки Джорджі й рушила у садок.

Хлопці не лаяли її. Вони знали, що у сестри довгий язик, але потім вона намагається все виправити. Брати розуміли, що з її боку дуже сміливо йти шукати Джорджу.

Джорджа лежала у садку на спині під великим деревом. Енн підійшла до неї.

– Вибач мені, Джорджо, я ледь не припустилася помилки, – сказала вона. – Ось твій хліб із сиром. Я принесла його тобі. Більше ніколи не забуватиму, що не можна згадувати про Тіммі.

Джорджа сіла.

– Я майже вирішила не брати тебе з нами до затонулого корабля, – заявила вона. – Ти – дурне малятко.

Енн засмутилася. Саме цього вона боялася.

– Ну, – сказала вона, – звісно, можеш мене не брати. Але повези туди хлопців, Джорджо. Вони не прохопилися. До речі, ти дуже боляче мене копнула. Он глянь на синець.

Джордж подивилася на синець, потім на Енн.

– Але ж ти будеш дуже журитись, якщо я візьму Джуліана і Діка, а тебе – ні? – спитала вона.

– Звичайно, – відповіла Енн. – Але я не хочу, щоб вони через мене пропустили таку подію.

І тут Джорджа вчинила щось невластиве їй – вона обійняла Енн! І тут же засоромилася, бо навряд чи хлопець таке зробив. А вона завжди намагалася поводитися, як хлопець.

– Усе гаразд, – сказала Джорджа сердито, узявши у Енн хліб із сиром. – Ти трохи не втнула дурість, і я копнула тебе, тож ми поквиталися. Звичайно, ти можеш поїхати з нами.

Енн майнула до хлопів, аби сказати, що все залагодилося, і через п’ятнадцять хвилин діти гуртом побігли на пляж. Біля човна стояв засмаглий хлопець-рибалка, віком років чотирнадцяти. З ним був Тіммі.

– Човен готовий, Джорджо, – мовив він з усміхом. – І Тіммі теж готовий.

– Дякую, – відповіла Джорджа і сказала всім сідати в човен. Тіммі теж туди стрибнув, енергійно вихляючи довгим хвостом. Джорджа відштовхнула човен від берега, сама вскочила в нього й сіла на весла.

Веслувала вона чудово, і човен швидко поплив синьою бухтою. День був гарний, і діти тішилися рухом човна. Тімоті стояв на носі й щоразу, коли здіймалася хвиля, гавкав на неї.

– Він кумедно поводиться у негоду, – сказала Джорджа, налягаючи на весла. – Гавкає як божевільний на великі хвилі й дуже гнівається, коли вони плескають на нього. Він дуже добре плаває.

– Правда ж, гарно, що з нами собака? – вигукнула Енн, всіляко намагаючись спокутувати провину. – Мені він дуже подобається!

– Гав! – відповів Тіммі глибоким голосом і повернувся, щоб лизнути Енн у вухо.

– Я упевнена, він зрозумів, що я сказала, – Енн була в захваті.

– Звичайно, зрозумів, – сказала Джорджа. – Він геть-чисто все розуміє.

– Ми підпливаємо до твого острова! – збуджено повідомив Джуліан. – Він більший, ніж я гадав. А ще онде замок!

Діти підпливли до острова й побачили гострі рифи навколо нього. Не знаючи проходу між ними, жоден човен або судно не змогли б причалити до скелястого острівця. Посеред нього, на невисокому пагорбі, височів зруйнований замок. Його мурували з великих білих каменів. Зруйновані арки, вежі та стіни – ось усе, що лишилося від колись прекрасного замку, гордовитого й міцного. Тепер тут жили галки, а на горішніх каменях сиділи чайки.

– Виглядає цей замок страшенно таємничо, – сказав Джуліан. – Добре б тут висадитися й розгледітися. Не кажучи вже про те, щоб заночувати пару ночей!

Джорджа припинила веслувати. Обличчя її пожвавішало:

– Послухайте, а мені це й на думку не спадало! Провести ніч на моєму острові! Лише ми вчотирьох. Готувати їжу й уявляти, що ми тут живемо. Еге ж, чудово?

– Атож, – погодився Дік, захоплюючись островом. – Гадаєш, твоя мати дозволила б нам таке?

– Не знаю… – із сумнівом відповіла Джорджа. – Може, й так. Ану спитай її.

– А сьогодні можна тут висадитися? – спитав Джуліан.

– Ні, якщо ви хочете побачити затонулий корабель, – відповіла Джорджа. – Сьогодні ми повинні повернутися до підвечірка, а часу стане лише доплисти на інший бік острова Кирін і повернутися назад.

– Ну, я дуже хотів би побачити кораблетрощу, – сказав Джуліан, розриваючись між островом і трощею. – Дай-но я трохи повеслую, Джорджо. Не можна, щоб ти увесь час веслувала.

– Можна, – відповіла Джорджа. – Але я радо полежу в човні. Постривай, ось пропливемо повз скелястий відтинок, і ти зможеш сідати на весла – до наступного небезпечного місця. Рифи в бухті достоту жахливі.

Джорджа і Джуліан помінялися в човні місцями. Джуліан добре веслував, але не з такою силою, як Джорджа. Човен плив, злегка погойдуючись. Вони обпливли острів й побачили замок з іншого боку. З моря руйнування здавалися ще більшими.

– З відкритого моря віють сильні вітри, – пояснила Джорджа. – З цього боку від замку мало що лишилося – саме румовище. Але тут у затоці є гарна гавань, треба лишень знати, де саме.

Незабаром Джорджа знову сіла на весла й трохи віддалилася від острова. Через деякий час вона відклала весла і подивилася на узбережжя.

– А як ти дізнаєшся, що ми над затонулим кораблем? – здивувався Джуліан. – Я б нізавіщо не здогадався.

– Ви бачите дзвіницю на суходолі? – спитала Джорджа. – Бачите там вершину пагорба? Якщо їх розташувати на одній лінії між двома вежами замку на острові, то ви опинитеся прямо над затонулим кораблем. Я в цьому переконалася дуже давно!

Діти побачили, що вершина далекого пагорба й дзвіниця справді утворюють одну лінію, якщо дивитися на них з-поміж двох старих веж острівного замку. Відтак вони почали уважно вдивлятися в морську глибінь, намагаючись побачити трощу.

Вода була абсолютно прозорою і спокійною. Брижів на поверхні майже не було. Тімоті теж дивився, похиливши голову набік і піднявши вуха, з таким видом, наче знав, на що слід дивитися. Діти розреготалися.

– Ми зараз не зовсім над кораблем, – сказала Джорджа. – Зараз я візьму трохи ліворуч.

– Гав! – раптом озвався Тіммі й завихляв хвостом. І тієї ж миті діти щось зауважили у глибині.

– Це затонулий корабель! – у захваті вигукнув Джуліан, ледь не випавши з човна від збудження. – Я бачу уламок щогли. Дивися, Діку, дивися!

Діти й пес уп’ялися очима в прозору воду. За деякий час вони змогли розрізнити контури темного корпусу, з якого стирчала зламана щогла.

– Він похилився на один бік, – сказав Джуліан. – Бідний старий корабель! Йому прикро лежати там, поступово розламуючись. Джорджо, я хотів би пірнути туди й оглянути його з ближчої відстані.

– Чом би й ні? – мовила Джорджа. – У тебе ж є плавки. Я багато разів тут пірнала. Хочеш, пірну разом з тобою, якщо Дік зуміє втримати човен на місці. Бо тут є течія, яка може віднести його в море. Діку, щоб тримати човен на місці, тобі доведеться трохи табанити ось цим веслом.

Дівчинка зняла джинси й майку, те саме зробив Джуліан. Джорджа красиво стрибнула сторчголов із корми й занурилась у воду. Діти дивилися, як вона углибала сильними гребками, затримавши дихання.

Невдовзі вона задихано виринула.

– Я майже допливла до нього, – сказала вона. – Він такий, як завжди: вкритий водоростями, обліплений молюсками… Шкода, що не можу запливти всередину, але мені для цього бракує повітря. Тепер пірнай ти, Джуліане.

Джуліан пірнув, але він не міг так довго залишатися під водою, як Джорджа, і тому не опустився на таку ж глибину, як вона. Він умів розплющувати очі під водою, і йому вдалося добре роздивитися палубу. Вона виглядала занедбаною і дивною. Яке сумне видовище. Він зрадів, випірнувши на поверхню, глибоко вдихнув і відчув тепло сонячного промінця на своїх плечах.

Джуліан заліз у човен.

– Здорово! – захоплено вигукнув він. – Страшенно хотілося б як слід оглянути весь корабель… заплисти під палубу до каюти і роздивитися там. А раптом нам вдалося б знайти ящики із золотом?

– Не діждеш! – засміялася Джорджа. – Я ж говорила, що справжні дайвери вже спускалися туди і нічого не знайшли. Котра година? Слід поквапитися.

Вони поспішили і спізнилися до підвечірка лише на п’ять хвилин. Потім весела компанія вирушила на прогулянку по вересовищу разом з Тіммі, а на час сну в них самі склепалися повіки.

– Добраніч, Джорджо, – сказала Енн, мостячись у ліжку. – Чудовий день… спасибі тобі.

– Мені він теж здався чудовим, – пробуркотіла Джорджа. – Спасибі вам. Я рада, що ви приїхали. Нам буде весело. Вам будуть до душі і мій замок, і мій острівець!

– Авжеж! – мовила Енн й одразу заснула; їй снилися кораблетрощі, замки та острови. Коли ж Джорджа повезе їх на свій острівець?