Розділ 5
Поїздка на острів

Наступного дня тітка влаштувала для дітей пікнік, і вони подалися до маленької бухти, де могли донесхочу купатися й веслувати. Вони провели дивовижний день, однак Джуліан, Дік та Енн потайки радше хотіли б відвідати острів Джорджі. Там їм було б ліпше.

Джорджа не бажала йти не тому, що вона не любила пікніків, а тому, що не могла взяти з собою собаку, бо разом з дітьми пішла її мати, й Джорджі довелося провести цілий день без свого улюбленого Тіммі.

– Не пощастило! – сказав Джуліан, здогадавшись, що її засмучує. – Не розумію, чому ти не розповіси матері про друзяку Тіма. Упевнений, вона не буде заперечувати проти того, що хтось триматиме собаку для тебе. Я знаю, що моя б мати не заперечувала.

– Нікому, окрім вас, я про нього не буду розповідати, – рішуче мовила Джорджа. – Мені вдома завжди непереливки. Визнаю – здебільшого з моєї провини, але я однаково втомилася. Бачиш, батькові за його наукові книжки платять небагато, а йому завжди хочеться, щоб мати і я мали речі, купити які він не в змозі. Тому він такий норовливий. Він хотів би віддати мене до хорошої школи, але для цього нема коштів. А я рада. Не хочу їхати до школи. Мені подобається тут. Я не перенесу розлуки з Тіммі.

– Тобі сподобалася б школа-інтернат, – зауважила Енн. – Ми всі там вчимося. Там цікаво.

– Ні, нецікаво, – затялася Джорджа. – Жахливо потрапити в юрбу: дівчата довкола регочуть і галайкають. Мені таке не сподобається.

– Ні, сподобається, – наполягала Енн. – Усе це дуже цікаво. І, гадаю, піде тобі на користь, Джорджо.

– Якщо ти почнеш мене вчити, що мені корисно, я тебе зненавиджу, – наскіпалася на кузину Джорджа. – Батьки торочать про те, що мені корисно, а це завжди те, що мені не подобається.

– Ну, гаразд, гаразд, – втрутився Джуліан з усміхом. – Боже, як легко ти спалахуєш! Гадаю, від іскор з твоїх очей можна запалити сигарету!

Джорджа несамохіть розсміялася. На добротливого Джуліана неможливо було сердитися.

Укотре того дня четвірка рушила купатися в морі. Незабаром вони весело плескалися, і Джорджа знайшла час повчити Енн плавати. Мала неправильно рухала руками, і Джорджа дуже пишалася, навчивши її робити це як слід.

– Спасибі тобі, – подякувала Енн, борсаючись у воді. – Твого рівня я не досягну, а от від хлопців відставати не буду.

Дорогою додому Джорджа звернулася до Джуліана:

– Ти можеш сказати, буцім тобі треба на пошту купити поштову марку абощо? Тоді я зможу піти з тобою і побачити друзяку Тіма. Він, либонь, дивується, чому я за ним не зайшла.

– Домовились, – погодився Джуліан. – Мені не потрібні марки, але від морозива я не відмовився б. Дік і Енн підуть додому з твоєю матір’ю і віднесуть наші речі. А я підійду до тітки Фенні й скажу їй про це.

Він підбіг до тітки:

– Можна я піду й куплю морозиво для всіх? Сьогодні ми його не їли. Я швиденько. А Джорджа може піти зі мною?

– Не думаю, що вона схоче, – відповіла тітка Фенні. – Втім, запитай її сам.

– Джорджо, ходімо зі мною! – гукнув Джуліан, наддавши ходи у бік маленького села. Джорджа звеселилася й побігла за ним. Незабаром вона наздогнала його і вдячно всміхнулася:

– Спасибі. Ти йди по морозиво, а я – до Тіма.

Вони розійшлися урізнобіч. Джуліан купив чотири порції морозива й налаштувався повертатись додому, але зачекав на Джорджу, яка прибігла, сяючи, за кілька хвилин.

– З ним усе гаразд, – мовила вона із захватом. – Ти не уявляєш, як він зрадів мені! Мало не перестрибнув через мою голову. Отакої… ще морозиво для мене? Ти класний, Джуліане. Мені терміново слід чимось із тобою поділитися. А що, як ми попливемо на острів завтра?

– Круто! – вигукнув Джуліан, сяючи очима. – Це буде дивовижно. Ти не жартуєш? Ходімо розповімо про це друзям.

Уся четвірка посідала в садку і взялася за морозиво. Джуліан передав друзям слова Джорджі. Вони страшно зраділи, а Джорджі було приємно. Раніше, коли Джорджа з гордовитим виглядом відмовляла іншим у поїздці на острів Кирін, вона видавалася собі дуже значущою, але з’ясувалося, що набагато приємніше погодитися повезти туди на човні кузенів.

«Раніше мені здавалося, що отримуєш значно більше задоволення, коли робиш усе сама, – думала вона, доїдаючи морозиво. – Але набагато веселіше, коли з тобою Джуліан та інші друзі».

Удома усіх відправили умиватися й готуватися до вечері. Вони гаряче обговорювали поїздку наступного дня на острів. Тітка слухала і всміхалася.

– Я дуже рада, що Джорджа збирається на острів разом з вами, – врешті-решт сказала вона. – Може, візьмете туди свій обід і проведете там весь день? Навряд чи варто веслувати так далеко, щоб просто висадитися на острові й провести там лише кілька годин.

– Тітко Фенні! Було б справді чудово взяти обід з собою! – вигукнула Енн.

Джорджа підвела очі на маму:

– А ти теж поїдеш з нами?

– Ти вже своїм тоном показуєш, що така перспектива тебе не тішить, – образилася мати. – Учора ти теж сердилася, коли дізналася, що я їду з вами. Ні, завтра я не поїду. Хоча упевнена, що твої кузини вважають дивним твоє небажання, щоб мати була з вами поряд.

Джорджа промовчала. Вона завжди мовчала, коли їй вичитували. Інші діти теж нічого не сказали. Вони чудово розуміли, що справа зовсім не в небажанні Джорджі пливти разом з мамою, а в тому, що вона хотіла узяти з собою Тіммі.

– Та я і не зможу попливти з вами, – вела далі тітка Фенні. – Мені треба попоратись у садку. Із Джорджею ви в безпеці. Вона кермує човном, як чоловік.

Наступного дня, прокинувшись, діти насамперед поцікавилися погодою. Сонце сяяло, і все виглядало якнайкраще.

– Еге ж, чудовий день! – сказала Енн Джорджі, коли вони вдягалися. – Я хочу чимшвидше на острів!

– Ну, щиро кажучи, гадаю, сьогодні нам туди не варто рушати, – несподівано мовила Джорджа.

– Але чому? – з прикрістю запитала Енн.

– Здається, заноситься на шторм, – відповіла Джорджа, дивлячись на південний захід.

– Але, Джорджо, чому ти так кажеш? – не вгавала Енн. – Поглянь, яке сонце, а в небі – ані хмаринки.

– Несприятливий вітер, – сказала Джорджа. – Бачиш баранці на хвилях біля мого острова? Це завжди погана ознака.

– Джорджо, якщо ми не попливемо на острів сьогодні, це стане найбільшим розчаруванням у нашому житті, – заявила Енн, яка погано переносила розчарування, великі й маленькі. – А крім того, – додала вона хитро, – якщо ми залишимося вдома, злякавшись шторму, ми не зможемо привести сюди до нас друзяку Тіммі.

– Це правда, – погодилася Джорджа. – Гаразд, попливемо. Але пам’ятай, якщо почнеться шторм, поводься як доросла. Спробуй радіти йому і не лякатися.

– Я взагалі не дуже-то люблю бурі, – почала Енн, але враз замовкла, упіймавши зневажливий погляд Джорджі.

Вони пішли вниз снідати, і Джорджа запитала маму, чи можуть вони взяти з собою обід, як планували.

– Авжеж, – відповіла мати. – Ви з Енн допоможете готувати бутерброди. А хлопці підуть у садок і назбирають стиглих слив. Потім ти, Джуліане, підеш у село і купиш кілька пляшок простого або імбирного лимонаду – що вам більше до вподоби.

– Мені імбирний, звичайно, – заявив Джуліан, і всі його підтримали. Діти почувалися щасливими. Як гарно – побувати на дивному острівці! І Джорджа почувалася щасливою, бо цілий день проведе з Тіммі.

Нарешті вони рушили у подорож, поклавши їжу в дві великі сумки. Спершу пішли по Тіммі. Він сидів на прив’язку на задньому дворі у хлопця-рибалки, який теж знаходився там й усміхнувся Джорджі.

– Доброго ранку, панночко Джорджо, – сказав він. Дітям незвично було чути таке звертання – панночка. – Тім гавкав без угаву, чекаючи на вас. Здається, він знав, що ви сьогодні зайдете по нього.

– Напевно знав, – відповіла Джорджа, відв’язуючи собаку. Тім ніби ошалів: крутився навколо дітей, опустивши хвоста й прищуливши вуха.

– Якби він був хортом, то вигравав би всі перегони, – зауважив Джуліан із захватом. – Здійняв таку куряву, що й самого не видно. Агов, Тіме! Ходи сюди й привітайся.

Тім підстрибнув і лизнув Джуліана в ліве вухо, не припиняючи крутнечу. Потім нарешті заспокоївся і біг біля Джорджі, коли діти пішли до пляжу. Зараз Тіммі час від часу лизав голі ноги своєї хазяйки, а вона з ніжністю смикала його за вухо.

Діти посідали у човен, і Джорджа відштовхнула його від берега. Хлопець-рибалка помахав їх рукою.

– Дивіться не баріться там! – гукнув він навздогін. – Заноситься на потужний шторм.

– Знаю! – прокричала Джорджа у відповідь. – Постараємося повернутися до нього. Він іще далеко!

Увесь час до острова Джорджа веслувала сама. Тіммі стояв то на носі, то на кормі човна й гавкав, коли хвилі з ревінням кидалися на нього. Діти дивилися, як наближався острів. Нині він вабив їх іще більше, ніж напередодні.

– Джорджо, де ти збираєшся причалити? – запитав Джуліан. – Збагнути не можу, як ти обминаєш ці жахливі рифи. Я увесь час побоююся, що ми наскочимо на один з них.

– Я збираюся причалити в маленькій бухті, про яку вже розповідала вам, – відповіла Джорджа. – Там лише один прохід, але я добре його знаю.

Дівчинка уміло оминала рифи, й несподівано, за сланцевим рифом, діти побачили бухту, про яку вона говорила. Вона була схожа на природну маленьку гавань, де спокійні хвилі набігали на піщаний пляж, захищений двома високими скелями. Човен проплив протокою і припинив хитатися: вода була як скло, без брижів.

– Дивіться, яка краса! – сказав Джуліан у захваті, і очі його засяяли. Джорджа поглянула на нього, і її очі теж засяяли, як морська гладінь. Уперше в житті вона привезла когось на свій дорогоцінний острів – і їй було приємно.

Вони висадилися на гладкий жовтий пісок.

– Нарешті ми на острові! – вигукнула Енн і пішла вистрибом. Тіммі приєднався до неї і так само шалів. Джорджа підтягнула човен подалі на берег.

– Навіщо так далеко? – поцікавився Джуліан, допомагаючи їй. – Приплив майже закінчився, навряд чи він буде ще вищий.

– Я казала вам, що, схоже, наближається шторм, – пояснила Джорджа. – Коли він почнеться, хвилі легко здолають протоку, а ми, далебі, не хочемо втратити човна, еге ж?

– Ходімо оглянемо острів! Ходімо оглянемо острів! – заохочувала всіх Енн, діставшись вершини затоки й почавши дертись на скелю. – Ідіть же сюди!

Усі пішли до неї. Місцина й справді була дивовижною. Скрізь були кролики. Вони потікали, побачивши дітей, але в нірки не поховалися.

– Вони зовсім ручні! – здивувався Джуліан.

– Окрім мене, тут ніхто не буває, – відповіла Джорджа. – А я їх не лякаю. Тіме, Тіме, якщо полюватимеш на кроликів, я розсерджуся!

Тім глипнув на Джорджу великими сумними очима. У нього з Джорджею в усьому була згода, окрім питання кроликів. Для Тіма кролики існували лише для того, щоб на них полювати. Пес не міг втямити, чому Джорджа проти. Але він стримався й урочисто дріботів поряд з дітьми, тужливо поглядаючи на стрибаючих кроликів.

– Гадаю, вони ладні їсти у мене з рук, – сказав Джуліан.

Але Джорджа заперечно похитала головою.

– Ні, – зауважила вона, – я намагалася їх годувати. Вони не брали нічого. Подивіться на отих кроленят. Еге ж, вони гарненькі?

– Гав! – гавкнув Тіммі, погоджуючись з нею, і зробив кілька кроків до них. Джорджа тихенько гарикнула, й Тіммі, опустивши хвіст, поплентався назад.

– Оно замок! – оголосив Джуліан. – Оглянемо його? Дуже кортить.

– Авжеж, – погодилася Джорджа. – Дивіться, ось тут був вхід, попід величезною зруйнованою аркою.

Діти видивлялися на дорогу попід величезною напівзруйнованою аркою. Далі виднілися залишки кам’яних сходів, що вели всередину замку.

– Довкола замку були міцні мури з двома вежами, – розповідала Джорджа. – Як бачите, одна вежа вже майже доруйнувалася, а друга – ще нічого. Щороку в ній влаштовуються галки. Вони наносили туди гори галузочок.

Коли діти наблизилися до вцілілої вежі, над ними почала кружляти галич із гучним карканням. Тіммі підстрибнув, марно намагаючись схопити хоч би одну галку, а вони ніби глузували з нього.

– А тут – головна частина замку, – пояснила Джорджа, коли вони увійшли гуртом через зруйнований портал у нібито великий двір із кам’яною підлогою, порослою травою й будяками. – Тут жили люди. Оно там були кімнати, дивіться, ось одна майже ціла. Увійдіть через ці маленькі двері й роздивіться.

Діти протовпилися всередину й опинилися в темній кімнаті з кам’яними стінами і кам’яною стелею та окремим місцем для каміна. Світло потрапляло до кімнати крізь два щілиноподібні вікна. Виглядала кімната дуже незвично і таємничо.

– Шкода, що все зруйнувалося, – сказав Джуліан, виходячи назовні. – Тільки це приміщення і вціліло. Там є ще кілька приміщень, але в них то даху немає, то якоїсь стіни бракує. Жити можна тільки в цій. А другий поверх в замку був, Джорджо?

– Звичайно. Але східців, які вели туди, вже немає. Дивися! Оно частина кімнати нагорі, біля вежі галок. Туди не дістатися – я спробувала. І трохи в’язи собі не скрутила. Каміння вивалюється з-під ніг.

– А підземелля тут було? – поцікавився Дік.

– Не знаю, – відповіла Джорджа. – Напевно, було. Але зараз годі щось знайти, бо все позаростало.

Справді, все позаростало. Де-не-де росли кущі ожини, а по кутках виднілися кущі дроку. По всіх усюдах буявіла трава, по щілинах і розколинах рясніла армерія з рожевими віночками.

– Краса нечувана, – заявила Енн. – Мені страшенно тут подобається.

– Ти правда так думаєш? – запитала вдоволена Джорджа. – Я така рада. Дивіться! Ми зараз на іншому боці острова з виглядом на море. Бачите великих дивних птахів на скелях?

Діти придивилися й помітили скелі, що стирчали з води, на яких у дивних позах сиділи великі чорні, з лискучим пір’ям птахи.

– Це баклани, – пояснила Джорджа. – Вони собі на обід наловили багато риби й ото сидять і перетравлюють. Гей, вони відлітають. Чому б це?

Незабаром вона зрозуміла: з південного заходу раптом долинуло зловісне громування.

– Грім! – вигукнула Джорджа. – Починається шторм. Він зближується раніше, ніж я думала.