Розділ 6
Що накоїв шторм

Діти втупили очі в море. Вони так захопилися цікавезним старим замком, що не помітили раптової зміни погоди.

Знову загриміло. Так ніби на небі гарчав великий собака. Тіммі почув і загарчав у відповідь; його гарчання було схоже на далеке громування.

– Лишенько, тепер будемо мати, – стривожилася Джорджа. – Додому вчасно повернутися не вдасться, це певняк. Гроза наближається з великою швидкістю. Ви колись бачили, щоб небо так швидко змінювалося?

Коли вони рушали в подорож, небо було синє. Тепер воно потемніло, і хмари линули зовсім низько з такою швидкістю, ніби хтось уганяв за ними, а дужий вітер так скиглив, що Енн нежартома злякалася.

– Починається дощ, – сказав Джуліан, коли величезна крапля впала на його простягнуту руку. – Мабуть, нам десь слід сховатися, еге ж, Джорджо? Бо промокнемо до рубця.

– Так, уже за хвилину, – погодилася Джорджа. – Подивіться-но на ці величезні хвилі! Слово честі, це справжній шторм. А яка блискавка!

З’явилися дуже високі хвилі. Було цікаво спостерігати, як вони мінялися: надималися, розбивалися на рифах і з ревінням накочувалися на пляж.

– Гадаю, треба підтягти човен вище, – несподівано сказала Джорджа. – Буде справжня бурханина. Іноді ці раптові літні шторми бувають гірші за зимові.

Вони з Джуліаном побігли на інший бік острова, де залишили човен. І добре, що вони поквапилися: високі хвилі вже сягали човна. Удвох вони витягли човен мало не на хвилеприбійний уступ, і Джорджа прив’язала його до міцного куща дроку.

А дощ уже лив як із коновки, і Джорджа із Джуліаном промокли як хлюща.

– Сподіваюся, у Діка та Енн вистачило розуму сховатися в кімнаті, у якій збереглися дах і стіни, – сказала Джорджа.

І вони справді знайшли їх там – змерзлих і наляканих. У кімнаті було дуже темно, бо світло проникало лише крізь два щілинних вікна і невеликі двері.

– Може б, розпалити вогнище, аби стало трохи веселіше, – запропонував Джуліан, роздивляючись навколо. – Де б знайти кілька сухих гілок?

Ніби у відповідь на його питання зграйка галок гучно скричала, продовжуючи літати під дощем: «Кар-кар-кар!»

– Звичайно! На землі під вежею купа хмизу! – вигукнув Джуліан. – Ну там, під гніздами галичі. Вони накидали багато галузок.

Він майнув у дощ і побіг до вежі. Назбирав оберемок хмизу й прибіг назад.

– Добре, – сказала Джорджа. – Цього вистачить на гарне вогнище. У когось є клаптик паперу і сірники на розпал?

– У мене є трохи сірників, – сказав Джуліан. – Але паперу, схоже, ні в кого немає.

– Є, – раптом озвалася Енн. – Бутерброди загорнуті в папір. Розгорнемо їх, і буде на розпал.

– Гарна ідея, – зраділа Джорджа. Вони розгорнули бутерброди, акуратно поклали їх на розбитий камінь, спочатку ретельно протерши його. Відтак поклали папірці, зверху галузки стіжком і розпалили вогнище.

Цікаво було дивитись, коли підпалили папір і зайнявся старий сухий хмиз. Незабаром почало потріскувати вогнище, і в зруйнованій кімнатчині затанцювали полумінки. Надворі зовсім потемніло, хмари опустилися так низько, що майже зачіпали замкову вежу. А як вони линули! Вітер ніс їх на північний схід, а ревіння його заглушувало гуркіт моря.

– Я вперше чую, щоб море зчиняло такий гуркіт, – зіщулилася Енн. – Оце вперше! Здається, ніби воно волає на повен голос.

Через виття вітру і гуркіт хвиль, що розбивались, діти майже не чули одне одного. Їм доводилося кричати.

– Давайте пообідаємо! – вигукнув завжди голодний Дік. – Доки шторм триватиме, ми більше нічим не зможемо зайнятися.

– Так, давайте, – підтримала його Енн, пожадливо дивлячись на бутерброди із шинкою. – Буде цікаво, якщо ми влаштуємо пікнік навколо вогнища у цій темній старій кімнаті. А давненько тут люди їли. Хотіла б я на них подивитися…

– А мені щось не хочеться, – Дік лякливо оглянув кімнату, ніби побоюючись, що люди з минулого увійдуть і приєднаються до них. – І без цього день надто незвичайний, тож не слід вигадувати ще й страшилки.

Усім покращало, коли почали їсти бутерброди, запиваючи імбирним лимонадом. Вогонь розгорався дедалі більше, коли займалися нові галузки, даючи приємне тепло, бо вітер посилився й надворі різко похолоднішало.

– Ми по черзі будемо носити хмиз, – сказала Джорджа.

Але Енн нізащо не хотіла йти по хмиз сама. Вона як могла намагалася приховати, що неабияк боїться шторму, але вийти із затишної кімнати під дощ і грім було понад її силу.

Тіммі шторм теж не подобався. Він умостився біля Джорджі, нашорошив вуха і гарчав у відповідь на виляски грому. Діти годували його залишками бутербродів, і він пожадливо їх поглинав, бо теж зголоднів.

На кожного припало по чотири печива.

– Мабуть, я віддам своє Тіммі, – сказала Джорджа. – Я зовсім забула взяти його сухарики, і він виглядає таким голодним!

– Ні, не роби так, – заперечив Джуліан. – Кожен із нас дасть йому по одному печиву, тож він отримає чотири, а нам залишиться по три. Нам вистачить.

– Ви справді дуже гарні, – посміхнулася Джорджа. – Тіме, ти згоден, що вони – гарні друзі?

Тіммі був згоден. Він лизнув кожного, чим розсмішив усю компанію. Потім перекинувся на спину і дав Джуліану полоскотати собі живіт.

Діти докинули гілок у вогонь і завершили пікнік. Настала черга Джуліана йти по хмиз, він вийшов з кімнати у шторм. Стояв і дивився навкруги під проливним дощем.

Здавалося, гроза – прямо над замком. Одночасно блимала блискавка й гримів грім. Джуліан штормів не боявся, але ця гроза його вразила. Вона була велична! Майже щомиті блискавки розколювали небо навпіл, а грім гримів так гучно, що здавалося, ніби навкруги розвалюються гори.

Щойно грім стихав, чувся голос моря, і цей гук теж був величним. Бризки злітали так високо в повітря, що падали й на Джуліана, який стояв посеред зруйнованої фортеці.

«Треба подивитися на хвилі, – подумав хлопець. – Якщо бризки долітають до мене аж сюди, значить, хвилі просто грандіозні».

Він вийшов із замку і виліз на частину зруйнованого муру, що колись його оточував. Стояв там і дивився у відкрите море. Оце видовище!

Хвилі були схожі на високі сіро-зелені стіни. Вони перекочувалися через скелі, розкидані по всьому острову, а бризки летіли навсібіч, вилискуючи білим на тлі грозового неба. Хвилі котилися до острова й билися об нього з такою страхітливою силою, що Джуліан відчував, як від їхніх ударів під ним тремтить мур.

Хлопець замріяно дивився на величний краєвид. На якусь мить він навіть подумав, що хвилі можуть заплеснути острів. Але тут же збагнув, що якщо раніше цього не сталося, то не станеться й зараз. Він і далі дивився, як накочуються величезні хвилі… аж раптом – щось привернуло його увагу.

На морі біля скель виднілося щось іще, крім хвиль, – щось темне, велике, яке то виринало, то потопало. Що б це могло бути?

«Це не може бути корабель, – сказав собі Джуліан, і серце йому стріпнулося; він напружив зір, щоб краще бачити крізь дощ і бризки. – Але все-таки це найбільше схоже на корабель. Сподіваюся, що це не так, адже у такий жахливий шторм ніхто не врятується».

Він постояв на мурі, спостерігаючи, ще деякий час. Темний силует знову зринув і знову потонув. Джуліан вирішив піти і розповісти про побачене друзям. Він майнув до освітленої вогнищем кімнати.

– Джорджо! Діку! На скелях біля острова коїться щось дивне! – крикнув він чимдуж. – Схоже на корабель, але навряд чи це корабель. Пішли подивимося!

Друзі здивовано поглянули на нього й схопилися на рівні. Джорджа квапливо докинула кілька галузок, щоб вогнище не згасло, а тоді разом з іншими швидко вийшла за Джуліаном під дощ.

Шторм трохи вщух. Дощ уже не так періщив. У небі гриміло тепер подалі, й блискавки спалахували не так часто. Джуліан привів усіх до муру, з якого дивився на море.

Діти видісталися на нього. Вони побачили громаддя сіро-зеленої води, що ніби дихало, і хвилі, які здіймалися скрізь. Їхні гребні розбивались об скелі, а вони мчали далі до острова, ніби хотіли його поглинути. Енн схопила Джуліана за руку. Вона почувалася зовсім беззахисною.

– Не бійся, Енн, – голосно сказав Джуліан. – Просто дивися. За хвилину побачиш щось дивне.

Усі видивлялися на море. Спочатку не бачили нічого, бо хвилі піднімалися так високо, що все затуляли собою. Але тут Джорджа побачила те, про що говорив Джуліан.

– Ой лишенько! – закричала вона. – Це корабель! Авжеж корабель! Він зазнав трощі? Це великий корабель – не вітрильник і не рибальська шхуна!

– На ньому хтось є? – спитала Енн.

Діти продовжували стежити за кораблем, а Тім узявся гавкати, побачивши, як дивний темний силует то з’являється, то зникає у величезних хвилях. Море несло корабель до берега.

– Його викине на скелі! – раптом вигукнув Джуліан. – Дивіться! Зараз це станеться!

І враз пролунав страшенний хряск, і темний силует корабля наштрикнувся на гострі зуби небезпечних скель на південно-західному боці острова. Там він і лишився, злегка погойдуючись, коли його підіймали високі хвилі.

– Він застряг там, – сказав Джуліан. – Тепер він звідти не зрушить. Незабаром море трохи заспокоїться, і він залишиться на скелях.

Цієї миті блідий промінь сонця заблимав поміж хмарами, що розсотувалися. Й ураз зник.

– Здорово! – зрадів Дік, подивившись угору. – Скоро визирне сонце. Тоді ми зможемо зігрітися й обсохнути, а може, й дізнатися щось про нещасний корабель. Джуліане, я дуже сподіваюсь, що на ньому нікого немає. Сподіваюся, що усі люди сіли в шлюпки й благополучно дісталися до берега.

Хмари ще трохи розповзлися. Вітер перестав ревти й перетворився на бриз. Знову з’явилося сонце, й діти із задоволенням відчули його тепло. Вони не відривали очей від корабля. Сонце освітило й осяяло його.

– Але дивний він якийсь, – повільно мовив Джуліан. – Щось страшенно дивне. Я ніколи не бачив таких кораблів.

Джорджа дивилася на корабель із незрозумілим виразом в очах. Вона повернулася до друзів, і вони з подивом побачили, як блищать її сині очі. Через хвилювання вона не могла говорити.

– Що таке? – Джуліан схопив її за руку.

– Джуліане, Джуліане! Це мій затонулий корабель! – майже вигукнула вона. – Бачиш, що сталося? Шторм підняв його з дна моря і кинув на скелі. Це мій затонулий корабель!

І діти одразу зрозуміли, що вона має рацію. Це був давно затонулий корабель! Жодної чудасії не було: старий і потемнілий, він мав таку незвичайну форму. Шторм підняв затонулий корабель з дна, де він спав, і кинув на найближчі скелі.

– Джорджо, ми зможемо підпливти до нього і піднятися на палубу просто зараз! – закричав Джуліан. – Ми зможемо оглянути його від носа до корми. Ми можемо знайти ящики із золотом. Джорджо!