Розділ 7
Повернення до Кирін-котеджу

Діти були настільки вражені й збуджені, що хвилини дві не могли сказати ані слова. Просто їли очима темний корпус старого затонулого корабля, уявляючи собі, що можна там знайти. Джуліан узяв Джорджу за руку й міцно стиснув її.

– Диво та й годі, – сказав він. – Джорджо, хіба це не виняткова подія?

Джорджа й далі мовчала, вдивляючись у силует корабля, а в голові думка думку побивала. Нарешті вона звернулася до Джуліана:

– Чи залишиться він моїм тепер, коли опинився на поверхні? Я не знаю, кому належать затонулі кораблі – державі чи іще комусь – як втрачені скарби. Але, врешті-решт, корабель раніше справді належав моїй сім’ї. Коли він перебував на дні, ніхто ним не цікавився. Гадаєш, у мене його не відберуть, коли він опинився на поверхні?

– Ну, тоді збережімо цю подію в таємниці! – сказав Дік.

– Не верзи дурниць, – відрубала Джорджа. – Його обов’язково побачить хтось із рибалок на виході з бухти у відкрите море. І новина незабаром пошириться.

– Тоді нам слід самим оглянути його, перш ніж це зробить іще хтось, – нетерпеливився Дік. – Поки ніхто про нього не знає. Тільки ми. Ми зможемо його оглянути, щойно хвилі трохи вщухнуть?

– Ми вбрід не добредемо до скель, якщо ти це маєш на увазі, – сказала Джорджа. – Можна тільки допливти човном, але зараз, поки хвилі розбурхані, це ризиковано. А вони не вляжуться до завтра, бо вітер ще не вщух.

– Тоді, може, завтра з раннього ранку? – спитав Джуліан. – Доки новина не поширилась. Закладаюсь, якщо ми потрапимо на нього першими, нам вдасться знайти все, що там є цікавого.

– Авжеж, – відповіла Джорджа. – Але я говорила вам, що корабель ретельно обстежували дайвери, хоча на глибині це робити важко. Може, вдасться знайти щось, що вони пропустили. Це схоже на сон! Просто неймовірно, що мій старий затонулий корабель виринув із дна морського на поверхню!

Сонце вже остаточно вийшло з-за хмар, і мокрий одяг дітлахів швидко сохнув у його гарячих променях. Одяг і навіть шерсть Тіммі парували. Псу затонулий корабель не сподобався, і він сердито гарикав на нього.

– Ти дивак, Тіме, – сказала Джорджа, погладжуючи собаку по голові. – Він нічого поганого тобі не зробить. Як ти думаєш, що це таке?

– Можливо, він думає, що це кит, – розреготалася Енн. – Джорджо! Сьогодні найдивовижніший день у моєму житті! А не можна сісти в човен і подивитися, чи вдасться дістатися до корабля?

– Не вдасться! – відрубала Джорджа. – Шкода, звичайно. Але це неможливо, Енн. По-перше, я не впевнена, чи корабель вже міцно сидить на скелях; можливо, для цього треба, щоб закінчився відплив. Я бачу, що він досі хитається, коли накочує велика хвиля. Заходити в нього небезпечно. На додачу, я не хочу, щоб мій човен розбився об скелі на тріски, викинувши нас у цей вир! А так може статися. Треба чекати до завтра. Гарна думка – припливти сюди зрання. Гадаю, багато хто з дорослих вирішить, що огляд корабля – їхня справа.

Діти ще пороздивлялися корабель, а тоді знову обійшли острів. Він справді був невеликим, але надзвичайно цікавим: відтинок скелястого берега, затишна затока, де вони залишили човен, руїни замку, кружляюча галич і кролики, які скрізь бігали вистрибом.

– Мені тут дуже подобається, – сказала Енн. – Дуже-дуже. Він такий маленький – справжній острів. Більшість островів занадто великі, їх не відчуваєш як острови. Ось Британія – острів, але ніхто з її жителів не знає цього, якщо їм про це спеціально не скажуть. А тут щомиті усвідомлюєш, що ти на острові, бо звідусіль можна бачити його межі. Мені він припав до серця!

Джорджа почувалася дуже щасливою. Вона часто бувала на своєму острові, але сама, хіба що з Тіммі. Вона завжди присягалася собі, що ніколи, ніколи нікого не привезе сюди, бо острів стане вже не таким. Але от не став. І ніби покращав. Уперше Джорджа почала розуміти: якщо розділити з кимось радість, це подвоює задоволення.

– Почекаємо, поки хвилі трохи заспокояться, і рушимо додому, – нарешті сказала вона. – Мені здається, що знову піде дощ, і ми промокнемо. Ми і так не встигнемо повернутися до підвечірка, бо веслувати доведеться проти відпливу.

Після ранкових хвилювань діти почувалися трохи втомленими. Повертаючись додому, вони майже не балакали. Усі веслували по черзі, окрім Енн, яка не подужала б веслувати проти відпливу. Покидаючи острів, вони озирнулися на нього. Затонулого корабля не було видно, бо він знаходився з іншого боку острова, що виходив на відкрите море.

– Добре, що він там, – зауважив Джуліан. – Ніхто його ще не побачив. Його помітять лише тоді, коли вирушать на риболовлю у відкрите море. А ми спозарана їх випередимо. Пропоную усім прокинутися удосвіта.

– Не зарано? – запитала Джорджа. – Ви прокинетесь? Я часто встаю вдосвіта, але ви до цього не звичні.

– Звісно, встанемо, – заперечив Джуліан. – Ну ось і наш пляж, і я дуже радий. У мене руки відвалюються, і я такий голодний, що з’їв би все, що є в коморі.

– Гав! – погодився з ним Тіммі.

– Мені треба відвести Тіммі до Олфа, – сказала Джорджа, вистрибуючи на берег. – А ти, Джуліане, прив’яжи човна. Я повернуся за кілька хвилин.

Незабаром усі четверо сиділи за столом для підвечірка. Тітка Фенні спекла для них свіжі булочки та імбирний пиріг з мелясою. Він був темно-коричневого кольору і прилипав до пальців. Діти усе поглинули й сказали, що ніколи нічого смачнішого не їли.

– Ну як, цікаво провели день? – запитала тітка.

– Атож, – охоче відповіла Енн. – Шторм був чудовий. Він підняв на поверхню…

Джуліан і Дік одночасно копнули її під столом. Якби Джорджа могла до неї дотягтися, то й вона б зробила те саме. Енн сердито глипнула на братів, і на очі їй набігли сльози.

– А тепер що сталося? – поцікавилася тітка Фенні. – Тебе хтось ударив, Енн? Негайно припиніть битися під столом. Бідолашна Енн буде вся в синцях. То що ж море підняло на поверхню, люба?

– Величезні хвилі, – сказала Енн, з викликом дивлячись на інших. Вона знала, що вони думають, буцім вона збиралася розповісти про затонулий корабель. Але вони помилилися! Вони марно вдарили її!

– Вибач, Енн, що я копнув тебе, – перепросив Джуліан. – Просто нога сама смикнулася.

– У мене теж, – сказав Дік. – Так, тітко Фенні, там на острові було грандіозне видовище. Хвилі прорвалися у вузьку протоку, і нам довелося підняти човен на урвистий берег.

– А я шторму зовсім не злякалася, – похвалилася Енн. – Я боялася навіть менше за Ті…

Усі одразу зрозуміли, що Енн збиралася згадати про Тіммі, й одразу її перебили, голосно розмовляючи. Джуліану вдалося ще раз копнути занадто балакучу дівчинку.

– Ой! – зойкнула Енн.

– А кролики зовсім ручні, – голосно повідомив Джуліан.

– Ми бачили бакланів, – сказав Дік, і Джорджа тут же приєдналася до розмови:

– Галич так шуміла, ніяк не вгавала.

– Ви зараз самі, як та галич, балакаєте всі одночасно, – розреготалася тітка Фенні. – Всі поїли? Тоді йдіть і вимийте липкі руки… Джорджо, я знаю, що липкі, бо це я пекла медяник, а ти з’їла аж три кусні. Потім ідіть до сусідньої кімнати і там тихенько пограйтеся, бо на вулиці дощ. І не турбуйте тата, Джорджо. Він дуже зайнятий.

Діти пішли вмиватися.

– Дурепа! – сказав Джуліан Енн. – Двічі ледь нас не видала!

– Вперше я не збиралася сказати те, що ви подумали, – обурено виправдовувалася Енн.

Джорджа урвала її:

– Як на мене, ти краще б вибовкала про трощу, ніж про Тіма. У тебе безкостий язик.

– Атож, – сумно погодилася Енн. – Думаю, мені під час їжі ліпше мовчати. Я так люблю Тіма, що не можу не говорити про нього.

Вони пішли гратися до сусідньої кімнати. Джуліан з гуркотом перевернув стіл.

– Нумо гратися в трощу, – сказав він. – Перед вами затонулий корабель. Зараз почнемо все оглядати.

Раптом двері розчахнулися, і в них з’явилося розсерджене похмуре обличчя. То був батько Джорджі.

– Що за гуркіт? – невдоволено запитав він. – Джорджо, це ти перевернула стіл?

– Це я, – зробив крок уперед Джуліан. – Перепрошую. Я зовсім забув, що ви працюєте.

– Ще раз таке станеться, і завтра сидітимете весь день удома, – загрозливо мовив Квентін. – Джорджино, погамуй своїх кузенів.

Двері з хряскотом зачинилися. Діти непевно перезирнулися.

– Твій батько страшенно сердитий, – спантеличено мовив Джуліан. – Прикро, що я влаштував цей гармидер. Я не подумав чим це може обернутися.

– Краще справді погратися у щось спокійне, – сказала Джорджа. – Бо він додержить слова, і завтра ми сидітимемо вдома, а ми ж хочемо оглянути затонулий корабель.

Ця перспектива їх вжахнула. Енн пішла по одну зі своїх ляльок: їй усе-таки вдалося привезти кілька штук. Джуліан узяв книжку. Джорджа дістала гарний кораблик, який вирізувала з дерев’янки. Дік розвалився у кріслі й поринув у думки про захоплюючу трощу. Дощ лив ливма, і кожен з них сподівався, що до ранку він припиниться.

– Завтра дуже рано вставати, – позіхнув Дік. – Може, ляжемо раніше? Я втомився від веслування.

Зазвичай ніхто з дітей не любив рано лягати, але, з огляду на завтрашні події, справа виглядала інакше.

– Тоді час мине швидше, – сказала Енн і відклала ляльку. – Ходімо?

– А що скаже мати, побачивши, що ми укладаємося одразу після підвечірка? – спитала Джорджа. – Вона подумає, що ми всі похворіли. Ні, ляжемо спати після вечері. Скажемо, що втомилися від веслування, – а це щира правда, – і ми зможемо як слід виспатися і бути готовими до завтрашньої поїздки на острів. А ви розумієте, що це справжня пригода. Небагато людей мають нагоду обстежувати старий затонулий корабель, котрий здавна лежав на дні моря.

Тож на восьму вечора, на подив тітці Фенні, діти вже були в ліжках. Енн заснула відразу. Джуліан і Дік не забарилися, і тільки Джорджа лежала деякий час із розплющеними очима, згадуючи про свій острів, трощу і, звичайно ж, про свого улюбленого собаку.

Засинаючи, вона ще подумала: «Слід узяти Тіммі. Друзяка Тім не залишиться осторонь і візьме в цьому участь».