Розділ 8
На затонулому кораблі

Удосвіта першим прокинувся Джуліан. Він розплющив очі, коли лише займалося на світ і сонце на сході тільки почало золотити небо. Джуліан якусь мить дивився на стелю, а тоді раптом згадав про події напередодні. Різко сів у ліжку і якнайголосніше прошепотів:

– Діку! Прокидайся! Ми рушаємо до затонулого корабля! Ну ж бо прокидайся!

Дік розплющив очі і всміхнувся братові. Відчуття щастя огорнуло його. На них чекає пригода! Він схопився з ліжка й тихесенько побіг до кімнати дівчат. Відчинив двері. Обидві міцно спали, Енн скрутилася калачиком під ковдрою, як вовчок.

Дік поворушив Джорджу за плече, а потім штовхнув Енн у спину. Дівчата одразу прокинулись і сіли у ліжках.

– Не баріться! – прошепотів Дік. – Сонце вже сходить. Треба поспішати!

Джорджа почала вдягатися, її сині очі сяяли. Енн тихо вовтузилася, збираючи по всіх усюдах свій одяг – купальник, джинси, майку і гумові капці. За кілька хвилин усі були готові.

– Так, на сходах не рипіти, не кашляти, не хихикати, – попередив Джуліан, коли вони зібралися на сходовому майданчику. Енн була дуже реготливою і часто видавала секретні плани несподіваним вибухом сміху. Але цього разу дівця була серйозна як ніколи й рухалася обережно. Діти безшумно спустилися сходами й відсунули засувку на невеликих вхідних дверях. Вони зачинили їх теж без шуму й пішли садовою доріжкою до брами. Хвіртка завжди рипіла, тому щоб її не відчиняти, вони перелізли через огорожу.

Сонце вже сяяло щосили, хоча ще низько стояло на сході. Потеплішало. Небо було таким ясно-синім, що Енн ввижалося, ніби його нещодавно випрали.

– Воно виглядає так, ніби його щойно принесли з пральні, – сказала вона друзям.

Усі зайшлися реготом: Енн іноді висловлювалася по-дивацькому. Проте всі зрозуміли, що вона має на увазі. День справді був натхненний: на яскраво-блакитному небі виділялися рожеві хмари, а море виглядало гладким і відсвіженим. Неможливо було уявити, що ще вчора воно було таке бурхливе.

Джордж відв’язала човен і пішла по Тіммі, а хлопці тим часом спустили човен на воду. Хлопець-рибалка Олф здивувався, побачивши Джорджу так рано. Він саме збирався з батьком на риболовлю. Він усміхнувся Джорджі:

– Теж рибалити будете? Який лютий шторм був учора! Я боявся, що ви потрапите в нього.

– Авжеж, потрапили, – посміхнулася Джорджа. – Тіме, до мене! Ходімо зі мною!

Тіммі дуже зрадів, побачивши Джорджу так рано. Він крутився навколо неї, коли вона бігла назад до друзів, трохи не потрапляючи їй під ноги. Побачивши човен, пес одразу стрибнув у нього і став на кормі, висунувши червоного язика і відчайдушно вихляючи хвостом.

– Дивуюся, як у нього хвіст не відривається, – сказала Енн, дивлячись на нього. – Колись, Тімоті, він відірветься, якщо ти будеш ним так вихляти.

Човен узяв курс на острів. Веслувати було легко, бо на морі стояв штиль. Діти допливли до острова й попрямували навколо нього на інший бік.

А там побачили корабель, наштрикнутий на високі гострі скелі! Він просів і не реагував на хвилі: трохи похилився на один бік, і зламана щогла, що стала трохи коротшою, стирчала під кутом.

– Ось і він! – сказав збуджено Джуліан. – Бідний, старий, розтрощений корабель. Схоже, він зараз більше розбитий, ніж раніше. З яким гуркотом він учора наштрикнувся на ці скелі!

– А як ми до нього дістанемося? – запитала Енн, роздивляючись безліч потворних гострих рифів. Але Джорджу не хвилювала ця обставина. Вона знала мало не кожен дюйм берега свого острівця. Дівчинка розмірено веслувала, і незабаром вони наблизилися до скель, на які наштрикнувся корабель.

Діти роздивлялися судно з човна. Це був великий корабель, набагато більший, ніж здавалося, коли його розглядали з поверхні води. Його пообсідали якісь молюски, а додолу звисали коричневі й зелені водорості. Чувся дивний запах. По боках зяяли великі пробоїни там, де корабель ударявся об скелі. На деці виднілися провалля. Назагал це було сумне й покинуте старе судно, та для четвірки дітлахів нічого більш хвилюючого в світі не існувало.

Вони підпливли до скель, на яких сидів корабель. Приплив перекочувався через них. Джорджа роздивилася довкола.

– Прив’яжемо човен до самого корабля, – сказала вона. – Із човна легше буде вилізти на борт. Послухай, Джуліане! Закинь кінець з петлею на брус, що стирчить збоку.

Джуліан так і зробив. Мотузка натягнулася, і човен зупинився. Тоді Джорджа, як мавпочка, видерлася на палубу корабля. Вона була вражаюче вправна. Джуліан і Дік полізли за нею, а Енн довелося допомогти. Незабаром усі четверо стояли на похилій палубі. Вона була слизька через водорості, й тут дуже сильно тхнуло. Енн це не подобалося.

– Оце була палуба, – сказала Джорджа. – А тут матроси піднімалися і спускалися, – показала вона на великий люк. Вони підійшли до нього й подивились униз. Там стирчали рештки металевих сходів. Джорджа подивилася на них:

– Гадаю, вони ще досить міцні й витримають нас. Я спускаюсь першою. У когось є ліхтарик? Там унизу досить темно.

Ліхтарик був у Джуліана. Він віддав його Джорджі. Діти принишкли. Було якось дивно вдивлятися у таємничу темряву трюму великого корабля. Що вони знайдуть там? Джорджа вмикнула ліхтарик і почала спускатися по вцілілих сходинках. Друзі рушили слідом.

Ліхтарик висвітлив дивне видовище: ділянки попід палубою мали низьку стелю з товстого дуба. Дітям, щоб ходити там, довелося нахилити голови. Здавалося, колись там були каюти, хоча тепер важко було сказати напевне, бо все було розбите, зіпсоване морською водою й обросле водоростями. Саме від водоростей, що зараз висихали на сонці, страшенно тхнуло.

Діти ходили скрізь і постійно послизалися на водоростях. Судно всередині вже не здавалося таким великим. Під каютами знаходився, власне, великий трюм, який вони розглядали при світлі ліхтаря.

– Ось там, напевно, стояли ящики із золотом, – зауважив Джуліан. Але в трюмі не було нічого, окрім води і риб! Спуститися вниз було неможливо, бо там вода стояла дуже високо. На її поверхні плавала пара діжок. Вони були відкриті і зяяли порожнечею.

– Гадаю, в них тримали воду, свинину або сухарі, – припустила Джорджа. – Огляньмо ще раз інші частини корабля, де були каюти. Які дивні тут ліжка, в яких спали матроси! Погляньте на цей старий дерев’яний стілець! Стільки часу минуло, а він досі тут! Дивіться, що висить на гачках, вкритих тепер іржею і водоростями, це, напевно, були пательні й каструлі кока!

Трохи лячно було ходити по старому затонулому кораблю. Діти видивлялися ящики з гаданими зливками золота. Та ба – взагалі ящиків не було.

Аж ось підійшли до каюти, більшої за решту. В одному кутку було ліжко, на якому спочивав великий краб. На ліжко зіперся уламок якихось меблів, щось на кшталт столу з двома ніжками, який обріс сірими молюсками. На стінах каюти криво висіли дерев’яні полиці, оздоблені сіро-зеленими водоростями.

– Ймовірно, це каюта капітана, – сказав Джуліан. – Вона найбільша. А це що у кутку?

– Стара чашка, – відповіла Енн, піднімаючи її. – І половинка блюдка. Мабуть, капітан сидів тут і пив чай, коли корабель затонув.

Дітям стало моторошно. У каюті було темно і неабияк тхнуло, а підлога була мокра й слизька. Джорджі почало здаватися, що її затонулий корабель виглядав набагато привабливіше під водою, ніж на поверхні.

– Ходімо, – сказала вона, злегка щулячись. – Мені тут не дуже подобається. Розумію, що тут цікаво, але й трохи лячно.

Вони вже налаштувались піти. Джуліан востаннє освітив ліхтариком каюту. Вже збирався вимкнути його, коли побачив щось у кутку, що змусило його зупинитися. Скерував туди ліхтарик і гукнув іншим:

– Гей, стривайте! Тут у стіні є невеличка шафа! Подивімося, що в ній!

Діти підійшли ближче. Поверхня шафи була врівень зі стіною. Увагу Джуліана привернула замкова шпарина. Але ключа в шпарині не було.

– Там щось може бути, – сказав Джуліан і спробував відчинити дерев’яні дверцята, але вони не піддавалися. – Вони замкнуті, – враз засумував він. – Інакше й бути не могло!

– Гадаю, замок вже проіржавів, – мовила Джорджа і теж спробувала відкрити дверцята. Потім вийняла великий міцний кишеньковий ніж і вставила його між дверцями шафи і стіною каюти. Натиснула на лезо, і замок раптом відкрився. Як вона й казала, він геть заіржавів. Дверцята відчинилися, й діти побачили якісь цікаві речі на полиці всередині.

Була там і дерев’яна скринька, набухла від морської води, в якій пролежала багато років. Два або три предмети були схожі на старі розбухлі книжки. Поряд – щось схоже на напіврозбитий скляний кухоль і два-три дивних предмети, до невпізнання спотворені морською водою.

– Нічого особливо цікавого, окрім скриньки, – виснував Джуліан, беручи її в руки. – Гадаю, її вміст безнадійно зіпсований. Але можна спробувати відкрити її.

Вони з Джорджею намагалися відкрити замок скриньки з вирізаними на ній літерами «Г. Дж. К.».

– Напевно, це ініціали капітана, – припустив Дік.

– Ні, це ініціали мого прапрапрапрадідуся, – очі Джорджі раптом спалахнули. – Я про нього багато чула. Його звали Генрі Джон Кирін. Адже цей корабель належав йому. Це, очевидно, була його особиста скринька, в якій він тримав старі папери або щоденники. Ми обов’язково мусимо відкрити її!

Але в дітей не було інструментів, щоб відкрити скриньку. Незабаром вони відмовилися від марних спроб, і Джуліан узяв скриньку, щоб віднести її в човен.

– Ми відкриємо її вдома, – схвильовано сказав він. – Візьмемо там молоток абощо і якось відкриємо її. Джорджо… це справжня знахідка!

Діти відчували, що їм потрапила до рук якась таємниця. Чи є щось у скриньці? І що саме? Їм кортіло швидше дістатися додому й відкрити її.

Вони піднялися старими металевими сходами на палубу і виявили, що не лише вони звернули увагу на старий корабель, який шторм підняв з дна моря.

– Боже, та тут зібралася половина рибальських човнів з нашого узбережжя! – вигукнула Джорджа, дивлячись на суденця, що підпливли до корабля на безпечну відстань. Рибалки з подивом розглядали його. Побачивши дітей на палубі, вони почали до них гукати:

– Агов! Що це за корабель?

– Це старе затонуле судно! – кричав їм у відповідь Джуліан. – Воно зринуло вчора на поверхню під час шторму!

– Не кажи більше нічого, – спохмурніла Джорджа. – Це мій корабель. Мені тут ловиґави не потрібні.

Більше діти нічого не сказали, сіли у свій човен і чимшвидше повеслували додому. Час сніданку вже минув. На них чекала прочуханка. А сердитий батько міг навіть відправити їх у ліжка… але їх це не обходило. Вони оглянули кораблетрощу і везли скриньку, в якій, можливо, знаходився хоч один золотий зливочок.

Прочуханку вони справді отримали, та ще й залишилися без половини сніданку: і все через те, що дядько Квентін сказав, що діти, які спізнюються, не заслуговують на гарячу яєчню з беконом, – вони отримають тільки тости з повидлом. Це неабияк засмутило всю компанію.

Скриньку сховали під ліжком у кімнаті хлопчаків. Тіма залишили у Олфа – прив’язали його на задньому дворі, бо хлопець вирушив на риболовлю і в цей час витріщався із батькового човна на дивний корабель.

– Ми можемо трохи підзаробити, привозячи туристів на цей корабель, – сказав Олф. І до кінця дня десятки цікавих розглядали розбите судно з моторних човнів і рибальських суденець.

Джорджу це дратувало, але вона нічого не могла поробити. Врешті-решт, як сказав Джуліан, дивитися людям не заборониш!