Розділ 9
Скринька із затонулого корабля

Відразу після сніданку діти понесли цінну скриньку в садок – до сарая, де зберігалися інструменти. Усім кортіло скоріше її відкрити, бо сподівались, що усередині є скарб.

Джуліан розглянув інструменти і взяв зубило, яким можна було підважити покришку. Він спробував відкрити скриньку, але зубило вислизнуло й поранило йому руку. Джуліан брав інструмент за інструментом, але скринька ніяк не відкривалася. Кінець кінцем діти сердито уп’ялися в неї.

– Я знаю, що слід зробити, – нарешті сказала Енн. – Давайте віднесемо її нагору і з висоти скинемо вниз. Тоді вона обов’язково відкриється.

Діти обміркували цю пропозицію.

– Варто спробувати, – погодився із сестрою Джуліан. – Хоча вона може розбитися, і ми зіпсуємо те, що усередині.

Втім, схоже, вибору не було, і Джуліан відніс її нагору, відкрив віконце на горищі. Друзі чекали внизу.

Джуліан щосили жбурнув скриньку на землю. Во-на полетіла вниз і з гуркотом впала на мощену доріжку.

Одразу ж відчинилися двостульні засклені скляні двері балкона, і звідти кулею вилетів дядько Квентін.

– Що ви тут коїте? – гримнув він. – Кидаєте щось один в одного з вікна? Що це таке на землі?

Діти подивилися на скриньку. Вона розкололася, і стало видно внутрішню водонепроникну оббивку.

Дік підбіг до скриньки.

– Я спитав, що це таке? – крикнув дядько Квентін і підійшов до Діка.

– Це – наша річ… – відповів Дік, зашарівшись.

– Я її забираю, – сказав дядько. – Щоб отак мені заважати! Дайте її мені. Де ви її взяли?

Діти не відповіли. Дядько Квентін так насупився, що в нього окуляри ледве не впали.

– Де ви це узяли? – гарикнув він, сердито дивлячись на Енн, яка стояла найближче.

– На затонулому кораблі, – затинаючись, відповіла перелякана дівчинка.

– На затонулому кораблі? – здивовано перепитав дядько Квентін. – На тому, який викинуло вчора на поверхню? Я чув про це. Ви що, були там?

– Так, – відповів Дік.

Стурбований Джуліан приєднався до гурту. Буде жахливо, якщо дядько забере скриньку тепер, коли вдалося її відкрити. Але саме це той і зробив!

– У ній може зберігатися щось важливе, – сказав дядько, вихопивши скриньку у Діка. – Ви не мали права потикатися туди. Хіба мало що могло статися!

– Це мій корабель, – зухвало заявила Джорджа. – Будь ласка, тату, віддай скриньку. Ми щойно її відкрили. Гадали, в ній може бути схований… золотий зливок… абощо.

– Золотий зливок! – пирхнув дядько Квентін. – Дитя та й годі. У такій скриньці зливок не вміститься. Тут радше могли бути документи про те, що сталося з тими зливками. Я завжди вважав, що їх десь обачно перенесли деінде, а судно, що звільнилося від цінного вантажу, розбилося при виході з бухти.

– Тату, будь ласочка, віддай нам скриньку, – майже плачма благала Джорджа. Вона раптом відчула впевненість, що скринька містить папери, які розповіли б, де поділися золоті зливки. Але батько мовчки розвернувся і пішов у будинок, тримаючи розвалену скриньку, а її бляшана оббивка стирчала в нього з-під руки.

Енн розплакалася.

– Не лайте мене за те, що я сказала йому, де ми взяли скриньку, – повторювала вона, хлипаючи. – Він так на мене поглянув! Що мені було робити?

– Припини, маленька, – Джуліан обійняв Енн за плечі. Він лютував, адже вважав, що дядько Квентін вчинив нечесно, одібравши їхню знахідку.

– Послухайте… я не буду із цим миритися. Ми якось її здобудемо й подивимося, що там усередині. Я упевнений, що твій батько, Джорджо, не морочитиметься зі скринькою, а відразу про все забуде й продовжить писати свою книжку. Я почекаю на нагоду, прокрадуся до кабінету й візьму скриньку, навіть якщо мені будуть вичитувати, коли попадуся.

– Гаразд! – сказала Джорджа. – Ми всі пильнуватимемо, коли тато вийде з кімнати.

Тож вони по черзі пильнували, але, як на те, дядько Квентін увесь ранок просидів у кабінеті. Тітка Фенні дуже здивувалася, побачивши, що діти повсякчас стирчать у садку і не йдуть на пляж.

– Чому ви всі разом не купаєтеся і не граєтеся? Ви пересварилися?

– Ні, – відповів Дік, – у жодному разі. – Він став пояснювати тітці, чому вони не йдуть купатися.

– Твій батько колись виходить на прогулянку? – запитав він Джорджу, коли вона прийшла змінити його. – Як на мене, це нездоровий спосіб життя.

– Учені не гуляють, – відповіла Джорджа так, ніби чисто все знає про вчених. – Але ось що я тобі скажу: він може післяобід поспати. Він так іноді робить.

По обіді у садку чергував Джуліан. Він сів під деревом і розгорнув книжку. Незабаром почувся шум, який змусив його відірватися від читання. Він одразу зрозумів, що це.

«Це хропе дядько Квентін, – схвильовано подумав він. – Чи зумію я пробратися через скляні балконні двері й узяти скриньку?»

Джуліан крадькома підійшов до скляних дверей і зазирнув усередину. Одна стулка дверей була прочинена, і Джуліан відкрив її ширше. Він побачив, що дядько відкинувся у зручному кріслі, рот напіввідкритий, повіки стулені, він міцно спить і хропе після кожного вдиху.

«Схоже, він справді спить, – подумав хлопець. – Оно за ним скринька на столі. Ризикну. Напевно, мені загрожує страшна прочуханка, якщо він мене впіймає, але нема ради!»

Джуліан прокрався до кімнати. Дядько й далі хропів. Хлопець навшпиньки обійшов крісло, підійшов до столу і взяв скриньку.

І тут від зламаної скриньки відвалився шматок дерева й гепнувся на підлогу. Дядько поворушився у кріслі й розплющив очі. Джуліан блискавкою присів за кріслом і затамував подих.

– Хто тут? – почувся дядьків голос. Джуліан не ворушився. Дядько вмостився зручніше й заплющив очі. Незабаром почулося ритмічне хропіння.

«Ура! – подумав Джуліан. – Він знову заснув».

Не випускаючи з рук скриньки, хлопець тихенько підвівся. Навшпиньки прокрався до балконних дверей. Прослизнув надвір і м’яко побіг по доріжці. Скриньку він і не думав ховати. Йому б тільки мерщій дістатися до друзів і показати їм свій здобуток!

Джуліан побіг на пляж, де вся компанія грілася на сонці.

– Агов! – гукнув він. – Я дістав її! Я дістав її!

Усі відразу схопилися, з хвилюванням розглядаючи скриньку в руках Джуліана. Вони забули, що на пляжі були ще люди. Джуліан, усміхаючись, плюхнувся на пісок.

– Твій батько заснув, – сказав він Джорджі. – Тіме, годі мене лизати. Я увійшов, Джорджо… і кавалок скриньки впав на підлогу… і це збудило твого батька.

– Жах! – сказала Джорджа. – І що далі?

– Я присів за його кріслом і почекав, доки він знову засне. Потім я втік. Ну… подивімося, що там усередині. Гадаю, твій батько навіть не намагався туди зазирнути.

Джуліан мав рацію. Бляшана оббивки була ціла. За роки перебування у воді жерсть зіржавіла, і покришка так щільно приліпилася, що її майже неможливо було відкрити.

Але коли Джорджа почала складаним ножиком зішкрібати іржу, кришка нарешті піддалася і хвилин за п’ятнадцять відкрилася.

Діти схвильовано схилилися над скринькою. Усередині лежали якісь старі папери і книжка в чорній палітурці. Більше нічого. Ніяких золотих зливків. Ніякого скарбу. Усі були трохи розчаровані.

– Усередині сухо, – здивувався Джуліан. – Ніякої вологи. Бляшана оббивка все чудово зберегла.

Джуліан узяв книжку і розкрив її.

– Це судновий журнал твого прапрапрапрадіда, – сказав він. – Я погано розбираю написане. Почерк дуже дрібний і якийсь дивний.

Джорджа взяла один аркуш. Це був грубий пергамент, пожовклий від часу. Дівчинка розгорнула його, поклала на пісок і почала розглядати. Інші теж дивилися, але ніхто нічого не міг второпати. Пергамент був схожий на мапу.

– Можливо, це мапа того місця, куди він плив, – припустив Джуліан.

Раптом Джорджа взяла мапу, й руки їй затремтіли, її очі розпромінились, і вона поглянула на друзів. Вона відкрила рота, але їй наче заціпило.

– У чому річ? – здивувався Джуліан. – Що сталося? Ти що, язика проковтнула?

Джорджа похитала головою, а тоді заторохтіла:

– Джуліане! Знаєш, що це таке? Це мапа мого старого замку, замку Кирін, іще до руйнування. І підземелля на ній є! Тільки-но поглянь, що написано в кутку, де підземелля.

Тремтячим пальцем вона показала на місце на мапі. Діти схилилися, щоб розгледіти, на що вона показує, й побачили надруковане ґотичними літерами дивне слово:

ВИЛИВКИ

– Виливки, – здивувалася Енн. – Що це таке? Ніколи не чула такого слова.

Але обидва хлопці його знали.

– Виливки! – вигукнув Дік. – Та це, мабуть, золоті злитки. Їх так колись називали.

– Виливками називають злитки майже всіх металів, – сказав Джуліан, розчервонівшись від хвилювання. – А ми знаємо, що з корабля зникло золото, отже, тут позначені саме золоті злитки. Боже! Подумати тільки, що вони, можливо, досі зберігаються у підземеллях замку Кирін. Джорджо! Хіба це не запаморочливе диво!

Джорджа кивнула. Вона тремтіла від збудження.

– Якби тільки ми змогли їх знайти, – прошепотіла вона. – Якби тільки змогли!

– Ми будемо дуже ретельно шукати, – сказав Джуліан. – Це буде дуже непросто, бо замок стоїть руїною і весь позаростав. Але виливки ми однаково знайдемо. Чудове слово. Виливки! Виливки! Виливки!

Воно звучало більш хвилююче, ніж просто «золото». Ніхто більше не говорив про злитки золота, а тільки – про виливки. Тім ніяк не міг уторопати, чому всі так хвилюються. Він вихляв хвостом і намагався лизнути то одного, то іншого з друзів, але наразі ніхто не звертав на нього ніякої уваги. Йому було це не до тями, і за деякий час він відійшов убік, сів спиною до дітей, опустивши вуха.

– Погляньте на бідного Тімоті! – сказала Джорджа. – Він не може второпати, чому ми хвилюємося. Тіме! Тіме, любий! Усе гаразд, ніхто тебе не зневажає. Тіме, ми тепер знаємо найдивовижнішу таємницю у світі.

Тім схопився і завихляв хвостом, щасливий, що на нього знову звернули увагу. Він поклав велику лапу просто на дорогоцінну мапу, і все четверо одночасно гримнули на нього.

– Обережно! – крикнув Джуліан. – Не порви мапу. – Потім подивився на друзів і враз спохмурнів: – Що робитимемо зі скринькою? Батько Джорджі, звичайно, згадає про неї. Доведеться її повернути на місце.

– Хіба ми не можемо вийняти мапу і залишити її собі? – запитав Дік. – Він не знатиме, що вона там була, якщо він не оглядав скриньку. А він напевно не зазирав усередину. Решта речей значення не мають: судновий журнал і якісь листи.

– Задля певності треба скопіювати мапу, – сказав Джуліан. – А тоді покладемо оригінал назад і повернемо скриньку на місце.

Усі погодилися, що це гарна думка. Діти повернулися до Кирін-котеджу й ретельно скопіювали мапу. Вони зробили це в сараї для інструментів, бо не хотіли, щоб їх бачили. Це була незвичайна мапа. Вона складалася з трьох частин.

– На цій частині позначено підземелля під замком, – зауважив Джуліан. – На другій – перший поверх, а на третій – верхній. Колись це справді був гарний замок! Підземелля тягнуться попід усім замком. Закладаюся, там було дуже страшно. Цікаво, як туди спускалися?

– Слід ретельніше вивчити мапу, тоді ми з’ясуємо, – сказала Джорджа. – Наразі здається, що все дуже заплутано, але коли візьмемо мапу із собою в замок і роздивимося її там, ми, ймовірно, зможемо знайти вхід у приховані підземелля. Супер! Не думаю, що колись дітям випадали такі пригоди!

Джуліан поклав копію мапи до кишені джинсів. Її не можна було загубити – надто вона цінна. Потім вклав оригінал у скриньку й кинув погляд у бік будинку.

– Час повернути скриньку на місце, – нарешті сказав Джуліан. – Можливо, твій батько ще спить, Джорджо.

Але той не спав. Він прокинувся. Але, на щастя, втрати не зауважив. Він прийшов до їдальні, де був накритий підвечірок, і Джуліан скористався слушною нагодою. Він вибачився, вислизнув з-за столу і поклав скриньку на місце поза кріслом дядька Квентіна.

Повернувшись до їдальні, хлопець підморгнув друзям. Усім відлягло. Вони боялися дядька Квентіна, і ніхто не хотів мати в нього лиху славу. Протягом усього чаювання Енн не вимовила ні слова – через небезпеку пробовкнутися щодо Тіммі або щодо скриньки. Інші теж мало розмовляли. Раптом задзвонив телефон, і тітка Фенні пішла взяти слухавку. Незабаром вона повернулася.

– Це тебе, Квентіне, – сказала вона. – Схоже, затонулий корабель наробив шелесту, і журналісти з лондонської газети хотіли б розпитати тебе.

– Скажи, що я прийму їх о шостій, – відповів дядько Квентін.

Діти стривожено перезирнулися. Вони сподівалися, що дядько не показуватиме газетярам скриньку, адже тоді може розкритися таємниця схованого золота.

– Яке щастя, що ми скопіювали мапу, – сказав Джуліан після підвечірка. – Але я дуже шкодую, що ми залишили оригінал у скриньці. Хтось іще може дізнатися про наш секрет.