Мандрівна ковбаска
Була собі одна Ковбаска, яка тинялася світом і дурила всіх, кого лише спіткала. Ковбаска пахнула так заманливо, що геть усі нею прагли заволодіти. Та цього не досить – вона ще й була неймовірної вроди красуня. Ну, наскільки вродливою може бути ковбаса.
Бажаючих нею поласувати виявилося стільки, що Ковбаска навіть змушена була вигадати історію про те, як лиха чаклунка зачарувала її на Ковбаску.
Вперше цією історією вона пригостила зграю приблудних котів, які оточили її з усіх боків. Оповідь виявилася такою захоплюючою, що коти слухали її, роззявивши писки.
– Колись я була юною принцесою, – розповідала вона. – За мою руку і серце змагалися найвеличніші володарі світу. А турецький султан викинув у море весь свій гарем. І все це заради мене.
Коти з повагою розступилися перед нею, і Ковбаска рушила своєю дорогою.
Небавом по тому Ковбаска забрела у густелезний ліс. Сутінки вкрили усе довкола, вітер грізно тріпотів у кронах дерев. Ковбаска тремтіла від холоду і мріяла тільки про одне – лягти десь у теплі і відіспатися. Вдалині заблимали світелка. Ковбаска наддала ходи і за кілька хвиль уже стукала в двері.
На порозі з'явилася Відьма. Жодного сумніву не було, що це лиха чаклунка. Але Ковбаска була така втомлена, що їй уже було однаково, до кого проситися на ніч.
Відьма, розпізнавши у гості Ковбаску, радісно вдихнула її запах і розпливлася в усмішці:
– Просимо, просимо. У нас тепло, у нас затишно, у нас можна відпочити.
Ковбаска тільки того й чекала. Вона увійшла до хати і, впавши на лаву, миттю заснула. Відьма того вечора вже встигла попоїсти, і Ковбасці нічого не загрожувало.
П'янкий запах несподіваної гості навіяв такий міцний сон, що Відьма прокинулася тільки перед самісіньким полуднем. Вночі їй снилося, як вона ласує цим заманливим смаколиком. А прокинувшись, із насолодою стала вдихати ковбасний запах. Потім розплющила очі, роззирнулася й побачила, що все у хаті аж сяє від чистоти. Ну й Ковбаска!
Ковбаска й сама аж блищала, а в баняку на плиті парувала запашна юшка. Відьма спробувала ложку і закотила очі під лоба.
– Але ж то смакота! Як тобі вдалося зварити таку смачнючу зупу?
– А дуже просто, моя пані! Я викупалася в окропі. Бачите, яка я чистенька і лискуча? Мов на світ народилася. Я й так була юна, а тепер іще юніша.
– Справді? – здивувалася Відьма. – Невже окріп такий помічний?
– Авжеж. Цей перепис у нашій родині передається з покоління в покоління.
Відьма задумалася. їй теж захотілося скупатися в окропі, щоб стати такою ж юною і лискучою. І, не довго думаючи, вона поставила велику балію води на плиту, вичекала, коли вона закипить, а потім – бульк! – і стрибнула в паруючий окріп.
Ковбаска не чекала, поки Відьма зготується як належиться. Сирувата, вона теж була мертвіша мертвої. Ковбаска залила вогонь водою і гукнула:
– Гей, а хто мені поможе винести балію з клятою Відьмою?
Ну, тут відразу озвалися й кочерга, і коцюба, і лопата, і мітла, які терпіти не могли своєї господині, і радо помогли Ковбасці. Звідтоді Ковбаска стала мешкати у Відьминій хаті. Час від часу купалася в окропі і вгощала чудесною ковбасною юшкою своїх гостей.
Хто живе у мармуляді
Хто живе у мармуляді?
В мармуляді живе Жовтий Марамульд. Коли світить місяць, він вилізає на поверхню і мармалює так голосно, що прокидаються усі Марамульки, які теж живуть у мармуляді. Вони беруться за руки і танцюють довкола Жовтого Марамульда мармулядовий вальс під мармулядову музику мармулядового фортеп'яна.
Це мармуляння триває до самого ранку. Вранці з'являється Грубий Кухар і сипле прокльони.
– До мармулядової мами! – кричить він. – Якщо оця чортова мармулядія буде й далі мармулядити мої нерви і не давати спати, то я всю вашу мармулядову братію виселю з мармуляди і живіть собі де хочете!
Перелякані Марамульки пірнають аж на саме дно, а Жовтий Марамульд зі сльозами на очах починає битися в груди і запевняти Грубого Кухаря у своїй лояльності.
Закінчується усе тим, що Грубий Кухар набирає на велику ложку мармуляди і йде пити чай.
Усі заспокоюються. Хоч мармуляди стає відчутно менше.
Пан Таляпс
У неіснуючому місті на неіснуючій вулиці і, звичайно, в неіснуючому будинку жив собі ніколи не існуючий пан Таляпс. Звали його так тому, що він любив ходити по калюжах і робити ногами: таляпс! таляпс! Від чого штани його завше були страшенно заталяпані, не дивлячись на те, що їх теж ніколи не існувало.
Цей пан Таляпс, виявляється, заталяпав не тільки свої штани, але й свій будинок, цілу вулицю і геть усе місто так, що хто сюди лише не завітає, то страшенно дивується:
– І хто вам так місто заталяпав? Як можна було до цього допустити? Куди дивиться громадськість?
– Та як хто – пан Таляпс. Це все пан Таляпс.
– А де цей ваш пан Таляпс?
– Ніде. Він не існує.
Ви мене спитаєте: яке нам діло до неіснуючого пана Таляпса?
А я поясню: цілком пряме. Адже поміркуйте… Якщо пан Таляпс разом зі своїми заталяпаними штанами, будинком, вулицею і всім заталяпаним містом для нас не існує, отже, і ми всі зі своїми містами й країнами теж для нього не існуємо, навіть допустивши, що ми зовсім не заталяпані.
А якщо нас не існує для пана Таляпса, то чи не логічно припустити, що нас не існує також і для будь-кого з мешканців уже згаданого заталяпаного міста?
А якщо нас не існує для такої хмари людей, то чи не варто задуматися: а чи існуємо ми взагалі?
