Ніяка собі казка

Жив собі пан Зюм-зюм, що мав синє волосся і кучеряві очі.

– Що-що? Хіба таке буває?

Е-е… Я хотів сказати: сині очі і кучеряве волосся. Ну, він жив у хаті, на якій стояв горбочок.

– Як-як?

Я хотів сказати, що він жив у хаті, котра стояла на горбочку. Кожної суботи пан Зюм-зюм вирушав на базар з великим кошиком. Якщо падали з неба парасольки, він відкривав над головою дощ, а коли було сонячно, він тримав дощ під пахвою. Лісок, що вів на базар, пролягав через дорогу, якою їздили коні, запряжені возами і бричками. Але пан Зюм-зюм полюбляв ходити пішо.

– Хіба ж таке буває?

Звідки мені знати, що буває, а що ні? Краще не заважай. На базарі в пана Зюм-зюма аж очі розбігалися. Всього там було доволі. Морква торгувала петрушкою, буряк торгував морквою, цибуля – буряком, кріп – цибулею, салєра – кропом, капуста – салєрою, квасоля – капустою, картопля – квасолею, помідори – картоплею, баклажани – помідорами, перець – баклажанами, кабачки – перцем, а кабачками – дядько з вусами.

– А хто торгував дядьком з вусами?

Дядьком з вусами торгувала морква. Правда, він про те не знав, а якби дізнався, нізащо б не продався.

– І хто ж його купив?

Купив його пан Зюм-зюм. Узяв дядька за гичку, кинув у кошик, зверху зеленню притрусив і додому почалапав. А тим часом уже сонечко зійшло і геть звечоріло. Іде пан Зюм-зюм густими шляхами через биті ліси, а довкола така яснота, хоч в око стрель. Він – туди, він – сюди, аж гульк – заблукав. Дядько з кошиком дрімає собі у просторих вусах, йому й байдуже. А пан Зюм-зюм не на жарт переживає.

Так він проблукав у тих шляхах до пізнього ранку. Аж як добре стемніло, вибрів на свій горбочок, що стояв на вершечку хати, й обережно постукав дверима у палець.

– Навіщо він стукав до власної хати?

А Бог його знає. Може, якби не постукав, то й казки б не було. А так… Одне слово, постукав, а звідти голос озвався:

– Хто там?

Пан Зюм-зюм отетерів на місці. Стоїть і вухами кліпає.

– І навіщо ж я стукав? – бідкається він. – Треба було відразу натиснути на двері, прочинити клямку і ввійти до хати, як це робив тисячу – ні, десять тисяч разів… А тепер що?

Голос тим часом перепитує:

– Хто там?

– Це я, пан Зюм-зюм, додому вернувся,– відказав несміливо пан Зюм-зюм.

– До якого дому? – питає голос.

– До ось цього.

– Ви мусили помилитися, бо це не ваш дім, а мій.

– А ви хто?

– А я – Хто!

– Ви – Хто?

– Авжеж Хто!

– Тоді я хто?

– А ви Ніхто!

– А де ж я живу?

– Якщо хтось – Ніхто, то й живе ніде.

В цей час прокинувся дядько з вусами. Він вистрибнув з кошика і радісно засміявся:

– Гурра! Якщо ви Ніхто і живете ніде, то нема у вас нічого, і я вже не ваш, а сам по собі!

З тими словами дядько чкурнув назад на базар продаватися.

А пан Зюм-зюм, гірко регочучи, пішов світ за вуха, куди очі несуть, тобто нікуди. А пішовши нікуди, і не зайшов ніде, а заблукав і пропав безвісти, мовби й не було його ніколи.

– А коли його не було, то про що тоді мова?

– А ні про що.