Снігуронька
Жили собі дід та баба, і не було в них дітей. Дуже вони з того сумували і, тільки на сусідських дітей дивлячись, утішалися. Та що поробиш! Ось коли настала зима та нападало молодого снігу аж по коліно, малеча повибігала на вулицю, а старі сіли при віконечку подивитися бодай на чужих діточок.
Діточки бігали, бавилися та почали ліпити бабу зі снігу. Старий посміхнувся і каже:
— Піти б оце й нам, жінко, та зліпити собі бабу!
Старій теж, видно, весела хвилина трапилася. Каже вона:
— Що ж, ходімо й ми, діду, розгуляємося! Тільки пощо тобі бабу ліпити — вистачить тобі й мене однієї! Зліпимо ми собі краще зі снігу дитинку, як Бог живої не дав.
— І то правда! — каже дід.
Пішли вони надвір і почали собі із снігу ляльку ліпити.
Склали тулуб, приліпили руки, ноги й голову.
— Бог на поміч! — сказав їм прочанин, що повз двір вулицею йшов.
— Спасибі на добрім слові! — каже старий.
— Божа поміч на все вдатна! — каже стара.
Ось виліпили носика, зробили ямки замість очей. Не встиг старий руки прибрати — ямку для рота ліпив, — як дмухнуло на нього теплом, а у двох снігових очницях очі засяяли.
— Леле, та це, мабуть, мара якась! — сказав старий і перехрестився.
— Та це ж нам Бог дитинку дає! — закричала стара.
Схопила вона Снігуроньку і побігла з нею до хати.
Ось Снігуронька росте як з води, і що ні день, то гарніша робиться. Старі з неї не натішаться. Снігуронька така стал кмітлива: все помічає, все ловить-переймає, і виросла вона за зиму, мов дівчина-шістнадцятка. І така добра, слухняна, до всіх привітна! А із себе вона білесенька, наче сніг; очі, мов волошки, руса коса до пояса. Всі милуються Снігуронькою, а старі коло неї всією душею упадають.
Пішла геть зима, минулася. Засяяло радісно не небі сонечко, зігріло землю. По таловинах зазеленіла травичка-муравичка; по піднебессі защебетали божі пташки-пташечки. Вже й дівчата-красунечки почали за селом хороводи водити.
А от Снігуронька щось сумна стала.
— Що з тобою, дитинонько? — питає її старенька, пестить-голубить. — Чи не слабуєш ти? Чи не зурочила тебе лиха людина?
А Снігуронька на такі речі щоразу одказує:
— Нічого, бабусенько, нічого, любесенька, я здоровенька!
Ось вже й останній сніг зігнала весна. Розквітли сади, зазеленіли луки, повсюди зробилося живіше та веселіше.
А Снігуронька все додолу хилиться, сердешна, все нудьгує, подружок цурається та все в затінку ховається від жар-сонечка весняного. Тільки мило їй було хлюпатися біля ручая з холодною водою попід зеленою вербою. Їй би все затінок та холодок, а ще краще густий дощичок — тоді вона веселіша бувала. А якось насунула сіра хмара та розсипалася частим градом. Снігуронька так зраділа, як інша не раділа б і перлам заморським. Коли ж знову сонечко пригріло та град водою взявся, то плакала вона за тим градом, як сестра за рідним братом плаче.
Приспів Купайлів день. Зібралися дівчата йти на гуляння під вербоньки та забігли за Снігуронькою. Причепилися до старої: пусти, мовляв, та й пусти нашу Снігуроньку милесеньку!
Стара страх як не хотіла пускати з ними Снігуроньку, та й Снігуронька охоти не мала, але не змогли відмовитися. Та ще й стара собі погадала: може, розгуляється Снігуронька? Ось убрала вона її, поцілувала і мовила:
— Піди ж повеселися з подружками! А ви, дівчата, бережіть мою Снігуроньку! Самі знаєте — вона в мене, як порошинка в оці!
— Гаразд, гаразд! — закричали дівчата.
Весело підхопили вони Снігуроньку і навзаводи побігли за околицю, до гаю.
Там вони плели віночки з квіточок, співали, а коли закотилося ясне сонечко за ліс, за гори високі, розклали багаття із соломи і всі у віночках стали в ряд, а Снігуроньку поставили позаду.
— Дивись, — сказали вони, — як ми побіжимо, так і ти поспішай за нами, не барись!
І от дівчата всі як одна заспівали Купайлову пісню та почали стрибати через багаття.
Раптом позаду щось зашуміло та тужливо застогнало: «Ау! Ау!»
Злякалися дівчата, озирнулися: немає нікого.
Дивляться одна на одну і не бачать поміж собою Снігуроньки.
— То, певне, вона заховалася!
І розбіглися дівчата шукати подружку, та ніде не могли знайти. Гукали, аукали — не чути Снігуроньки. Подумали дівчата, що пішла вона назад до села. Та і в селі Снігуроньки не було. Шукали її і на другий, і на третій день: Снігуроньки і сліду немає.
Довго старий та стара плакали за своєю Снігуронькою. Довго стара ходила на те місце під верби шукати
її, та все гукала, мов зозуля безталанна:
— Ау, ау, Снігуронько!
Ау, ау, голубонько!
У дідуся й бабусеньки Б
ула дочка Снігуронька.
Її дівчата підманули,
До лісу завели
Та там і покинули.
— Ау, ау, Снігуронько!
Ау, ау, голубонько!
І вчувалося їй, ніби хтось голосом Снігуроньки озивається:
— Ау, бабусенько, ау!
Снігуроньки нема та й нема. Чи лютий звір забрав її до густого лісу-пралісу? Чи хижий птах поніс її аж за синє море?
Ні, не лютий звір забрав її до лісу-пралісу, не хижий птах поніс аж за синє море, а коли Снігуронька побігла за подружками і скочила у багаття — потяглася вона легкою парою, завилася в тонку хмариноньку та й полетіла у височінь, у височінь піднебесну.
А старий із старою наступної зими захотіли зліпити зі снігу іншу Снігуроньку, та сніг як був снігом, так і лишився, і як жили вони без дітей, так і лишилися. Так уже, видно, їм од Бога судилося!
Ось тобі казка, а мені бубликів в’язка!
Кольорові книги на початку XX століття друкували у хромолітографічний спосіб. Хромолітографія — техніка друку, коли фарба під тиском переноситься з пласкої друкарської форми (каменя або цинкової пластини) на папір, а для нанесення кожного кольору застосовується окрема друкована форма (до 20 і більше). Зазвичай художник надавав ескіз літографу, який на власний розсуд розкладав зображення на кольори та малював кожну друкарську форму. Георгій Нарбут, вивчивши технологію друку під час роботи над книжкою «Горшеня. Снігуронька», змінив цю практику, надалі власноруч створюючи ескіз кліше для кожного кольору окремо. Це дозволило друкувати ілюстрації Нарбута у цинкографічний спосіб — шляхом фотографічного переносу зображення на цинкову пластину, що було новацією для того часу та гарантувало якнайкраще поліграфічне втілення авторського задуму.
Казки «Журавель і Чапля» та «Ведмідь» були видані однією книжкою видавництвом Й. Кнебеля у 1907році. Надруковано у літографічній майстерні Ф. Кейтеля.
Видатний історик мистецтва та художник Олександр Бенуа, якому адресована присвята цієї книги, особисто посприяв налагодженню плідної співпраці між Георгієм Нарбутом та видавцем Йосипом Кнебелем.