Від президентші де Турвель до пані де Воланж
Вам, напевно, приємно буде, добродійко, дізнатися про одну рису вдачі пана де Вальмона, вона дуже, як мені здається, відрізняється від усіх тих, якими вам малювали його вдачу. Як обтяжливо мати невтішну думку про будь-кого, як образливо знаходити самі лише вади в тих, хто, по суті, має всі якості, необхідні для того, щоб любити доброчесність! Нарешті, ви самі такі схильні до поблажливості, що дати вам можливість переглянути занадто суворе судження про когось – означає зробити вам послугу. Здається, пан де Вальмон має всі підстави сподіватися на таку милість, я сказала б навіть – на такий вияв справедливості, й ось чому я так думаю.
Сьогодні вранці він вийшов на одну зі своїх прогулянок, які можуть навести на думку про який-небудь його задум у наших околицях, – думка ця дійсно виникла у вас, і я, на свій жаль, можливо, занадто жваво за неї вхопилася. На щастя для нього, – і передусім для нас, оскільки це рятує нас від несправедливих суджень, – один із моїх слуг мав іти в тому ж напрямі,[22] що і він, і, таким чином, мою недоречну, але таку, що виявилася дуже корисною, цікавість було вдоволено. Він доповів нам, що пан де Вальмон, виявивши в селі *** нещасну родину, чиє домашнє добро розпродавалося за несплату податків, не лише поспішив сплатити борг цих бідних людей, але навіть дав їм досить велику суму грошей. Слуга мій був свідком цього благородного вчинку і додав, що, за словами селян, які розмовляли про це між собою і з ним, чийсь слуга, на якого вони йому вказали і якого моя людина вважає слугою пана де Вальмона, вчора збирав відомості про жителів села, що потребують допомоги. Коли це так, то ми маємо тут не швидкоплинне співчуття, викликане випадковими обставинами, а певний намір зробити добру справу, прагнення добродійності – благородну доброчесність щирих душ. Однак, чи випадковість це, чи обдуманий вчинок, діяння це похвальне, і від самої розповіді про нього я розчулилася до сліз. Додам, – і, як і раніше, заради справедливості, – що, коли я заговорила з ним про цей вчинок, про який сам він не зронив ні слова, він спочатку його заперечував, а коли йому довелося в нім признатися, заговорив про нього, як про якусь нікчемну справу, що скромність лише подвоює його заслугу.
Скажіть же мені тепер, шановний друже мій, чи дійсно пан де Вальмон такий уже нерозкаяний розпусник? Якщо він такий і в той же час здатний чинити так, як сьогодні, що ж тоді залишається на долю порядних людей? Як злі можуть поділяти з добрими священну радість благодіянь? Чи допустив би Господь, аби чесна сім’я отримала з рук негідника допомогу, за яку б потім возносила вдячність небесному провидінню? Чи вгодно буде йому, щоб чисті вуста марнували благословення негідному? Ні. Я вважаю за краще думати, що, хоч якими б тривалими були ці помилки, вони не вічні, і не можу вважати людину, що творить добро, ворогом доброчесності. Пан де Вальмон є, можливо, лише прикладом того, якими небезпечними є зв’язки. Я закінчую на цій думці, яка мені подобається. Якщо, з одного боку, вона може слугувати йому виправданням у ваших очах, то, з іншого боку, вона змушує мене все більше й більше цінувати ніжну дружбу, що з’єднала мене з вами на все життя.
Маю честь… і т. д.
Р. S. Ми з пані де Розмонд вирушаємо зараз відвідати цю чесну й нещасну сім’ю і додати нашу запізнілу допомогу до тієї, яку зроблено було паном де Вальмоном. Ми беремо його з собою. Таким чином, ми хоча б дамо цим добрим людям можливість іще раз побачити свого благодійника. Здається, це все, що він залишив на нашу частку.
Із ***, 20 серпня 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Ми зупинилися на моєму поверненні до замку; продовжую розповідь.
Я тільки встиг трохи опорядитись і негайно ж вирушив до вітальні, де моя спокусниця сиділа за вишиванням, тоді як місцевий священик читав моїй тітоньці газету. Я влаштувався біля п’яльців. Погляди, ще ніжніші, ніж зазвичай, що майже пестять, незабаром підказали мені: слуга вже доповів про виконання дорученої йому справи. І справді мила моя викривальниця не могла довго приховувати вкрадений у мене секрет і, не посоромившись перебити високоповажного пастиря, – хоча газету він читав так, наче виголошував проповідь, – заявила: «А в мене теж є новина», – і тут же розповіла мою пригоду з точністю, що робить честь її інформаторові. Ви самі розумієте, яку я напустив на себе скромність. Але хіба можна зупинити жінку, коли вона розхвалює чоловіка, якого, сама того не усвідомлюючи, любить? Я вже вирішив не перебивати її. Можна було подумати, що вона проголошує славослів’я якому-небудь святому угодникові. Я ж тим часом не без надії спостерігав усе те, що слугувало мовби запорукою любові: сповнений жвавості погляд, рухи, що стали набагато вільнішими, і особливо голос – він уже помітно змінився, видаючи збентеженість її душі. Не встигла вона закінчити свою розповідь, як пані де Розмонд сказала мені: «Підійди до мене, племіннику, підійди, дай я тебе поцілую». Тут я відразу відчув, що чарівна проповідниця теж не зможе встояти проти поцілунку. Щоправда, вона спробувала втікати, але незабаром опинилася в моїх обіймах і не лише не в силах була оборонятися, але ледве встояла на ногах. Чим більше я спостерігаю за цією жінкою, тим жаданішою вона мені стає. Вона поспішила повернутися до п’яльців, удаючи, ніби знову взялася вишивати. Але я добре помітив, що руки в неї тремтіли, і вона не в змозі була продовжувати роботу.
Після обіду пані побажали відвідати бідняків, яким я так благородно надав допомогу. Я супроводжував їх. Позбавлю вас повторення сцени вдячності та вихвалянь. Серцю моєму, що тріпоче від солодкого спомину, не терпиться повернутися до замку. Всю дорогу моя чарівна президентша був задумливішою, ніж зазвичай, і не промовила ні слова. Зайнятий думками про те, які засоби винайти, щоб трохи краще використовувати враження, навіяне подіями цього дня, я теж справляв мовчанку. Говорила сама лише пані де Розмонд, зрідка отримуючи від нас небагатослівні відповіді. Ми їй, мабуть, надокучили; я цього хотів і досяг своєї мети. Тільки-но ми вийшли з екіпажа, вона вирушила до себе, залишивши мене й мою спокусницю вдвох у слабко освітленій вітальні: солодка напівтемрява, що надає сміливості боязкому почуттю любові.
Без зусиль спрямував я бесіду бажаним для мене руслом. Завзяття милої проповідниці слугувало мені краще, ніж уся моя спритність. «Коли людина гідна творити добрі справи, – сказала вона, кинувши на мене лагідний погляд, – як може вона все своє життя чинити погано?»
«Я не заслуговую, – заперечив я, – ні цієї похвали, ні цього докору, і не можу уявити собі, щоб ви з вашим розумом іще не розгадали мене. Нехай моя відвертість навіть зашкодить мені у ваших очах, – ви настільки гідні її, що я не можу вам у ній відмовити. Ключ до моєї поведінки ви знайдете в моєму характері – занадто, на жаль, слабкому. Оточений людьми аморальними, я наслідував їх вади, я навіть, можливо, з помилкового самолюбства прагнув їх переплюнути. Тут же, скорений прикладом доброчесності, я спробував хоча б наслідувати вас, не маючи сподівання з вами порівнятись. І, можливо, вчинок, за який ви мене сьогодні хвалите, втратить усяку ціну у ваших очах, якщо ви дізнаєтеся справжні мої спонукання. (Бачите, чарівний друже мій, як недалеко я був од істини!) Не мені, – продовжував я, – зобов’язані були ці нещасні допомогою, яку надав їм я. В тому, в чому ви вбачаєте похвальне діяння, я шукав лише засобу сподобатись. Я виявився, – позаяк уже треба говорити все до кінця, – нікчемним служителем божества, якому поклоняюся. (Тут вона спробувала перебити мене, але я не дав їй цього зробити.) І зараз, – додав я, – лише через слабкість свою видав я таємницю. Я давав собі слово змовчати про неї, для мене щастям було поклоніння вашим чеснотам, так само як і вашим принадам, – поклоніння, про яке ви ніколи не мали б дізнатись. Але, маючи перед очима приклад щиросердя, я не в силах бути обманщиком і не хочу докоряти собі в непристойній удаваності щодо вас. Не думайте, що я ображу вас злочинним сподіванням. Я буду нещасний, знаю це, але навіть страждання мої будуть мені дорогі: вони послугують доказом безмежності моєї любові. До ваших ніг, до серця вашого повергну я свої муки, там почерпну я сили для нових страждань, там набуду співчуття і вважатиму себе втішеним, оскільки ви мене пожаліли. О обожнювана, вислухайте мене, пожалійте, допоможіть мені!» Я кинувся до її ніг, стискаючи її руки у своїх. Але вона раптовим рухом вирвала їх у мене і, притиснувши до очей з виразом відчаю, закричала: «О, я нещасна!» – і відразу ж заплакала. На щастя, я довів себе до того, що й сам плакав: знову заволодівши її руками, я омивав їх слізьми. Ця обережність виявилася необхідною, бо вона була така поглинена своїм стражданням, що не помітила б мого, якби я не удався до цього способу звернути на нього її увагу. При цьому я виграв те, що дістав можливість удосталь намилуватись її чарівним личком, яке ще погарнішало завдяки дії сліз. Я так розгарячився й так мало володів собою, що ледве не піддався спокусі скористатися цією хвилиною.
Яка ж велика наша слабкість, яка сильна влада обставин, якщо навіть я, забувши про свої задуми, ризикував тим, що передчасна перемога могла відняти у мене привабливість тривалої боротьби з нею й усі подробиці її тяжкої поразки, якщо в пориві юначого бажання я мало не прирік переможця пані де Турвель на те, що плодом його зусиль виявилася б тільки жалюгідна перевага володіння ще однією жінкою! Так, вона мусить здатись, але нехай побореться, нехай у неї не вистачить сил для перемоги, але виявиться досить для опору, нехай вона зазнає всієї повноти відчуття власної слабкості й вимушена буде визнати свою поразку. Надамо жалюгідному браконьєрові можливість убити із засідки оленя, якого він підстеріг: справжній мисливець має загнати дичину. Оце вже гідний замисел, хіба не так? Але, можливо, зараз я жалкував би, що не здійснив його, якби випадок не допоміг моїй передбачливості.
Ми почули шум: хтось ішов до вітальні. Пані де Турвель злякалася, швидко підхопилася, взяла один зі свічників і вийшла. Перешкодити їй було неможливо. Виявилося, що це був слуга. Переконавшись у цьому, я рушив за нею. Не встиг я зробити декілька кроків, як почув, що, або впізнавши їх, або піддавшись неясному відчуттю страху, вона побігла швидше і не ввійшла, а скоріше влетіла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я підійшов до дверей, але вони були замкнені на ключ. Стукати я, певна річ, не став: це дало б їй можливість без зусиль чинити опір. Мені спало на думку спробувати побачити її через замкову щілину, і я дійсно побачив цю чарівливу жінку – вона стояла навколішках, уся в сльозах, і гаряче молилася. До якого Бога осмілювалася вона волати? Чи є Бог такий могутній, щоб опиратися любові? Марно удається вона тепер до допомоги ззовні: нині тільки я владний над її долею.
Вважаючи, що для одного дня мною цілком достатньо зроблено, я теж пішов до своєї кімнати і сів писати вам. Я сподівався побачити її за вечерею, але вона звеліла передати, що погано почувається, і лягла. Пані де Розмонд хотіла піднятися до неї в кімнату, але підступна хвора послалася на головний біль, при якому їй просто неможливо кого б то не було бачити. Ви, звичайно, розумієте, що після вечері ми сиділи недовго, і що у мене теж розболілася голова. Пішовши до себе, я написав їй довгого листа, скаржачись на її суворість, і ліг спати, вирішивши передати його сьогодні вранці. З дати цього листа ви легко можете зробити висновок, що спав я погано. Рано вставши, я перечитав свого листа і відразу ж помітив, що погано володів собою, виявивши в нім більше запалу, ніж любові, і більше досади, ніж смутку. Треба буде його переробити, але в спокійнішому стані. Бачу, що вже світає, і сподіваюся, що вранішня прохолода допоможе мені заснути. Зараз я знову ляжу і, хоч яка велика влада цієї жінки наді мною, обіцяю вам не займатися нею аж так, щоб у мене не залишалося часу думати про вас. Прощавайте, чарівний мій друже.
Із ***, 21 серпня 17…