Маю також попередити, що я вилучив або змінив імена всіх осіб, про яких ідеться в цих листах, і що коли серед імен, мною вигаданих, знайдуться ті, які належать кому-небудь, то це слід вважати моєю мимовільною помилкою й не робити з цього ніяких висновків.
Урсулінки – католицький жіночий чернечий орден святої Урсули; основна діяльність урсулінок була пов’язана з освітою та вихованням дівчат.
Вихованка того ж монастиря.
У парадному туалеті (італ.).
Дівчата з дворянських родин отримували виховання й освіту в жіночих монастирях, де вони жили упродовж років на повному пансіоні коштом їхніх батьків.
Брамниця монастиря.
Слова «шалапут, шалапутство», які в добірному товаристві, на щастя, вже виходять із ужитку, були звичайною річчю, коли писалися ці листи.
Для розуміння цього місця слід мати на увазі, що граф де Жеркур кинув маркізу де Мертей заради інтендантші де***, яка для нього пожертвувала віконтом де Вальмоном, і що саме тоді маркіза й віконт зійшлись. Оскільки історія ця мала місце значно раніше за події, про які йдеться в цих листах, усе листування, що її стосується, ми визнали за краще не вміщувати.
Президентами називали голів палат провінційних парламентів – судово-адміністративних органів дореволюційної Франції.
Лафонтену.
Тут відбилася кепська пристрасть до каламбурів, яка під той час лише зароджувалась і так поширилася в наші дні.
Аби не зловживати терпінням читача, ми вилучаємо з цього щоденного листування силу-силенну послань: публікуються лише ті, що видавалися нам необхідними для розуміння подій, які відбувалися в цьому гуртку. З тієї ж причини вилучаються всі листи Софі Карне й багато інших листів дійових осіб цих пригод.
Мальтійський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походів як орден госпітальєрів, відомий також як орден іоанітів. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальті, через що й отримав назву «мальтійський». Його члени поділялись на три класи: до першого належали лише лицарі, до другого орденські священики та військова «братія», до третього – обслуга, вона обітниць не давала й у боях участі не брала.
Помилка пані де Воланж свідчить про те, що, подібно до інших негідників, Вальмон не видавав своїх спільників.
«Софа» – еротико-сатиричний роман французького письменника Кребійона Молодшого (1707–1777).
Мається на увазі знаменитий роман у листах Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоїза». Оповідаючи в нім про любов плебея Сен-Пре та дворянки Юлії, Руссо повстає проти перешкод, які ставляться почуттю громадськими умовностями та забобонами, але визнає, одначе, перешкоди, які возводить свідомість морального обов’язку.
Маються на увазі «Віршовані казки та новели» Лафонтена (1665–1685), у яких фривольність, дотепність та грайливість поєднані з витонченістю і почуттям міри.
Опера – театр у Парижі, який був також місцем проведення балів. Опера відігравала велику роль у тогочасному світському житті.
Той самий, про якого мовиться в листах пані де Мертей.
Листа, де йдеться про цей вечір, розшукати не вдалось. Є підстави вважати, що мова йде про вечір, згадуваний у листі пані де Мертей, – про нього йшлося і в попередньому посланні до Сесілі Воланж.
Луїдор – основна золота монета у Франції ХVІІІ ст.
Пані де Турвель, мабуть, не наважується признатися, що це було зроблено за її наказом.
Мається на увазі роман Ж.-Ж. Руссо «Нова Елоїза».
1735 року Корсика відокремилася від Ґенуезької республіки; для придушення корсиканського визвольного руху Генуя закликала 1738 року на допомогу Францію. Але і останній протягом тридцяти років не вдавалося досягти успіху, поки, врешті-решт, купивши острів у Ґенуї за два мільйони франків (1768 р.), Франція не розбила вождя корсиканців Паолі 1769 року. Проте для втихомирення військові сили залучались і згодом.
Ми, як і раніше, опускаємо листи Сесілі Воланж і кавалера Дансені, як малоцікаві й такі, що не містять ніяких подій.
Див. лист 35.
Пірон, «Метроманія». – Алексіс Пірон (1689–1773) – французький поет, автор еротичних віршів, а також комедій і лібрето для комічних опер. «Метроманія» – віршована комедія, що висміює дилетантів-віршомазів, – вважається кращим його твором. Цитований тут рядок узятий із ІX сцени ІІ дії.
Мається на увазі епізод із життя Публія Корнелія Сципіона Еміліана Африканського (бл. 235–185 рр. до н. е.): замість того щоб зробити полонену іспанську дівчину своєю наложницею, він повернув її женихові.
Ті, кому не випадало нагоди відчувати іноді значення якого-небудь слова або вислову, освяченого любов’ю, не знайдуть у цій фразі ніякого сенсу.
Селадон – герой роману Оноре д’Юрфе «Астрея» (1619). Ім’я це зробилося прізвиськом усякого ніжного коханця.
Листа цього не було нами знайдено.
Із вдачі пані де Мертей читач, напевно, вже давно здогадався, як мало вона поважає релігію. Увесь цей уривок можна було б опустити, але ми вважали, що, показуючи результати, не слід також нехтувати розкриттям причин.
Здається, це Руссо в «Емілеві», але цитата неточна, і Вальмон її неправильно застосовує. Та й чи читала пані де Турвель «Еміля»?
«Еміль, або Про виховання» – твір Руссо, який поєднує риси педагогічного трактату і роману.
Облігатним називається речитатив, супроводжуваний і такий, що переривається оркестром, через те накладаючи і на співаків і на оркестр певні взаємні зобов’язання.
У «Повчанні державним діячам» Плутарха наводиться анекдот про двох афінських архітекторів, один із яких просторікувато описував, які чудові будівлі він зведе, а інший вимовив тільки слова, процитовані в цьому листі.
Ґрессе, комедія «Злюка». – Жан-Батист-Луї Ґрессе (1709–1777) – французький поет і драматург. Кращий його твір – комічна поема «Vert-Vert» (про папугу, що живе в жіночому монастирі, улюбленця всіх черниць). Ґрессе був посереднім драматургом, але комедія «Злюка» («Le Mechant», 1747) свого часу користувалась успіхом. Рядок, наведений у цьому листі, взято з І сцени ІІ дії.
Магдалина – блудниця з євангельської легенди, направлена Христом на шлях доброчесності. У мистецтві епохи Ренесансу і пізнішого часу «Магдалина, що кається» – один із частих сюжетів.
Дансені говорить неправду. Він уже й до цієї події все розповів панові де Вальмону. Див. лист 57.
Вислів із однієї поеми пана де Вольтера.
Мається на увазі поширене прислів’я: a bon entendeur salut, за змістом тотожне українському – «хто має вуха, хай слуха».
Расін, трагедія «Британік». – «Британік» – трагедія на сюжет із історії Стародавнього Риму; написана була 1669 року. Тут цитата з ІІ сцени ІІ дії.
Оскільки мадемуазель де Воланж незабаром після цього знайшла собі іншу повірницю, як читачеві стане відомо з подальшого листування, в цьому зібранні він не знайде вже жодного з тих листів, які вона продовжувала писати своїй монастирській подрузі: ці листи не повідомили б йому нічого нового.
Листа цього не знайдено.
Невідомо, чи є цей рядок так само, як і наведений вище «Обійми розкривати, коли закрите серце», цитатою з якихось маловідомих творів, або ж вони – тільки проза пані де Мертей. Легше припустити останнє, бо в усіх посланнях цього листування трапляється сила-силенна таких же слабких рядків. Немає їх тільки в листах кавалера Дансені – можливо, тому, що йому випадало займатися поезією, і його більш витончений слух полегшив йому можливість уникнути цієї вади.
Натяк на біблійну легенду про одного з «суддів ізраїльських» (племінних вождів), богатиря Самсона. Самсон тримав у таємниці від усіх, що магічним джерелом його сили та міцності було його довге волосся. Проте коханці Самсона, Далілі, жінці з ворожого євреям племені філістимлян, удалося вивідати у нього цю таємницю, і, коли він заснув, вона обстригла йому волосся, після чого філістимляни захопили його в полон і осліпили.
Нижче, з листа 152, читач дізнається якщо не саму таємницю пана де Вальмона, то якою вона приблизно була, й погодиться з нами, що не було ніякої можливості внести до цього більше ясності.
Див. лист 74.
Ландскнехт – картярська гра, поширена наприкінці XVІІІ століття.
Див. лист 70.
Заїра – героїня однойменної трагедії Вольтера (1732). Тут мається на увазі ІІ сцена ІV дії.
Оросман – султан, закоханий у Заїру.
З «Повчальних історій» Мармонтеля («Аннетта і Любен»). Але Шодерло де Лакло припустився помилки: слова ці насправді говорить не пастушка Аннетта, а її коханий – пастушок Любен.
Можливо, дехто і не знає, що маседуаном називається поєднання декількох азартних ігор, в яких кожен, кому приходить черга здавати карти, вибирає ту гру, яка йому до смаку. Це один із винаходів нашого століття.
Командир частини, в якій служив пан де Преван.
Дансені не знає, що це за спосіб, – він просто повторює вислів Вальмона.
Ахілл – один із героїв старогрецького епосу, син царя Пелея і морської богині Фетиди. Згідно з міфом про Ахілла спис його мав властивість зцілювати завдані ним рани.
Репліка одного з персонажів «Наніни», графа д’Ольбана, в VІІ сцені І дії.
Село на півдорозі між Парижем і замком пані де Розмонд.
Маркіза де Севіньє (1626–1696) уславилася своїми листами до дочки. Стиль цих листів, витончений і в той же час простий та безпосередній, дотепність, влучність в оцінці людей та обставин епохи, мистецтво, з яким змальовано в них життя «двору і міста», – зробили їх одним із класичних творів французької літератури. Ця фраза з листа пані де Мертей пояснюється великою кількістю в листах маркізи де Севіньє практичних порад і відомостей, які характеризують побут французької знаті XVІІ століття, і натякає на контраст між сучасною Шодерло де Лакло розкішшю та відносною простотою життя вищих класів у минулому столітті.
Все те ж село на півдорозі.
У XVІІІ столітті під назвою «Християнські думки» неодноразово видавалися збірки уривків із творів духовних письменників, «отців церкви», відомих проповідників. Тут мається на увазі збірка, видана абатом Форі, єдине з таких видань, що вийшло в двох частинах.
«Кларисса» – роман англійського письменника Самюеля Річардсона (1689–1761) «Кларисса Гарлоу» (1747–1748), в якому зображено сумну долю молодої дівчини з буржуазної сім’ї, що, спокушена аристократом Ловеласом, гине з його вини.
Тобто в паризькому монастирі, що дістав назву від абатства фельянів у Лангедоку, яке було відгалуженням суворого бенедиктинського братства. Під час французької революції, коли орден було ліквідовано, у приміщенні монастиря виник один із революційних клубів, що так і називався «Клуб фельянів».
«Нова Елоїза».
Сен-Пре – герой «Нової Елоїзи» Руссо.
«Нова Елоїза».
Реньяр, «Любовне безумство». – Жан-Франсуа Реньяр (1656–1709) – знаменитий французький комедіограф. Поступаючись Мольєру, своєму великому попередникові, в глибині, Реньяр все ж відзначався багатьма якостями, завдяки яким театр його не може вважатися застарілим (жвавість і дотепність діалогу, влучність характеристик, сценічність ситуацій). «Любовне безумство» («Les folіes amoureuses») – одна з найвеселіших його комедій фарсового типу. Вислів, який наводиться в тексті Лакло, має місце в XІІ сцені ІІ дії.
Листа цього не виявлено.
«Усього не передбачиш!» – комічна опера Монсіньї (1729–1817); лібрето Седена (1719–1797). Слова, наведені в тексті листа, не точна цитата, а виклад думки по пам’яті.
Див. лист 109.
Листи 120 і 123.
Тюренн – віконт Анрі де ля Тур д’Овернь Тюренн (1611–1675), французький полководець, учасник Фронди (громадянських воєн між великою феодальною аристократією та королівською владою) і нідерландських походів Людовика XІV.
Фрідріх – Фрідріх ІІ, король прусський (1740–1786), що вважався видатним полководцем. Під час так званої Семирічної війни, коли проти Пруссії утворилася коаліція з Австрії, Франції та Росії, йому вдалося досягти значних військових успіхів – головним чином унаслідок того, що коаліція діяла неузгоджено. Проте російські війська завдали Фрідріху ІІ жорстоких поразок і 1759 року зайняли Берлін.
Ганнібал (247–189 рр. до н. е.) – знаменитий полководець Карфагену, що діяв проти Риму в час так званої другої Пунічної війни (між Римом і Карфагеном). Ганнібал здобув над римлянами блискучі перемоги, його війська вдерлися 218 року до н. е. в Італію і захопили Капую, де Ганнібал тривалий час залишався в бездіяльності, але зовсім не тому, що вдавався до «капуанських утіх», а через відсутність допомоги з Карфагену.
Дю Беллуа, трагедія «Облога Кале». – Дю Беллуа (справжнє ім’я – П’єр-Лоран Бюпрет, 1727–1775), французький драматург і актор, який декілька років прожив у Петербурзі, де він користувався заступництвом імператриці Єлизавети, автор трагедій «Тит», «Зельміра», «Гастон і Баярд», «Облога Кале». Остання вважається кращим його твором. Граф д’Аркур – один із персонажів трагедії, особа історична (нар. 1356 р.); вигнаний із Франції королем Філіпом VІ, він воював на боці англійців проти своєї батьківщини, потім дістав прощення і повернувся, але знову зрадив короля і знову опинився на чужині. Наведені тут слова д’Аркура – із XІІ сцени ІІ дії.
Листи 47 і 48.
Ален Рене Лесаж (1668–1747), французький драматург і романіст-сатирик. Як автор «Кульгавого біса» і особливо «Жіль Блаза», Лесаж – один із основоположників критичного реалізму у французькому романі. Гострою сатиричністю відзначається його комедія «Тюркаре». У цьому листі мається на увазі не якесь певне висловлювання Лесажа, а роздуми Жіль Блаза після краху його кар’єри й остаточного його відходу в приватне життя (останні три частини однойменного роману).
Алківіад – політичний і військовий діяч Афін кінця V ст. до н. е., що належав до демократичної партії й кілька разів очолював афінські збройні сили у війні зі Спартою. Маючи в Афінах багато ворогів, що всіляко шкодили йому своїми підступами, Алківіад не раз за своєї відсутності піддавався засудженню й вигнанню. В молодості він був другом і учнем Сократа.
Мармонтель, «Повчальна історія про Алківіада». Жан-Франсуа Мармонтель (1723–1799) – французький письменник, прогресивний мислитель, автор трагедій, романів і декількох збірок новел «Повчальні історії», до яких належить і згадана в цьому листі повість про Алківіада («Alcіbіade ou de moі»). Сюжет повісті – любовні пригоди юного Алківіада, який домагається безкорисливої любові «заради себе самого». Безупинно розчаровуючись у жінках, Алківіад, врешті-решт, приходить до Сократа за порадою. Шодерло де Лакло і цього разу цитує Мармонтеля не зовсім точно, але загальний сенс фрази, сказаної Сократом, збережено.
Менехми – персонажі комедії грецького драматурга Менандра (ІV ст. до н. е.) під тією ж назвою і її римської переробки (Плавт, ІІ ст. до н. е.); комічна інтрига, побудована в «Менехмах» на плутанині, що виникає через схожість двох близнюків. Існує також однойменна комедія Реньяра (1703).
Оскільки в подальшому листуванні не виявлено нічого, що могло б розв’язати цей сумнів, ми визнали за краще вилучити лист пана де Вальмона.
У цій скриньці були всі листи, що висвітлювали її стосунки з паном де Вальмоном.
Листи 81 і 85 цього зібрання.
Із цього листування, а також із листів, переданих пані де Розмонд після смерті пані де Турвель і довірених їй же пані де Воланж, укладено було цю збірку. Оригінали перебувають у руках спадкоємців пані де Розмонд.
Цей лист залишився без відповіді.
Примітка Видавця: Причини приватного характеру та міркування, шанувати які ми завжди вважатимемо за свій обов’язок, змушують нас тут зупинитися. Нині ми не можемо дати Читачеві ні продовження пригод мадемуазель де Воланж, ні викласти йому похмурі події, які переповнили чашу лих пані де Мертей і довершили її кару. Можливо, коли-небудь нам і буде дозволено доповнити цю працю, але ніяких зобов’язань у цьому відношенні ми на себе взяти не можемо. А якби це і виявилося можливим, ми визнали б за свій обов’язок довідатися спочатку про бажання читацької Публіки, яка зовсім не має тих же підстав, що й ми, цікавитися таким Твором.
Прево вводить «Попереднє повідомлення…», щоб вмотивувати, чому «Історія кавалера де Ґріє і Манон Леско» видається як самостійний твір, адже раніше вона була ним включена до «Мемуарів шляхетної людини» – маркіза де Рокенкура (див. післямову). Свою дію він підкріплює авторитетом Горація, цитуючи його «Послання Пізонам» (більш відоме як «Мистецтво поезії») – найавторитетнішу нормативну поетику, яка стала зразком для більшості класицистичних поетик, у тому числі для «Мистецтва поезії» Буало (поетика – складова літературного твору, норми й засоби художнього вислову; в XVІ – XVІІ ст. їх з’являлося так багато, і віршованих, і прозових, що вони набрали жанрових ознак).
Треба сьогодні сказати лиш те, що доречно сьогодні,
Інше відкласти усе і сказати у час відповідний (лат.).
Маються на увазі такі рядки Горація: «Слово по слову – й по колу // Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді // Вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині // Вкрай необхідні, близькі: Чи в багатстві, чи, може, в чеснотах // Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може, // Вище якесь почуття, і в чому таки полягає // Справжня природа добра та який його прояв найвищий?» («Сатира», ІІ, VІ, 72–76) і Буало: «Полишивши всілякі турботи, поговоримо, Ламуаньйон, про чесноти, які паморочать твій розум; обговоримо, які блага істинні і які оманливі, і чи має чесна людина страждати від своїх недоліків; поговоримо про те, що скоріше веде нас до слави – різноманітні знання чи непохитна доброчинність» (VІ послання, вірш 153–158).
Маркізу де Рокенкуру під час другої зустрічі з де Ґріє було 58 років.
Примітка була включена до видання 1753 р. – першого після зняття заборони на твір. Прево вніс багато поправок («виправлення помилок»), переважно стилістичних, а також додав епізод з розіграшем італійського князя на початку 2-ї частини, який становив найсуттєвіший із «додатків».
«Мемуари шляхетної людини» дають можливість встановити час дії роману: перша зустріч маркіза де Рокенкура з шевальє де Ґріє відбулася у 1715 р., друга, під час якої де Ґріє оповідає маркізові свою історію, улітку 1816 р. («Пройшло майже два роки…» – пише автор «Мемуарів…»). Прево не мав наміру відображати історичні події чи «колорит часу» (такі настанови європейська література реалізуватиме майже на століття пізніше, з доби романтизму), тому настільки точне датування не є принципово важливим, утім «колорит часу» в романі у цілому відтворений.
Парламентами тоді називали у Франції суди.
А саме, до французької колонії Луїзіани. На початку XVІІІ ст. французький уряд примусово заселяв її тими, хто утримувався у виправних закладах.
Притулок Сальпетрієр, який був на той час госпіталем для душевнохворих, а у прибудові розміщувалася в’язниця, де утримувалися жінки легкої поведінки.
Ними закінчувався курс навчання в семінарії.
Мальтійський орден – католицький духовно-лицарський орден, заснований ще у добу Хрестових походів як орден госпітальєрів, відомий також як орден іоанітів. З 1530-го по 1798 р. базувався на Мальті, через що й отримав назву «мальтійський». Його члени поділялись на три класи: до першого належали лише лицарі, до другого орденські священики та військова «братія», до третього – обслуга, вона обітниць не давала й у боях участі не брала.
Орденський хрест – білий восьмикінечний хрест на червоному тлі («мальтійський хрест»), його носять на червоному супервесті (суконному жилеті, що повторює крій металевої кіраси, тобто нагрудника).
Носив «ім’я кавалера де Ґріє» – тобто був лицарем Мальтійського ордену («сhevalіer» у перекладі з французької й означає «лицар»).
Мається на увазі Академія верхової їзди. Перша така установа була заснована у Парижі в 1594 р.; їхній розквіт припав на 70-80-ті рр. XVІІ ст., на початок XVІІІ ст. у Парижі їх лишилось лише дві. Зазвичай там давали уроки верхової їзди, танцю, фехтування, математики (у межах викладання основ фортифікації), гімнастики і малювання. В Академії готували молодих аристократів до військової служби й паралельно підвищували їхній культурний рівень.
Аргус – у давньогрецькій міфології багатоокий велетень; коли одна частина очей Арґуса спала, інша продовжувала стерегти. Під арґусом мається на увазі пильний сторож, часто це слово вживається іронічно.
Екю – основна срібна монета Франції у XVІІ – XVІІІ ст.; вартість одного срібного екю дорівнювала на час написання роману приблизно шести ліврам. До слова, лівр у Франції був основною грошовою одиницею, тому зазвичай вартість інших грошових одиниць часів Прево оцінюють по відношенню до лівра/франка.
Вочевидь, мається на увазі вулиця Вів’єн, де проживали великі фінансисти.
Лицарі Мальтійського ордену давали обітницю чоловічої цноти.
Цитата з праці давньоримського історіографа Тита Лівія «Історія від заснування міста» (ХХІІ, І).
У 4-й книзі «Енеїди» йдеться про любов Енея та цариці Карфагена Дідони. Покірний волі богів, Еней полишає Дідону заради своєї високої місії – стати засновником Рима. Дідона ж після від’їзду Енея накладає на себе руки.
Прелатами називають представників вищого духовенства (кардинала, архієпископа чи, як у нашому випадку, єпископа). Бенефіцій – у католицькій церкві винагорода духовній особі прибутковою посадою (або земельним наділом).
Августин Аврелій (354–430) – християнський богослов і письменник, який зіграв найсуттєвішу роль в оформленні догматів католицизму.
Богословська школа (колеж Сорбонна) – знаменита духовна академія, заснована у XVІІІ ст. Робером де Сорбонном, духівником Луї ІХ Святого, згодом злилася з богословським факультетом Паризького університету, який унаслідував назву Сорбонна; існувала до початку Французької революції. За часів Прево була впливовим, заможним і престижним навчальним закладом. У Сорбонні публічні іспити практикувалися після завершення кожного етапу навчання, не лише усього курсу. Вони були складними: студент мав захищати певне положення у дискусії з двадцятьма докторами, які змінювали один одного; нерідко випробування тривало з ранку до вечора.
Відкупник – особа, яка купила у держави право на збирання податків і збирала їх на власну користь; різниця між заплаченими грошима і дійсно зібраним податком становила його прибуток.
Французька гвардія (або, як її ще називають, королівська гвардія) – добірні військові частини, які функціонували в ролі особистої охорони короля та елітних військових формувань під час збройних конфліктів.
Леско пропонує де Ґріє стати учасником спілки шулерів, які координували свої дії і ділили між собою як виграші, так і програші.
Сад Пале-Рояля – парк, розташований у Парижі навпроти північного крила Лувру, в той час улюблене місце прогулянок світського товариства.
Палац, який орендував під час перебування у Франції (1712–1717) відомий історичний діяч Ференц Ракоші, князь Трансільванії; у цьому палаці був облаштований ігорний дім.
У той час це була тюрма-монастир, куди дворян зазвичай ув’язнювали на прохання їхніх родичів і де духовні особи їх намагалися перевиховати. Тому де Ґріє так соромиться свого перебування у цій в’язниці.
Аргументи де Ґріє містять алюзію на трактат «Про любовну пристрасть», автором якого вважається Б. Паскаль, видатний французький математик, літератор, філософ. Та водночас у них відлунює характерна для культури рококо переконаність у тому, що мета життя – щастя, а його дає передусім любовна насолода.
Янсеністи – послідовники вчення голландського богослова Янсенія (1585–1638), який виходив із того, що людина позбавлена свободи волі, без Божої благодаті не здатна сама обирати між правдою і неправдою, легко піддається спокусі.
20 ліврів складали за часів Прево золотий луїдор; Леско погрожує візнику двадцятьма ударами палиці, що відповідає кількості заборгованих йому ліврів/франків, які складають луїдор.
Кур-ля-Рен… – бульвар уздовж Сени, місце відпочинку городян.
Примітка перекладача: у Жака Расіна в драмі «Іфігенія» (ІІ, 5) у діалозі Іфігенії й Еріфіли в існуючих перекладах немає таких рядків, тому я дозволив собі додати слово «буцім», оскільки всі рядки є пародійними.
Жан Расін (1639–1699) – один з найвизначніших драматургів французького класицизму, автор трагедій.
Шатле – цю назву носили два старовинних замки – Великий і Малий Шатле (були знесені у 1769 р.), які розміщувалися, відповідно, у північній і південній частинах острова Сіте, охороняючи мости, які вели до центру Парижа. У Великому Шатле за часів дії роману розміщувалися суд і резиденція паризького прево (королівського чиновника, який виконував суддівські функції), а Малий Шатле був міською в’язницею, яка перебувала у розпорядженні прево.
В’язні мали право за гроші отримувати кращі умови перебування у в’язницях.
Гревська площа – місце публічних страт починаючи із Середніх віків і майже до середини ХІХ ст.
За часів Прево жителі далеких країв уявлялися Європі як істоти, позбавлені вад цивілізації.
Маються на увазі лібертини, аристократи, які сповідували модну у вищому світі XVІІ – XVІІІ ст. філософію лібертинажу (див. післямову).