Від пані де Розмонд до кавалера Дансені
Після того, що мені стало відомо від вас, добродію, мені залишається тільки плакати і мовчати. Коли дізнаєшся про такі мерзенності, жалкуєш, що ще живеш на білому світі. Соромно бути жінкою, коли бачиш, що є жінка, здатна на таку розпусту.
Що стосується особисто мене, добродію, то я охоче погоджуюся справляти мовчанку й забути все, що може нагадати ці сумні події та призвести до будь-яких їх наслідків. Я хотіла б навіть, аби вони не завдали вам ніяких прикрощів, окрім тих, що нерозривно пов’язані з сумною перевагою, яку ви дістали над моїм племінником. Незважаючи на те, що я змушена визнати всю його неправоту, я відчуваю, що ніколи не втішуся в тому, що втратила його. Але моє невичерпне горе – це єдиний докір, який я дозволю собі по відношенню до вас. Наскільки великий – визначити може ваше серце.
Дозвольте мені, з уваги до мого похилого віку, висловити одне судження, якого зазвичай не роблять люди у ваші роки: якби ми розуміли, в чому істинне наше щастя, ми ніколи не шукали б його за межами, встановленими законами Божими і людськими. Можете не сумніватися в тому, що я охоче і сумлінно збережу довірені мені папери. Але я прошу вас надати мені право не передавати їх нікому і навіть не повертати вам, – хіба що це стало б необхідним для вашого виправдання. Смію сподіватися, що ви не відмовите в цьому проханні, бо вам тепер зрозуміло, як частенько розкаюєшся в тому, що удався навіть до найсправедливішої помсти.
Прохання мої цим не обмежуються, бо я впевнена у вашій великодушності й чутливості: було б цілком достойним їх, якби ви передали мені також листи мадемуазель де Воланж, які, мабуть, зберігаються у вас і які тепер, без сумніву, вам уже не потрібні. Я знаю, що ця молода особа дуже перед вами винна, але я не гадаю, щоб ви мали намір карати її за це; і хоч би з поваги до самого себе ви не зганьбите істоту, яку так любили. Тому мені немає необхідності додавати, що увагу, якої не заслуговує дочка, слід виявляти матері, жінці дуже поважній, перед якою ви далеко не безгрішні; бо врешті-решт, хоч скільки не обманювати себе так званою тонкістю почуттів, той, хто першим намагається спокусити серце ще безневинне і недосвідчене, тим самим стає першим винуватцем його псування і все своє життя несе відповідальність за подальші його помилки та гріхи.
Не дивуйтеся, добродію, такій суворості з мого боку: саме вона є найбільшим доказом моєї до вас цілковитої поваги. Ви набудете ще більшого права на неї, погодившись, як я і прошу вас, забезпечити збереження таємниці, розголошення якої вам самому заподіяло б шкоду і стало б смертельним ударом для материнського серця, якому ви вже завдали рани. Словом, добродію, я бажаю зробити цю послугу моєму другу. І якби я могла побоюватися, що ви мені відмовите в цій втісі, я попросила б вас подумати спершу про те, що це єдина втіха, яку ви мені залишили.
Маю честь… та ін.
Із замку ***, 15 грудня 17…
Від пані де Розмонд до пані де Воланж
Якби, дорогий мій друже, мені довелося запитувати з Парижа ті відомості відносно пані де Мертей, яких ви у мене просите, і чекати їх, я зараз іще не мала б можливості вам їх дати і, врешті-решт, отримала б щось непевне і невизначене. Проте мені доставлено було відомості, яких я зовсім не чекала, та й не могла чекати. Але вони, на жаль, занадто достовірні. О друже мій! Як ця жінка вас обдурила! Мені відразливо розбиратися в подробицях: це нагромадження всіляких мерзенностей. Але хоч що б про це не поширювали, все – не сумнівайтеся в цьому – ще далеке од дійсності. Сподіваюся, дорогий друже мій, що ви знаєте мене досить добре, аби повірити мені на слово і не вимагати від мене ніяких доказів. Досить вам знати, що їх величезна кількість, і нині вони перебувають у моїх руках.
З превеликою скорботою змушена я звернутися до вас іще з одним таким же проханням – не примушуйте мене наводити підстави для поради, якої ви у мене просите стосовно мадемуазель де Воланж. Я раджу вам не чинити опору покликанню, яке в неї виявилося. Певна річ, не існує причин, через які можна було б змусити прийняти чернечий сан того, хто до цього не покликаний. Але іноді такий вибір – велике щастя. Бачите – дочка ваша сама каже, що ви не засуджували б її, якби знали причини, що спонукали її прагнути цього. Той, хто надихає наші почуття, знає краще, ніж наш суєтний розум, що треба кожному з нас. І часто те, що ми сприймаємо за вияв його суворості, є насправді актом милосердя.
Словом, моя думка – я розумію, що вона вас засмутить, але саме тому ви не маєте сумніватися, що я її ретельно обміркувала, – моя думка така, що вам треба залишити мадемуазель де Воланж у монастирі, якщо вона сама зробила такий вибір, що ви маєте не лише не перешкоджати рішенню, яке вона, мабуть, прийняла, але й підтримати його, і що в очікуванні, поки воно здійсниться, вам слід не вагаючись відмовитися від задуманого вами шлюбу.
Після того, як я виконала цей сумний обов’язок дружби, безсила чим-небудь вас утішити, я мушу ще, друже мій, попросити вас про одну милість: не розпитувати мене ні про що, що має найменший стосунок до цих сумних подій. Пустимо їх у непам’ять і, не шукаючи даремних і гірких роз’яснень, підкорятимемося волі Божій; увіруємо в мудрість її приречень навіть тоді, коли вона не дозволяє нам зрозуміти їх. Прощавайте, друже мій.
Із замку ***, 15 грудня 17…
Від пані де Воланж до пані де Розмонд
О друже мій! Яким страшним покривом огортаєте ви для мене долю моєї дочки! І, видно, ви боїтеся, щоб я не спробувала підняти його! Що ж таке ховається за ним, здатне засмутити серце матері навіть більше, ніж жахливі підозри, до яких ви мене тим самим змушуєте?
Чим більше згадуються мені ваші дружні почуття та поблажливість, тим сильнішими стають мої муки. Разів двадцять відучора хотіла я позбутися цієї жорстокої невпевненості і просити вас повідати мені все, як воно є, нічого не пом’якшуючи, нічого не замовчуючи. І щоразу я тремтіла від страху, згадуючи про ваше прохання не розпитувати вас ні про що. Врешті, я зупиняюся на рішенні, що залишає все ж деяку надію, і від вашої дружби чекаю, що ви не відмовите виконати моє бажання.
Відповідайте мені, чи зрозуміла я хоч приблизно те, що ви могли мені розповісти. Не бійтеся повідомити мені все, що може прийняти материнська поблажливість, усе, що ще можна виправити. Якщо ж нещастя мої перевищують цю міру, тоді я згодна, щоб єдиним вашим роз’ясненням було мовчання. Так от що я дотепер дізналась, ось куди можуть сягати мої побоювання.
Дочка моя дещо захопилася кавалером Дансені, й, як мене повідомили, справа дійшла до того, що вона отримувала від нього листи й навіть відповідала йому. Але я вважала, що мені вдалося відвернути будь-які небезпечні наслідки цієї дитячої помилки. Тепер же, коли я всього побоююсь, я припускаю, що мою пильність було обдурено, і боюся, що моя спокушена дочка дійшла у своїх помилках до межі.
Мені пригадуються деякі обставини, які, можливо, підтверджують ці побоювання. Я повідомляла вас, що моя дочка відчула себе зле, дізнавшись про нещастя з паном де Вальмоном. Можливо, ця чутливість пояснювалася думкою про небезпеку, на яку в цьому поєдинку наражався пан Дансені. Коли потім вона так сильно плакала, дізнавшись про все, що говорилося про пані де Мертей, можливо, те, що я вважала дружнім співчуттям, було тільки наслідком ревнощів або засмучення, тому що коханий виявився невірним. І останній її вчинок може, мені здається, пояснюватися тією ж причиною. Часто вважаєш себе покликаним до служіння Богові лише тому, що гніваєшся на людей. Словом, якщо припустити, що все йде саме так, і ви про це дізналися, ви, звичайно, могли угледіти в цих обставинах достатні підстави для своєї суворої поради.
Проте, якщо навіть це так, то, засуджуючи свою дочку, я все ж таки вважала б, що зобов’язана зробити все можливе, аби позбавити її мук і небезпек, які криються в уявному, необдумано вибраному покликанні. Якщо пан Дансені не втратив залишку порядності, він не відмовиться виправити біду, єдиним винуватцем якої є він сам. І я, зрештою, вважаю, що одруження з моєю дочкою – справа досить вигідна, щоб він і його сім’я були цим тільки вдоволені.
Ось, дорогий і достойний друже мій, єдина надія, що залишилась у мене. Покваптеся підтвердити її, якщо це можливо. Ви самі розумієте, як я чекаю вашої відповіді й яким жахливим ударом було б для мене ваше мовчання.[85]
Я вже збиралася запечатати цього листа, коли мене прийшов провідати один знайомий, який розповів мені про жорстоку сцену, що її довелося пережити пані де Мертей. Оскільки в останні дні я ні з ким не бачилася, то й не знала нічого про цю подію. Ось що повідомив мені про неї очевидець.
Повернувшись із села позавчора, в четвер, пані де Мертей звеліла відвезти себе в Італійську комедію, де у неї своя ложа. Вона сиділа в ній сама, і їй мусило видатися дивним, що протягом усього вечора ніхто з чоловіків до неї не зайшов. Після закінчення вистави вона за своїм звичаєм попрямувала у фойє, вже повне народу. Негайно ж здійнявся гамір, але, мабуть, вона не віднесла його до себе. Помітивши на одній канапі вільне місце, вона всілась, але відразу ж усі панове, що вже сиділи там, підвелися, немов змовившись, і залишили її в цілковитій самотності. Такий підкреслений вияв загального обурення присутні чоловіки зустріли знаками схвалення, і ремство посилилося, переходячи, як кажуть, навіть у свист.
На її лихо, немов для того, щоб чаша її приниження переповнилася, пан де Преван, який ніде не з’являвся після своєї пригоди, в ту ж хвилину увійшов до фойє. Ледве загледівши його, всі, й чоловіки і жінки – оточили його і почали навперейми вітати, так що його було мимоволі підштовхнуто до пані де Мертей публікою, що зімкнулася навколо них. Запевняють, що вона зберегла незворушний вигляд, – немов нічого не бачила й не чула, і навіть не перемінилася на лиці. Але я гадаю, що вже це перебільшено. Хай там як, але в такому, воістину ганебному, становищі вона перебувала доти, поки не доповіли, що її карету подано, а коли вона виходила, образливий свист і вигуки ще посилилися. Жахливо усвідомлювати себе родичкою цієї жінки. Того ж вечора пана де Превана дуже сердечно прийняли у своє коло присутні тут офіцери його частини, і немає сумніву, що йому скоро повернуть і посаду і чин. Особа, що так детально розповіла мені про все це, повідомила також, що наступної ночі в пані де Мертей виявився сильний жар. Спершу вважали, що це наслідок украй тяжкого становища, в якому вона опинилась, однак учора ввечері з’ясувалося, що вона захворіла віспою в дуже злоякісній формі. Гадаю, що для неї було б істинним щастям померти від цієї хвороби. Кажуть навіть, що вся ця історія може сильно зашкодити їй у процесі, який має найближчим часом відбутися, бо для успіху в нім їй явно була б потрібна прихильність тих, від кого це залежить.
Прощавайте, мій дорогий і достойний друже. Я бачу, що лиходії отримують заслужену кару, але не знаходжу ані найменшої втіхи для їх нещасних жертв.
Париж, 18 грудня 17…