Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Це правда, віконте, ви кинули президентшу? Ви послали їй листа, що я вам для неї вигадала? Дійсно, ви чарівні й перевершили всі мої очікування! Щиросердо визнаю, що ця перемога лестить мені більше за всі, які я коли-небудь здобувала. Ви, можливо, вважаєте, що я дуже вже високо ціную цю жінку, яку раніше так недооцінювала? Ніскільки. Адже перемогу я здобула зовсім не над нею, а над вами. Ось що забавно і воістину чудово.
Так, віконте, ви сильно любили пані де Турвель, ви навіть і тепер любите її, шалено любите, але через те, що мене бавило соромити вас цією любов’ю, ви мужньо пожертвували нею. Ви б і тисячею жінок пожертвували, тільки б не знести кепкування. Ось куди заводить нас марнославство! Лесаж[77] має рацію, коли говорить, що воно – ворог щастя.
Гарні ж були б ви тепер, якби я мала намір тільки пожартувати над вами! Але я не здатна обманювати, ви це добре знаєте. І навіть якби ви і мене довели до відчаю, до монастиря, я готова йти на ризик і здаюся своєму переможцеві.
Проте якщо я і капітулюю, то це – чистісінький вияв слабкості, бо, коли б я захотіла удатися до вивертів, скільки б їх у мене знайшлось! І, можливо, навіть цілком обґрунтованих. Мене, приміром, захоплює, як тонко або навпаки, як незручно пропонуєте ви мені потихеньку-полегеньку дозволити вам відновити зв’язок із президентшею. Як було б зручно, чи не так, зберегти за собою заслугу розриву, не втрачаючи всіх радощів володіння? І позаяк ця уявна жертва вже нічого б вам не була варта, ви пропонуєте принести її повторно, як тільки я зажадаю! Така угода дозволяла б божественній святенниці, як і раніше, вважати себе єдиною обраницею вашого серця, а мені – пишатися тим, що я щаслива суперниця: обоє ми були б обдурені, та зате ви – задоволені, а що вам до всього іншого?
Шкода, що при таких здібностях до складання планів ви такі слабкі щодо їх здійснення і що одним лише необдуманим вчинком самі поставили непереборну перешкоду до того, чого вам найбільше хотілось би.
Як! Ви думали відновити свій зв’язок і все ж таки послали їй вигаданого мною листа? Певно, ви й мене теж вважали дуже вже невмілою! Ах, повірте мені, віконте, коли одна жінка завдає удару в серце іншій, вона рідко не потрапляє в найвразливіше місце, і така рана не гоїться. Завдаючи удару цій жінці або, вірніше, спрямовуючи ваші удари, я не забувала, що вона – моя суперниця, що була хвилина, коли ви віддали перевагу їй наді мною, і, зрештою, що ви вважали мене нижчою за неї. Якщо помста моя не вдалась, я готова визнати свою провину.
Так, я згодна, щоб ви випробували всі способи повернути її, я навіть закликаю вас до цього та обіцяю не гніватися за ваші успіхи, якщо ви їх здобудете. Із цього приводу я настільки спокійна, що не хочу більше займатися цим. Поговорімо про що-небудь інше.
Наприклад, про здоров’я малої Воланж. Після мого повернення ви дасте мені найточніші відомості про нього, чи не так? Я дуже хотіла б мати їх. А потім надам вам право самому вирішувати, чи передасте ви дівчинку її коханому, чи повторно спробуєте стати родоначальником нової гілки Вальмонів під ім’ям Жеркурів. Думка ця видається мені забавною, і, залишаючи за вами право вибору, я все ж прошу вас нічого не вирішувати остаточно, поки ми з вами про це не переговоримо. До цього недалеко, бо я дуже скоро буду в Парижі. Не можу назвати вам точно дня, але не сумнівайтеся, що після приїзду мого вас буде сповіщено про нього першим.
Прощавайте, віконте. Незважаючи на мої сварки з вами, мої підступи і докори, я, як і раніше, дуже люблю вас і маю намір це довести. До побачення, друже мій.
Із замку ***, 29 листопада 17…
Від маркізи де Мертей до кавалера Дансені
Нарешті я від’їжджаю звідси, мій юний друже, і завтра до вечора буду в Парижі. Зміна місця проживання завжди викликає безлад, тому я нікого не маю наміру приймати. Проте, якщо ви хочете повідомити мене про що-небудь невідкладне, я готова зробити для вас виняток із загального правила, але зроблю його тільки для вас, і тому прошу зберегти мій приїзд у секреті. Навіть Вальмону про нього не буде відомо.
Якби зовсім нещодавно мені сказали, що незабаром ви матимете в мене виняткове довір’я, я просто посміялась би. Але ваша довірливість викликала і мою. Починаєш мимоволі думати, що ви виявили якусь спритність і навіть наче звабили мене. Це було б щонайменше непорядно! Втім, зваблювання це тепер не являло б для мене небезпеки: у вас є справи і важливіші! Коли на сцені з’являється героїня, ніхто не звертає уваги на повірницю.
Отже, у вас не вистачило навіть часу повідомити мене про останні ваші успіхи. Коли ваша Сесіль була відсутня, всі дні були занадто короткими для ваших чутливих скарг. Якби я не вислуховувала їх, ви скаржилися б відлунню. Коли вона потім захворіла, ви теж робили мені честь, повіряючи свої тривоги: вам же потрібно було виливати їх кому-небудь. Але тепер, коли та, кого ви любите, в Парижі, коли вона здорова, й особливо коли ви її зрідка бачите, вона замінює вам усіх, і друзі ваші для вас уже ніщо.
Кажу я це не в осуд: вам же всього двадцять років. Усім відомо, що, починаючи з Алківіада[78] і закінчуючи вами, молоді люди тільки в тузі цінують дружбу. Щастя часом робить їх нескромними, але ніколи не викликає в них потреби у звіреннях почуттів. Я сказала б, подібно до Сократа: «Я люблю, коли мої друзі звертаються до мене в нещасті»,[79] але як філософ він чудово без них обходився, коли вони не з’являлись. У цьому відношенні я не така мудра, як він, і, будучи слабкою жінкою, дещо засмутилася вашим мовчанням.
Але не вважайте мене вимогливою: якраз вимогливості мені й бракувало! Те ж почуття, завдяки якому я помічаю ці злигодні, дає мені силу мужньо переносити їх, коли вони є доказом або причиною щастя друзів. Тому я розраховую на вас завтра ввечері лише в тому разі, якщо любов ваша дасть вам свободу та дозвілля, і забороняю вам іти заради мене на будь-які жертви.
Із замку ***, 29 листопада 17…