Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Сесіль, дорога Сесіль, коли ж настане час нам знову побачитися? Хто навчить мене існувати далеко від вас? Хто дасть мені на це сил і мужності? Ніколи, ні, ніколи не знести мені цієї фатальної розлуки! З кожним днем стаю я все нещаснішим, і краю цьому не видно! Вальмон, який пообіцяв мені допомогу та втіху, Вальмон нехтує мене і, можливо, навіть забув про мене. Він перебуває біля тієї, кого любить. Він уже не пам’ятає, як страждаєш далеко від коханої істоти. Переславши мені вашого останнього листа, сам він не написав ні рядка. Адже саме він має повідомити мене, коли я зможу вас побачити і яким способом. Що ж, йому нічого з цього приводу сказати? Самі ви теж нічого про це не говорите. Чи не тому, що не поділяєте мого бажання побачитись? Ах, Сесіль, Сесіль, який я нещасний! Я люблю вас більше, ніж будь-коли, але любов ця, в якій уся радість мого життя, перетворюється на муку.
Ні, я не можу більше так жити, я мушу вас побачити, це необхідно хоч на одну мить. Прокидаючись, я кажу: «Я її не побачу». Лягаю і думаю: «Я її не бачив». Дні мої такі довгі, та немає в них жодної відрадної миті. Усе – тільки прикрощі, жаль, відчай. І всі ці сумні слова звідти, звідки я чекав радощів. Додайте до цих смертельних мук тривогу про те, як мучитеся ви, і ви дістанете уявлення про мій душевний стан. Я думаю про вас безперервно і ніколи не думаю без замішання. Якщо я уявляю собі вас пригніченою, нещасною, – я страждаю від ваших прикростей, а якщо бачу вас спокійною і втішеною – моє страждання посилюється. Завжди і всюди я нещасний. Ах, не так було, коли ви перебували там, де живу я. Все тоді було втіхою. Упевненість, що я побачу вас, прикрашала навіть години розлуки. Час цієї розлуки самим своїм рухом наближав мене до вас. Те, як я його провадив, завжди було пов’язане з вами. Якщо я виконував якісь обов’язки, це робило мене більш достойним вас; якщо я вправляв які-небудь свої здібності, то в надії більше виграти у ваших очах. Навіть коли світські розваги віддаляли мене від вас, я був нерозлучний із вами. У театрі я прагнув угадати, що могло б вам сподобатися, концерт нагадував мені про ваш талант і про наші такі солодкі заняття музикою. У світському колі й на прогулянках я прагнув уловити в жінках щонайменшу схожість із вами. Я порівнював вас із усіма, і завжди ви мали перевагу. Кожна мить дня відзначалася новою даниною захоплення перед вами, і кожного вечора приносив я цю данину до ваших ніг.
А тепер що мені залишається? Тяжкий жаль, вічні прикрощі й слабка надія, яку зменшує мовчання Вальмона та перетворює на тривогу ваше. Всього десять льє розділяють нас, і ця відстань, яку так легко пройти, для мене самого стає непереборною перешкодою! А коли я благаю мого друга та мою кохану допомогти мені подолати її, обоє вони холодні та спокійні. Вони не лише не допомагають мені, вони навіть не відповідають.
Що ж сталося з діяльною дружбою Вальмона? А головне, що сталося з вашими такими ніжними почуттями, які допомагали вам так майстерно знаходити способи нам щодня бачитися одне з одним? Іноді, пам’ятається мені, продовжуючи прагнути цього, я змушений був жертвувати своїм бажанням заради будь-яких інших міркувань або обов’язків. Що ви тоді мені говорили? Які тільки докази не виставляли ви проти моїх аргументів! І пригадайте, моя Сесіль, завжди мої аргументи поступалися вашим бажанням. Я не ставлю собі цього в заслугу: у мене навіть немає тієї заслуги, що я чимось жертвував. Адже я горів бажанням дати вам те, чого ви домагались. Але тепер моя черга просити. І в чому моє прохання? Побачити вас хоч на мить, повторити вам і почути від вас клятву вічної любові. Хіба ваше щастя, як і моє, тепер уже не в цьому? Я відштовхую цю думку, що приводить у відчай, – вона була б останньою краплею моїх страждань. Ви любите мене, ви любитимете мене завжди – я вірю в це, я переконаний у цьому, я не хочу коли-небудь засумніватись. Але становище моє жахливе, і я не зможу його довше зносити. Прощавайте, Сесіль.
Париж, 18 вересня 17…
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Якими видаються мені жалюгідними всі ваші побоювання! Як доводять вони мою перевагу над вами. А ви ще хочете вчити мене, керувати мною! Ах, бідолашний Вальмоне, як вам іще далеко до мене! Ні, навіть усієї гордині, властивої вашій статі, недостатньо, щоб заповнити прірву, яка розділяє нас. Ви не зуміли здійснити моїх задумів – і тому вважаєте їх нездійсненними! Істото слабка та повна гордині, чи тобі личить розраховувати, які у мене засоби, і судити про мої можливості! Кажучи по правді, віконте, поради ваші мене дратували, і я не можу цього від вас приховати. Нехай для того, щоб замаскувати свою неймовірну незручність у стосунках із вашою президентшею, ви зображуєте як перемогу те, що вам удалося на хвилину збентежити соромливу та люблячу вас жінку – нічого не можу проти цього заперечити; що ви домоглися від неї погляду, самого тільки погляду, – я всміхаюсь і прощаю вам це. Нехай, мимоволі усвідомлюючи, якою нікчемною є ваша поведінка, ви розраховуєте відвернути від неї мою увагу, вихваляючись переді мною своїми надзвичайними зусиллями зблизити двох дітей, які просто горять бажанням побачитись і, доречно зауважити, лише мені зобов’язані запалом свого бажання – готова й на це погодитися. Нехай, нарешті, спираючись на ці блискучі діяння, ви повчальним тоном заявляєте мені: «Краще використовувати час на виконання задумів, аніж на розмову про них», – це марнославство мені не шкодить, і я вам його прощаю. Але щоб ви могли думати, ніби я потребую вашої розсудливості, ніби я зіб’юся з вірного шляху, якщо не слухатимуся ваших порад, що я маю жертвувати їм задоволенням, примхою, – ну знаєте, віконте, ви вже занадто загордилися довірою, яку мені до вподоби до вас мати.
Що зробили ви такого, чого б я тисячу разів не перевершила? Ви спокусили і навіть погубили безліч жінок. Але чи важко давалася вам перемога? Які перешкоди ви долали? У чому заслуга, яка дійсно була б вашою? Красива зовнішність – дар випадку; витончені манери, які майже завжди набуваєш досвідом; безперечний розум, але такий, що його у разі потреби можна підмінити красномовством; досить похвальна зухвалість, але нею ви, можливо, завдячуєте легкості, з якою здобули свої перші успіхи. Якщо не помиляюся, то ось і все, чим ви можете похвалитися. Бо щодо слави, яку вам удалося здобувати, то, вважаю, ви не вимагатимете, щоб я високо оцінила вміння здіймати галас або ним користуватися.
Що ж до обережності, прозорливості, то про себе я вже не кажу, але в якої іншої жінки їх не виявиться більше, ніж у вас? Та що казати: ваша президентша робить із вами що хоче – як із дитиною.
Повірте мені, віконте, рідко набуваєш тих якостей, без яких можеш обійтися. Б’ючись без ризику, ви і діятимете без остороги. Для вас, чоловіків, поразка – всього лише відсутність успіху. У цій, такій нерівній грі ми виграємо, якщо нічого не втрачаємо, а ви втрачаєте, якщо нічого не виграли. Навіть якби визнала я за вами ті ж таланти, які маємо ми, наскільки ми все ж перевершуватимемо вас хоч би тому, що вимушені безперервно вдаватися до їх допомоги?
Припустімо – погоджуюся на це, – що ви мусите застосовувати для перемоги над нами таку ж спритність, яку ми виявляємо, обороняючись або навіть поступаючись, – визнайте принаймні, що, досягнувши успіху, ви вже в ній не маєте потреби. Поглинені виключно своїм новим захопленням, ви віддаєтеся йому нестримно, без побоювань; але для вас не має значення, чи довго воно триватиме.
І правда ж, тільки вам дано в’язати і дозволяти на власний розсуд ці – висловлюючись мовою любові – взаємні узи. І ми ще щасливі, якщо ви, в непостійності своїй віддаючи перевагу таємниці над розголосом, задовольняєтеся принизливим забуттям і з учорашнього кумира не робите наступного дня жертву! Але якщо нещасна жінка першою відчує тягар ланцюгів, яким тільки небезпекам не піддається вона, коли пробує скинути їх або хоч би трохи полегшити? Лише з трепетом намагається вона віддалити від себе чоловіка, якого її серце вже різко відштовхує. А якщо він наполегливо не бажає йти, їй доводиться зі страху давати йому те, що вона віддавала з любові:
Обійми розкривати, коли закрите серце.
Її розсудливості доводиться зі всілякими хитрощами розплутувати узи, які ви просто порвали б. Вона під владою свого ворога і нічого вдіяти не може, якщо у нього немає великодушності. А як розраховувати на великодушність? Адже якщо іноді вважається похвальним, коли вона є, то нікого не засуджують за її відсутність.
Ви, певна річ, не заперечуватимете цих істин, настільки очевидних, що вони стали вже загальником. І якщо все ж таки ви були свідком того, як я, користуючись обставинами та думками людей, робила цих таких грізних чоловіків іграшкою своїх дивацтв або примх, позбавляючи одних волі, а інших можливості шкодити мені, якщо я, підкоряючись мінливості своїх смаків, уміла то включати в число своїх прихильників, то далеко відштовхувати від себе
якщо серед цих частих змін добра слава моя залишалася непохитною, чи не дійшли висновку ви, що, створена для того, аби мститися за свою стать і поневолювати вашу, я зуміла винайти й засоби, до мене невідомі?
Ах, прибережіть же ваші поради та побоювання для тих жінок, які своє шаленство видають за почуття, в яких уява така свавільна, що починаєш думати, ніби природа вмістила їм почуття в голову. Ніколи ні про що не роздумуючи, вони змішують коханця та любов, у безумній своїй омані уявляють, ніби лише той, із ким вони шукали насолоди, і є єдиний, від кого вона може виходити, і як забобонні дикунки, мають до жерця шанобливість і віру, яких достойне лише саме божество.
Потерпайте також і за тих, більш марнославних, аніж розсудливих, які не вміють у разі потреби миритися з тим, що їх кидають.
Але особливо вболівайте за тих жінок, діяльних у своєму неробстві, яких ви іменуєте чутливими та яких любов опановує так легко і з такою нездоланною силою. Вони відчувають потребу займатися любов’ю навіть тоді, коли не насолоджуються нею, і, нестримно віддаючись бродінню своїх думок, вигадують під їх дією ніжні, але вкрай згубні листи, не боячись довіряти ці докази своєї слабкості її предмету. Із властивою їм необачністю вони не здатні вгадати в нинішньому коханцеві завтрашнього ворога.
Але у мене ж бо що є спільного з цими безрозсудними жінками? Чи бачили ви коли-небудь, щоб я відступила від правил, які собі приписала, щоб я зрадила свої принципи? Я кажу про принципи і говорю так цілком свідомо, бо вони не віддаються, як у інших жінок, на волю випадку, не прийняті необдумано, і я не дотримуюсь їх тільки за звичкою. Вони – плід глибоких роздумів: я створила їх і можу сказати, що я – власне своє творіння.
Вступивши у світ іще юною дівчиною, за становищем своїм приреченою на мовчазну бездіяльність, я скористалася цим, аби спостерігати й думати. Мене вважали легковажною та неуважною, бо, по правді сказати, я майже не слухала розмов, із якими до мене навперейми зверталися, зате старанно прислухалася до всього, що від мене бажали втаїти.
Ця дуже плідна цікавість не лише допомогла мені пізнати життя, але до всього навчила і прикидатися. Змушена часто приховувати від очей оточення, що саме привернуло мою увагу, я вправлялась у здатності керувати власними своїми поглядами й відтоді навчилася за бажанням надавати своїм очам той неуважний вираз, за який ви мене так часто хвалили. Підбадьорена першим успіхом, я постаралася таким же чином підпорядкувати своїй волі всі різноманітні вирази свого обличчя. Якщо мені було чомусь сумно, я прагнула набрати безтурботного, навіть веселого вигляду. Завзяття моє зайшло так далеко, що я навіть завдавала собі навмисно болю, щоб навчитися зображувати в цю мить задоволення. Так само ретельно, але з великими труднощами, вчилась я гамувати вияви несподіваної радості. Таким-от чином і здобула я над своїм обличчям ту владу, яка вас, мабуть, часом так сильно вражала.
Я була ще дуже молода і майже не привертала до себе уваги, мені належали тільки мої думки, і мене обурювало, що хтось може спіймати їх, опанувати їх усупереч моїй волі. Отримавши в руки цю першу зброю, я почала її випробовувати. Не задовольняючись тим, що тепер мене було вже не розгадати, я бавилася, надіваючи найрізноманітніші личини. Упевнена у своїх порухах, я стежила за своїми розмовами. Я керувала і тим і іншим, зважаючи на обставини і навіть лише з випадкової примхи. Відтоді мій істинний напрям думок став лише моїм особистим надбанням, людям же я показувала тільки те, що мені було вигідно.
Ця робота над собою змусила мене уважно стежити за виразом облич і характером людей, і таким чином набула я того проникливого погляду, якому, одначе, життєвий досвід навчив мене довіряти не повністю, але який загалом рідко мене обманював.
Мені не виповнилося ще й п’ятнадцяти років, а я вже мала здібності, яким більшість наших політиків завдячує своєю славою, а тим часом я осягнула тільки основні начала науки, якою прагнула оволодіти.
Ви розумієте, що, подібно до інших дівчат, я прагнула дізнатись усе про любов і її радощі, але, не будучи ніколи в монастирі, не маючи близької подруги та живучи під наглядом пильної матусі, мала тільки найзагальніші щодо цього уявлення, позбавлені будь-якої визначеності. Навіть природа, на яку відтоді мені, звичайно, скаржитися не доводилося, не давала мені ще ані найменших вказівок. Можна було подумати, що вона безмовно працює над вдосконаленням свого творіння. Бродіння йшло лише у мене в голові: я хотіла не насолоджуватись, а знати. Прагнення просвітитися підказало мені засоби.
Я відчула, що єдиний чоловік, із яким я могла б про це заговорити, не скомпрометувавши себе, був мій духівник. Негайно ж я прийняла рішення: здолавши легкий сором і похвалившись провиною, якої навіть і не здійснювала, я звинуватила себе в тому, що зробила все, що роблять жінки. Так я висловилась, але, мовлячи це, я, по правді сказати, сама не знала, що означали мої слова. Сподівання мої не були ні цілком обдурені, ні цілком задоволені: страх видати себе перешкодив мені висловитись ясніше. Але добрий священик оголосив мій гріх таким великим, що я зміркувала: якою ж великою має бути насолода! Отож бажання знати, що воно таке, змінилося жадобою скуштувати його.
Важко сказати, як далеко завело б мене це бажання. Тоді я була абсолютно недосвідчена, і, можливо, яка-небудь випадковість могла мене погубити. На моє щастя, через декілька днів матуся оголосила мені, що я виходжу заміж. Упевненість, що незабаром я про все дізнаюся, відразу ж охолодила мою цікавість, і в обійми пана де Мертея я потрапила незайманою.
Я упевнено чекала миті, яка мала мене просвітити, і мені довелося розміркувати, перш ніж я зображувала зніяковіння та страх. Горезвісна перша ніч, про яку зазвичай створюється уявлення таке жахливе або таке солодке, для мене була тільки випадком набути деякого досвіду: біль, насолода – я за всім ретельно спостерігала і в цих різноманітних відчуттях бачила тільки факти, які потрібно було сприйняти і обдумати.
Незабаром це заняття почало мені подобатися; проте, вірна своїм принципам і, можливо, інстинктивно відчуваючи, що нікому не слід так мало довіряти, як чоловікові, я – саме тому, що була пристрасною, – вирішила в його очах здаватися незворушною. Уявна моя холодність стала згодом непохитною основою його сліпої довіри. Розміркувавши ще, я додала до неї пустотливість, природну в моєму віці, і ніколи не вважав він мене дитинною більше, ніж у ті хвилини, коли я його найбезсоромніше розігрувала.
Мушу, одначе, зізнатися, що спочатку мене захопила світська метушня, і я цілком віддалась її нікчемним розвагам. Але коли через декілька місяців пан де Мертей відвіз мене у своє похмуре село, страх знудитися пробудив у мені знову смак до занять. Там я була оточена людьми, що стояли настільки нижче від мене за станом, що підозра не могла мене торкнутись, і, скориставшись цим, я розширила поле своїх досліджень.
Саме там я переконалася, що любов, яку розхвалюють буцімто як джерело насолод, щонайбільше – тільки привід для них.
Хвороба пана де Мертея перервала ці приємні заняття. Довелося супроводжувати його до столиці, де він шукав лікарської допомоги. Через деякий час він, як вам відомо, помер, і хоча, по суті, мені не доводилося на нього скаржитись, я одначе дуже ясно відчула ціну свободи, яку забезпечувало мені вдівство, і твердо вирішила скористатися нею. Мати моя вважала, що я піду в монастир або повернуся жити з нею. Відмовившись і від того й від іншого, я принесла тільки одну данину пристойності: повернулася в те саме село, де мені залишалося зробити ще декілька спостережень.
Я підкріпила їх читанням, але не думайте, що воно було винятково таким, яким ви вважаєте. Я вивчала наші звичаї за романами, а наші погляди – за працями філософів. Я шукала навіть у найсуворіших моралістів, чого вони від нас вимагають, і таким чином достовірно дізналася, що можна робити, що слід думати, якою треба здаватися. Отримавши цілком ясне уявлення про ці три предмети, я зрозуміла, що лише третій являє деякі труднощі, але сподівалася здолати їх і почала обмірковувати, які потрібні для цього засоби.
Мені починали вже набридати сільські задоволення, занадто одноманітні для мого жвавого розуму. У мене виникла потреба кокетувати, і вона примирила мене з любов’ю, але, по правді сказати, мені хотілося не відчувати почуття любові, а вселяти його і зображувати. Марно твердили мені, – і я читала про це, – що почуття це не можна підробити. Я прекрасно бачила, що для цього треба поєднувати розум письменника з талантом комедіанта. Я почала вправлятися на обох теренах і, мабуть, небезуспішно, але замість того, щоб домагатися порожніх оплесків глядацької зали, вирішила використовувати на благо собі те, чим інші жертвують марнославству.
У цих різноманітних заняттях минув рік. Оскільки траур мій добіг кінця, й мені знову можна було з’явитись у світі, я повернулася до столиці, сповнена своїх великих задумів, але перша ж перешкода, з якою я зіткнулася, стала для мене несподіванкою.
Тривала самотність і суворе самітницьке життя наче вкрили мене нальотом неприступності, що бентежив наших найлюб’язніших джиґунів. Вони трималися віддалік і полишили мене нудному натовпу всіляких претендентів на мою руку. Відмовляти їм було справою нескладною, але нерідко ці відмови дратували мою сім’ю, і в сімейних незгодах я втрачала час, який сподівалася проводити так приємно. І ось для того, щоб привабити одних і відвадити інших, мені довелося кілька разів відкрито виявляти легковажність і вживати на шкоду своїй добрій славі старання, з допомогою яких я розраховувала її зберегти. Можете не сумніватися, що в цьому я легко досягла успіху. Але позаяк мене не захоплювала ніяка пристрасть, я зробила тільки те, що вважала необхідним, і обачно дозувала своє вітрогонство.
Досягнувши бажаної мети, я взялася за колишнє і при цьому дала можливість деяким жінкам, що вже не мали даних претендувати на насолоди і тому кинулися в доброчесність, приписувати собі честь мого навернення на шлях істинний. Цей майстерний хід дав мені більше, ніж я сподівалася. Благородні дуеньї стали моїми палкими захисницями, й їх сліпа турбота про те, що вони іменували справою своїх рук, доходила до того, що при щонайменшому зауваженні на мою адресу вся юрма ханжів здіймала галас про лихослів’я та наклепи. Той же самий прийом забезпечив мені прихильність жінок, які досягають успіху в чоловіків: упевнившись, що я не збираюся трудитися на тому ж терені, вони починали розсипати мені похвали щоразу, коли хотіли довести, що вони лихословлять далеко не про всіх.
Тим часом колишня моя поведінка повернула мені прихильників. Аби не втрачати ні їх, ні моїх доволі невірних покровительок, я почала виявляти себе жінкою хтивою, але дуже вимогливою, якій надзвичайна душевна витонченість дає в руки зброю проти любові.
Саме тоді я і почала демонструвати на великій сцені здібності, які сама в собі розвинула. Передусім потурбувалась я про те, щоб уславитися непереможною. Для досягнення цієї мети я удавала, що приймаю залицяння, але тільки од тих чоловіків, які насправді мені зовсім не подобалися. Вони були дуже корисні мені для того, щоб я могла здобути досвід успішного опору, тим часом цілком безпечно віддаючись коханцеві, якого вважала кращим. Але саме обранцеві я, прикидаючись скромницею, ніколи не дозволяла виявляти до мене увагу в світі, й на очах у товариства опинявся завжди нещасливий поклонник.
Ви знаєте, як швидко я вибираю коханця; але річ у тому, що, за моїми спостереженнями, таємницю жінки майже завжди видають попередні залицяння. Хоч як поводься, але тон до і тон після успіху – завжди різний. Відмінність ця ніколи не вислизне від уважного спостерігача, і я зрозуміла, що помилитись у виборі не так небезпечно, як дати себе розгадати сторонньому. Цим я вигравала й те, що вибір мій уявлявся неправдоподібним, а судити про нас можна тільки на підставі правдоподібності. Усі ці застережні заходи, а також і те, що я ніколи не писала любовних листів і ніколи не давала ніяких речових доказів своєї поразки, можуть здатися надмірними. Я ж ніколи не вважала їх достатніми. Заглянувши у своє серце, я за ним вивчала серця інших. Я побачила, що немає людини, котра не зберігає в нім таємниці, якої їй важливо було б не розкривати. Істину цю в давнину знали, здається, краще, ніж тепер, і майстерним символом її є, мабуть, історія Самсона.[45] Нова Даліла, я, подібно до неї, завжди використовувала свою владу для того, щоб вивідати важливу таємницю. О, немало у нас сучасних Самсонів, над чиїм волоссям занесено мої ножиці! Та цих я перестала боятись, і лише їх дозволяла я собі зрідка принижувати. З іншими доводилося бути спритною: вміння робити їх невірними, щоб самій не видатися непостійною, удавана дружба, уявна довіра, інколи великодушні вчинки, втішне уявлення, що зберігалось у кожного, що він був єдиним моїм коханцем, – ось чим домагалась я їх мовчання. Зрештою, якщо засобів цих у мене чомусь не було, я вміла, заздалегідь передбачаючи розрив, заглушити кепкуванням або наклепом ту довіру, яку ці небезпечні для мене чоловіки могли здобути.
Ви добре знаєте, що я невпинно здійснюю те, про що зараз говорю, і ви ще сумніваєтеся в моїй розсудливості! Ну, так згадайте той час, коли ви тільки почали до мене залицятися. Нічия увага не лестила мені так, як ваша. Я жадала вас іще до того, як побачила. Ваша слава спокусила мене, і мені здавалося, що тільки вас не вистачає славі моїй. Я палала нетерпінням вступити з вами в єдиноборство. Ви – єдине з моїх захоплень, яке на мить здобуло наді мною владу. Та все ж, якби побажали ви мене погубити, які засоби вдалося б вам пустити в хід? Порожні розмови, що не залишають ніяких слідів, які саме завдяки вашій репутації викликали б підозри, та низка не занадто правдоподібних фактів, навіть правдива розповідь про які видалася б погано зітканим романом.
Щоправда, відтоді я почала повіряти вам усі свої таємниці, але ви знаєте, які інтереси нас пов’язують, і чи мене з нас двох можна звинувачувати в необережності?[46]
Оскільки вже я даю вам звіт, то хочу, щоб він був точним. Я так і чую, як ви кажете мені, що принаймні я залежу від своєї покоївки. І справді, якщо вона не втаємничена в мої почуття, то вчинки мої їй добре відомі. Коли свого часу ви мені це казали, я вам тільки відповіла, що впевнена в ній. Доказом, що ця моя відповідь вас тоді цілком заспокоїла, слугує те, що відтоді ви не раз довіряли їй свої власні й досить небезпечні таємниці. Тепер же, коли Преван вселяє вам підозри, й у вас від цього голова йде обертом, я гадаю, що ви не повірите мені на слово. Отже, потрібно вам усе пояснити.
Передусім дівчина ця – моя молочна сестра, а цей зв’язок, якого ми не визнаємо, має певне значення для людей її звання. До того ж я володію її таємницею, і навіть більше того: ставши жертвою любовного захоплення, вона загинула б, якби я її не врятувала. Її батьки зі своїм високим поняттям про честь кипіли гнівом і хотіли ні більш ні менш, як ув’язнити її. Вони звернулися до мене. Я в одну мить зміркувала, яку вигоду можу отримати з їхньої люті. Я підтримала їх, виклопотала наказ про арешт і дістала його. Потім я несподівано перейшла на бік милосердя, схилила до нього батьків і, користуючись своїм впливом на старого міністра, переконала їх усіх вручити цей наказ мені на зберігання, надавши мені право залишити його без наслідків або ж зажадати його виконання залежно від того, як я в майбутньому судитиму про поведінку дівчини. Отже, вона знає, що доля її в моїх руках, і якби – що абсолютно неймовірно – навіть такий потужний засіб не утримав би дівчину, чи не очевидно, що розголос її поведінки та покарання, яке вона неодмінно відбула б, незабаром позбавило б її розмови про мене всякої довіри?
До цих застережних заходів, які я вважаю основними, можна додати велику кількість інших, місцевого або випадкового характеру, які мені у міру потреби підказують кмітливість і звичка.
Детально викладати їх вам було б занадто копіткою справою, але вміти користуватися ними дуже важливо, і якщо вам так хочеться знати, в чому вони полягають, ви вже не полінуйтеся видобути їх із моєї поведінки в цілому.
Але як ви могли вирішити, що я, доклавши стільки старань, дозволю, аби вони залишилися безплідними; що, тяжкими зусиллями високо піднявшись над іншими жінками, я погоджуся, подібно до них, плазувати, то роблячи дурощі, то надмірно боячись; що – це найголовніше – я здатна буду настільки злякатись якого-небудь чоловіка, аби бачити єдиний свій порятунок у втечі? Ні, віконте, ніколи! Або перемогти, або загинути! Що ж стосується Превана, то я хочу, щоб він опинився в моїх руках, і він у них потрапить. Він хоче сказати те ж саме про мене, але не скаже: ось, двома словами, наш роман. Прощавайте.
Із ***, 20 вересня 17…