Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Ще маленька подія, мій чарівний друже, але тільки сцени, без усякої дії. Отже, озбройтеся терпінням, його знадобиться багато, бо тоді як моя президентша посувається вперед дрібними кроками, ваша підопічна відступає, а це ще гірше. Так от, я настільки благодушний, що ці дрібниці мене просто бавлять. Дійсно, я чудово звикаю до свого тутешнього життя й можу сказати, що в похмурому замку своєї старої тітоньки не нудьгував ні хвилини. І вірно ж – хіба немає в мене тут насолод, утрат, надії, невпевненості? Що ще можна мати й на більшій сцені?
Глядачів? Е, дайте мені тільки час, і їх вистачатиме. Якщо вони не бачать мене за роботою – я покажу їм усе, коли мою працю буде завершено. Їм залишиться тільки захоплюватись і аплодувати. Так, вони аплодуватимуть. Бо я можу, врешті-решт, із цілковитою впевненістю передбачити, коли саме здійсниться падіння моєї суворої святенниці. Сьогодні ввечері я був присутній при агонії доброчесності. На її місці запанує ніжна слабкість. Я призначаю для цього термін не пізніший за наше найближче побачення, але вже чую, як ви кричите про мою гординю. Оголошувати про свою перемогу, хвастати наперед! Ну, ну, заспокойтеся! Щоб довести, наскільки я скромний, почну з розповіді про свою поразку.
Правду кажучи, підопічна ваша – прекумедна молода особа. Це дійсно дитина, з якою й потрібно поводитись, як із дитиною: поставити її в куток – наймилостивіше поводження, на яке вона заслуговує. Уявіть собі тільки, що після того всього, що мало місце позавчора між нею і мною, після того, як учора вранці ми так приязно розлучилися, сьогодні ввечері, коли я хотів, як було обумовлено, прийти до неї в кімнату, я виявив двері замкненими зсередини! Що ви на це скажете? Таку дитячість дозволяють собі іноді напередодні, але наступного дня! Чи не забавно?
Проте спершу мені було не до сміху. Ніколи ще характер мій не керував мною так владно. Певна річ, я йшов на це побачення без особливого задоволення: я лише віддавав данину звичаю. Моє ложе, в якому я дуже мав потребу, здавалося мені в той момент жаданішим усякого іншого, і я покинув його з жалем. І все ж таки, як тільки зустрілася мені перешкода – я вже палав бажанням здолати її. Принизливішим за все було те, що мене ошукала дівчинка. Тому пішов я в сильному роздратуванні. І, вирішивши не морочитися більше з цією безглуздою дівчинкою і з усіма її справами, негайно ж написав їй записку, яку мав намір передати нині ж уранці та в якій давав їй належну оцінку. Але, як мовиться, ранок покаже. Уранці я розсудив, що тут вибирати розваги не доводиться, і потрібно не упускати хоч цього, а тому знищив сувору записку. Тепер, гарненько розміркувавши, я дивуюсь, як це могло спасти мені на думку закінчити пригоду, не маючи в руках нічого, що давало б мені можливість погубити її героїню. Куди, одначе, може завести нас перший порив! Щасливий той, хто, подібно до вас, чарівний мій друже, не привчив себе ніколи йому не піддаватися! Словом, я відстрочив свою помсту, приніс цю жертву вашим намірам відносно Жеркура.
Тепер, коли гнів мій охолов, поведінка вашої підопічної здається мені всього лише смішною. Дійсно, хотів би я знати, що вона розраховує таким чином виграти? Ніяк не зрозумію: якщо це лише самозахист, то слід визнати – дещо запізнілий. Необхідно, щоб вона коли-небудь роз’яснила мені цю загадку. Дуже вже хочеться знати, в чому тут справа. А може, вся справа лише в тім, що вона відчувала перевтому. Справді, це цілком можливо. Бо їй, поза сумнівом, ще невтямки, що стріли любові, подібно до списа Ахілла,[56] несуть з собою і ліки для тих ран, яких завдають. Але ні, весь день у неї була кисла міна, і на цій підставі я, мабуть, готовий поручитися, що тут не без розкаяння… та… чогось на зразок доброчесності… Доброчесності!.. Ось уже кому навряд чи личить її мати! Ах, нехай вона полишить доброчесність єдиній народженій для цього жінці, єдиній, яка здатна прикрасити доброчесність і навіть, певно, змусити її полюбити!.. Пробачте, чарівний мій друже, але якраз того ж вечора між пані де Турвель і мною сталася сцена, про яку я мушу дати вам звіт, і я все ще відчуваю деяке хвилювання. Мені необхідно зробити над собою зусилля, щоб розвіялося враження, яке вона на мене справила. Я ж і писати вам почав для того, щоб собі в цьому допомогти. Ця перша мить все ж простима.
Ось уже кілька днів, як ми з пані де Турвель прийшли до цілковитої згоди щодо наших почуттів і сперечаємося тепер тільки про слова. Щоправда, на мою любов, як і раніше, відповідала її дружба, але ця умовність не міняла суті речей. І якби ми на тому й залишались, я все ж таки йшов би до мети, можливо, повільнішим, але не менш вірним шляхом. Вже більше не порушувалося питання про мій від’їзд, як вона того спершу хотіла. А що стосується наших щоденних бесід, то, якщо я прагну надати їй можливість вести їх, вона, зі свого боку, старається цієї можливості не упустити.
Оскільки наші побачення зазвичай відбуваються під час прогулянки, а сьогодні стояла огидна погода, я вже ні на що не сподівався. Я був навіть по-справжньому засмучений і зовсім не передбачав, якою удачею обернеться для мене ця перешкода.
Оскільки гуляти було не можна, всі, вставши з-за столу, сіли за гру. Позаяк я не бозна-який картяр, і тепер уже без мене можна обійтись, я на цей час пішов до себе в кімнату, без певної мети – тільки почекати закінчення партії.
Я вже повертався до вітальні, як раптом побачив цю чарівну жінку в ту мить, коли вона входила у свою кімнату. Чи то з необережності, чи то зі слабкості, вона сказала мені своїм м’яким голосом: «Куди це ви йдете? У вітальні нікого немає». Як ви самі розумієте, цього мені спочатку вистачало, щоб спробувати ввійти до неї, причому я зустрів значно менше опору, ніж очікував. Щоправда, я передбачливо почав розмову ще біля дверей, і притому розмову найбайдужішу. Але тільки ми всілись, як я перейшов до справжньої теми і почав говорити своєму другу про любов до нього. Перша ж відповідь її, хоча нічого особливого в ній наче не було, здалася мені дуже виразною. «О, послухайте, – сказала вона, – не говоритимемо про це тут». При цьому вона тремтіла. Бідолашна жінка! Вона передчуває свою загибель.
Проте побоювання її були марні. Упевнений з деякого часу, що не сьогодні, так завтра мене чекає цілковитий успіх, і бачачи, що вона витрачає в марній боротьбі стільки сил, я вирішив берегти свої та спокійно чекати, щоб вона здалася, втомившись боротися. Ви розумієте, що в цьому разі мені потрібна повна перемога, і я нічим не хочу завдячувати випадку. Дотримуючись саме цього плану для того, щоб виявляти наполегливість, не занадто себе утруднюючи, я повернувся до слова «любов», у якому мені так наполегливо відмовляли. Не сумніваючись, що в мій запал цілком вірять, я випробував ніжніший тон: відмова, буцім, не сердить мене, а засмучує, невже мій чутливий друг вважає, що я не заслужив бодай на деяку втіху?
І ось, щоб утішити мене, ручка її затрималася в моїй долоні, чарівний стан спирався на мою руку, і ми опинилися в найтіснішій близькості одне до одного. Ви, поза сумнівом, помічали, як в такій ситуації, коли захист слабне, проміжки між проханнями і відмовами стають все коротшими, як відвертають голову, як опускають очі долу і як слова, вимовлені тим же слабким голосом, робляться все рідшими та уривчастішими. Дорогоцінні ці ознаки недвозначним чином свідчать, що душа вже поступилась, але згоди почуттів досі ще не отримано. Я навіть уважаю, що в таких випадках завжди небезпечно виявляти надмірну рішучість. Бо таке розслаблення завжди супроводжується певним солодким відчуттям, і вивести з нього неможливо, не викликавши роздратування, яке незмінно йде на посилення захисту.
У цьому ж разі обережність була тим необхідніша, що мені слід було побоюватися, головним чином, страху, який мало викликати це самозабуття у моєї ніжної мрійниці. Тому, благаючи її про зізнання, я не вимагав навіть, аби воно висловлене було в словах: мене задовольнив би навіть погляд. Сам тільки погляд – і я щасливий.
Милий друже мій, прекрасні очі й дійсно глянули на мене, небесні вуста навіть мовили: «Авжеж, так, я…». Та несподівано погляд померк, голос урвався, і ця чудова жінка впала в мої обійми. Але не встиг я обхопити її, як вона, вирвавшись судорожним поривом, закричала з панічним відчаєм, звівши руки до неба: «Боже… о Боже, врятуй!», – і тут же швидше блискавиці впала на коліна кроків за десять від мене. Я чув, як ридання душили її. Я наблизився, щоб допомогти їй, але вона схопила мене за руки, омиваючи їх слізьми, часом навіть обіймаючи мої коліна, і при цьому твердила: «Так, саме ви, саме ви мене врятуєте! Ви не хочете моєї смерті, залиште мене, врятуйте мене, залиште мене в ім’я Боже, залиште мене!». І ці незв’язні слова виривалися важко з її вуст, так часто переривані їх риданнями, що все посилювались. Тим часом вона утримувала мене з такою силою, що я просто не міг би піти. Тоді, зібравши всі сили, я підняв її на руки. Відразу ж ридання припинилися, вона замовкла, але все тіло її немов задерев’яніло, і буря ця змінилася жорстокими судомами.
Признаюсь, я був дуже схвильований і, здається, виконав би її прохання, навіть якби не був змушений до того обставинами. В усякому разі, надавши їй деяку допомогу, я залишив її, як вона просила, і дуже цьому радий. Я вже майже винагороджений за це.
Я очікував, що, як і в день першого мого освідчення, вона не з’явиться протягом усього вечора. Проте годину під восьму вона спустилась у вітальню і тільки повідомила присутніх, що почуває себе дуже погано. Вигляд у неї був пригнічений, голос слабкий, усі рухи – якісь неприродні. Але погляд був м’який і часто зупинявся на мені. Оскільки вона відмовилася грати, я мусив зайняти її місце, і вона підсіла до мене. Під час вечері вона сама залишалась у вітальні. Коли всі туди повернулися, мені здалося, що вона плакала. Аби з’ясувати це, я сказав їй, що, по-моєму, в неї знову напад нездоров’я, на що вона не забула відповісти: «Ця хвороба проходить не так швидко, як з’являється». Нарешті, коли всі почали розходитись, я подав їй руку, і біля своїх дверей вона з силою потиснула її. Щоправда, в цьому русі мені здалося щось мимовільне; але тим краще: зайвий доказ моєї влади.
Б’юся об заклад, тепер вона дуже рада, що все так іде: все належне зроблено, залишається тільки користуватися досягнутим. Можливо, поки я вам пишу, вона вже тішиться цією солодкою думкою! А навіть якщо б її, навпаки, займав який-небудь новий план самозахисту, хіба ми не знаємо, чого варті всі такі плани? Я вас запитую, чи протримаються вони довше нашого найближчого побачення? Звичайно, я готовий до того, що знов опиратимуться, перш ніж поступитись. Але – гаразд! Важкий лише перший крок, а потім цих святенниць і не зупинити! Їх любов – справжній вибух: від опору він тільки сильнішає. Моя святенниця і недоторка побігла б за мною, якби я перестав бігати за нею.
І, врешті, чарівний мій друже, я негайно з’явлюся до вас зажадати виконання даного вами слова. Ви, напевно, не забули того, що обіцяли мені після мого успіху – зради вашому кавалерові? Чи готові ви? Я ж бо чекаю цього так, наче ми ніколи одне одного не знали. До того ж знати вас, можливо, – зайва причина бажати.
Це у мене буде перша невірність моїй суворій здобичі. І обіцяю вам скористатися першим-ліпшим же приводом, аби на добу від неї відлучитися. Це буде їй кара за те, що вона так довго тримала мене на віддалі від вас. Чи знаєте ви, що я зайнятий цією пригодою вже більше двох місяців? Так, два місяці й три дні. Щоправда, я рахую і завтрашній день, оскільки по-справжньому завершиться вона тільки тоді. Це нагадує мені, що пані де Б*** чинила опір цілі три місяці. Я дуже радий переконатися, що відверте кокетування захищається краще, ніж сувора доброчесність.
Прощавайте, чарівний мій друже. Час із вами розлучатися, бо вже пізно. Лист цей завів мене далі, ніж я розраховував. Але оскільки завтра вранці я посилаю до Парижа кур’єра, то хотів скористатися цим і дати вам можливість на один день раніше поділити радість вашого друга.
Із замку ***, 2 жовтня 17…, увечері.