Від президентші де Турвель до пані де Розмонд
Глибоко зворушена вашою до мене добротою, пані, я цілком віддалася б їй, якби мене не зупиняла в якійсь мірі боязнь осквернити її цим. Чому, коли ваша доброта мені така дорогоцінна, я в той же час мушу відчувати, що негідна її? Ах, але в усякому разі я наважуся висловити вам усю свою вдячність. Особливо захоплює мене ваша поблажливість доброчесності, якій наші слабкості відомі лише остільки, оскільки вона їм співчуває, – така сильна і така солодка влада її чар над нашими серцями, що витримає порівняння навіть із чарами любові.
Але чи можу я й тепер заслуговувати на дружбу, якої вже недостатньо для мого щастя? Те ж саме можу я сказати і про ваші поради: я усвідомлюю всю їх мудрість, але не можу їх дотримуватись. І як не вірити мені в повне щастя, коли я його тепер відчуваю? Так, якщо чоловіки такі, як ви про них говорите, треба тікати від них, треба їх ненавидіти. Але наскільки ж не схожий із ними Вальмон! Якщо в нього, як і в них, є те шаленство пристрасті, що ви його називаєте неприборканістю, то наскільки ж у нім сильніша за цю неприборканість безмежна ніжність! О друже мій! Ви кажете, що поділяєте мої страждання, але порадійте зі мною й моєму щастю! Я завдячую ним любові, а як збільшує його сам предмет цієї любові! Ви кажете, що любов ваша до племінника – можливо, вияв слабкості. О, якби ви знали його, як я! Я його обожнюю, боготворю, та все ж менше, ніж він заслуговує. Звичайно, він міг часом помилятися, в чому він і сам признається. Але хто краще за нього пізнав істинну любов? Що мені сказати вам більше? Він вселяє її, але і сам відчуває з не меншою силою.
Ви подумаєте, що я одержима нездійсненною мрією, якою любов безупинно бентежить нашу уяву. Але якщо так, то чому ж він став ніжнішим, уважнішим відтоді, як йому вже нічого домагатися? Мушу признатися, що раніше розсудливість і стриманість рідко покидали його, і це часто, навіть проти волі, викликало в моїй свідомості всі ті брехливі й жорстокі уявлення про нього, що існують у його недоброзичливців. Але відколи він безперешкодно може віддаватися поривам свого серця, він немов угадує всі бажання мого. Хто знає, чи не були ми створені одне для одного! Чи не судилося мені щастя стати необхідною для його щастя! Ах, якщо це самообман, нехай я помру раніше, ніж він розвіється. Ні, я хочу жити, щоб леліяти, щоб обожнювати його. Чому б перестав він любити мене? Яка інша жінка зробить його щасливішим? А я відчуваю із власного досвіду, що щастя, яке породжуєш в іншому, це найміцніший, єдино справжній зв’язок. Так, це і є те п’янке почуття, яке ушляхетнює любов, яке в певному сенсі очищає її і робить дійсно гідною такої ніжної та благородної душі, як душа Вальмона.
Прощавайте, мій дорогий, шановний, поблажливий друже. Марно намагалась би я продовжувати цей лист: настала година, коли він обіцяв прийти, і в мене вже немає інших думок. Пробачте! Але ви хочете мого щастя, а воно в цю мить таке велике, що мене ледве вистачає, щоб відчувати його.
Париж, 7 листопада 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Що ж це за жертви, мій чарівний друже, на які я, як ви вважаєте, не піду, хоча нагородою за них мені було б ваше благовоління? Скажіть, прошу вас, і якщо я хоч на мить завагаюся – принести їх чи ні, – дозволяю вам відмовити мені в належній за них нагороді. Добре ж ви судите про мене з деякого часу, якщо, навіть виявляючи поблажливість, сумніваєтеся в моїх почуттях або ж силі волі! Жертви, яких я не зможу чи не захочу принести! Отже, ви вважаєте мене закоханим, поневоленим, ви гадаєте, що коли я так досягав успіху, то мені дорогий сам предмет? Ах, ні, слава Богу, я ще не впав так низько і беруся вам це довести. Так, я доведу це, хоч би й за рахунок пані де Турвель, і тоді у вас уже, напевно, не залишиться ніяких сумнівів.
Я вважаю, що міг, не стаючи смішним, присвятити деякий час жінці, в якої є хоч би те достоїнство, що вона належить до досить рідкісної породи. Може, я особливо захопився цією пригодою тому, що вона збіглася з мертвим сезоном. Нічого дивуватися, що і нині я майже цілком поглинутий нею, – адже товариство тільки-тільки починає з’їжджатися. Подумайте до того ж, що я всього який-небудь тиждень споживаю плоди тримісячних зусиль, – а мені доводилось і довше затримуватися біля жінок, набагато менш вартісних, на яких і зусиль було витрачено набагато менше! Проте тоді ви не робили ніяких ганебних для мене висновків.
І врешті – хочете знати істинну причину моєї впертості в цій справі? Ось вона. Жінка ця за природою своєю боязка; спочатку вона безупинно сумнівалась у своєму щасті, і цього вистачало, щоб сполохати його, внаслідок чого я лише тепер ледве починаю з’ясовувати, як далеко сягає моя влада над такими жінками. А мені ж дуже цікаво було дізнатися це, підходящий же випадок набігає не так легко, як можна думати.
Передусім для дуже багатьох жінок насолода є насолодою, і більш нічого. У них, хоч як би вони нас іменували, ми тільки постачальники, передавачі, і в їх очах усе наше достоїнство – активність: хто робить більше, той і кращий.
Іншу категорію жінок, в наші дні, можливо, найчисленнішу, цікавить майже виключно популярність їх коханця, задоволення від того, що його відбито у суперниці, страх у свою чергу втратити його. Самі ми теж посідаємо певне місце в тій подобі щастя, яку вони відчувають, проте в першу чергу вона залежить від обставин, а не від особи коханця. Вони отримують щастя завдяки нам, але не від нас.
Мені ж хотілося для своїх спостережень знайти жінку ніжної та чутливої душі, для якої любов стала б усепоглинаючою і яка в самій любові бачила б лише коханого: в ній почуття, ухиляючись від звичайного шляху, йшло б від серця до бажання, і я, наприклад, бачив, як така жінка (притому не в перший день) після насолоди лила сльози, а через мить знову віддавалася пристрасті через яке-небудь моє слово, що знайшло відгомін у її душі. Врешті, мені потрібно було, щоб до всього цього приєднувалось і природне щиросердя, яке стало настільки звичним, що його вже не здолати, і що воно не дає приховати ні єдиного почуття, яке живе у серці. Ви мусите погодитися, що такі жінки зустрічаються дуже рідко, і я впевнений, що, коли б не саме ця жінка, іншої такої я, можливо, ніколи б уже не зустрів.
Тому було б не дивно, якби я залишався вірний їй більше, ніж якій-небудь іншій жінці. Якщо для спостережень моїх, які я здійснюю з її допомогою, треба, щоб я зробив її щасливою, абсолютно щасливою, чому я маю від цього відмовлятись, особливо якщо це мені допомагає, замість того щоб перешкоджати? Але якщо нею зайнятий мій розум, чи означає, що серце моє поневолене? Ні, звичайно. Ось чому, хоча я і справді дорожу цією пригодою, вона не завадить мені шукати інших і навіть пожертвувати нею заради якої-небудь приємнішої.
Я настільки вільний, що не нехтую навіть малою Воланж, якій, по суті, майже не надаю значення. Через три дні мати привезе її в Париж. Я ж відучора потурбувався про те, щоб зберегти з нею зв’язок: трохи грошей брамникові, декілька люб’язностей його дружині – і рибка в сітці. Подумайте тільки, що Дансені не зумів додуматися до такого простого засобу! І ще кажуть, що любов робить людей винахідливими. Навпаки, вона перетворює на повних тупиць тих, над ким забрала владу. І це я не зумію від неї захиститися! Ні, будьте певні. Найближчими днями я навмисно ослаблю занадто, можливо, сильне враження, під яким перебував: я переб’ю його іншими, а якщо цього буде недостатньо, постараюся, щоб нових вражень було більше.
Проте я готовий передати юну пансіонерку її боязкому коханому, як тільки ви вважатимете це зручним. Мені здається, у вас уже немає причин перешкоджати цьому, я ж згоден зробити таку суттєву послугу бідоласі Дансені. По правді сказати, це дрібниці в порівнянні з тією, яку він зробив мені. Нині його украй тривожить думка, чи буде він прийнятий у пані де Воланж. Я заспокоюю його як тільки можу, запевняючи, що так чи інакше, але я з першого ж дня влаштую його щастя, поки ж продовжую піклуватися про листування, яке він хоче відновити відразу ж після прибуття своєї Сесілі. У мене вже є від нього листи, і до настання блаженного дня додасться, звичайно, ще один або два. Цьому малому, видно, зовсім нічого робити!
Але залишимо цю дитячу парочку і повернімося до своїх справ: мені б тільки цілком віддатися солодкому сподіванню, яке дав мені ваш лист! Так, ясна річ, ви мене утримаєте біля себе, і невибачно вам сумніватись у цьому. Хіба я коли-небудь переставав бути вам вірним? Узи наші ослабли, але не порвалися. Наш так званий розрив був лише обманом уяви: зв’язок наших почуттів та інтересів зберігався. Подібно до мандрівника, що повернувся навченим, я, як і він, визнаю, що покинув щастя в гонитві за оманливою надією, і скажу, як д’Аркур:
Не боріться ж більше з думкою або, вірніше, почуттям, яке повертає вас до мене. Після того як, ідучи кожне своїм шляхом, ми зазнали всіх насолод, удовольнімося тепер щастям усвідомлювати, що жодна з них не зрівняється з тими, які ми відчували одне з одним і які видадуться нам іще солодшими!
Прощавайте, мій чарівний друже. Я згоден чекати вашого повернення. Але покваптесь і не забувайте, як я його жадаю.
Париж, 8 листопада 17…