Була одинадцята година, коли ми прибули в Шайо. На заїжджому дворі нас зустріли як давніх знайомих. Чоловічий одяг Манон не викликав цікавості, оскільки в Парижі та околицях звикли до всяких жіночих перевдягань. Я розпорядився, щоб її оточили найдбайливішим доглядом, роблячи вигляд, ніби не обмежуюся в коштах. Вона не підозрювала про моє цілковите безгрошів’я, а я остерігався натякати їй на це, прийнявши рішення завтра ж повернутися самому в Париж, аби відшукати які-небудь ліки від цієї докучливої хвороби.

За вечерею видалася вона мені блідою та схудлою. Я не помітив цього в Парижі, адже в камері, де я бачив її, було темнувато. Я запитав, чи не тому це, що її злякало вбивство брата, вчинене в неї на очах. Вона запевнила мене, що, хоча вона і засмучена цією подією, блідість її походить від того, що протягом трьох місяців вона сумувала в розлуці зі мною. «Значить, ти так любиш мене?» – мовив я. «В тисячу разів дужче, ніж можу висловити», – відповіла вона. «І ти мене ніколи тепер не покинеш?» – додав я. «Ніколи», – вигукнула вона і запевнення своє скріпила такими пестощами та клятвами, що мені здавалося дійсно немислимим, аби коли-небудь вона могла їх забути. Я завжди вірив у її щирість: який сенс був їй доводити удаваність до такої міри? Але ще більше вона була примхлива, або, скоріше, безвільна і сама себе не тямила, коли, бачачи перед собою жінок, які живуть у розкоші, сама перебувала в убогості й злиднях. Мені незабаром належало отримати цьому останній доказ, який перевершив усі інші та спричинив найнеймовірнішу пригоду, яка тільки могла статися з людиною мого походження і статку.

Знаючи її з цього боку, я поспішив наступного дня в Париж. Смерть її брата й необхідність запастися білизною й одягом для неї та для себе були таким очевидним до того приводом, що я міг і не вигадувати приводів. Я вийшов із заїжджого двору з наміром, як сказав я Манон і хазяїну, взяти найману карету; але це були порожні хвастощі. Нужда змусила мене йти пішки, і я швидко попрямував у напрямку до Кур-ля-Рен,^[119] де мав намір перепочити. Я мав хоч на хвилину залишитися на самоті, аби спокійно обдумати, як же діяти мені в Парижі.

Я сів на траву. Я поринув у роздуми, які мало-помалу звелися до трьох головних питань. Мені потрібна була негайна допомога для незліченної кількості невідкладних потреб. Мені необхідно було знайти шляхи, що обіцяють принаймні надії на майбутнє і, що було не менш важливо, необхідно було зібрати відомості й ужити заходів обережності заради нашої з Манон безпеки. Вичерпавши всі плани та комбінації по цих трьох пунктах, я визнав за благо нехтувати дві останні. Ми були б досить надійно затаєні в якій-небудь кімнаті, знятій у Шайо, а відносно майбутніх наших потреб, вважав я, ще знайдеться час подумати, коли теперішні будуть задоволені.

Отже, питання полягало в тому, як зараз поповнити мій гаманець. Пан де Т*** великодушно пропонував мені свій, проте я відчував нездоланну відразу від однієї тільки думки самому нагадати йому про це. Хто зважиться піти розповісти про свою убогість чужій людині та просити її поділитися з тобою своїм статком? Тільки підла душа здатна на це своєю ницістю, що не відчуває ганебності такого вчинку, або ж покірливий християнин із надлишку великодушності, який підносить її над почуттям сорому. Я не був ні негідником, ні добрим християнином: я б пожертвував півжиття, аби уникнути такого приниження. «Тіберж, – сказав я собі, – добрий мій Тіберж, чи відмовить він мені в чому-небудь, коли в нього є хоч щонайменша можливість? Ні, він буде зворушений моєю убогістю, але він доконає мене своїми моралями; доведеться зазнати його картань, умовлянь, погроз; він продасть мені так дорого свою допомогу, що я скоріше пожертвую своєю кров’ю, ніж піддамся сумному випробуванню, яке збентежить мені душу новими докорами сумління. Добре! – продовжував я міркувати, – треба, отже, відмовитися від усякої надії, якщо мені не залишається ніякої іншої дороги і якщо обидві вони такі мені бридкі, що я більш охоче пролив би половину своєї крові, ніж ступив би на одну з них, тобто вважав за краще б пролити всю свою кров, аніж піти по обох шляхах. Так, усю мою кров, – додав я після хвилинного роздуму. – Звичайно, я віддав би її більш охоче, ніж погодився б удатися до принизливих благань. Але хіба йдеться про мою кров? Йдеться про життя й існування Манон, про її любов, про її вірність. Що покладу я на іншу шальку терезів? Донині ніщо інше не мало для мене ціни. Вона замінює мені славу, щастя, багатство. Є, поза сумнівом, багато речей, заради яких я пожертвував би життям, аби отримати їх або щоб уникнути; але шанувати яку-небудь річ над своє життя – не означає шанувати її так само, як Манон». Я не довго вагався після цього міркування й відновив шлях, вирішивши спочатку йти до Тібержа, а від нього до пана де Т***.

Увійшовши до Парижа, я узяв візника, хоча і не мав можливості розплатитися з ним; я розраховував на допомогу, про яку йшов просити. Я звелів везти себе до Люксембурзького саду, звідки послав сказати Тібержу, що чекаю його. Він з’явився швидше, ніж я міг чекати. Без зайвої балаканини я повідав йому про свою крайню нужду. Він запитав, чи вистачить мені тих ста пістолів, що я йому повернув, і, без єдиного заперечення відразу ж вирушив роздобути їх для мене з тією відкритою і сердечною готовністю, яка властива тільки любові й істинній дружбі. Хоча я нітрохи не сумнівався в успіху мого прохання, я не очікував, що це обійдеться так дешево, тобто без усякого з його боку вичитування за мою нерозкаяність. Проте я помилявся, думаючи, що позбувся його докорів, бо після того, як він відлічив мені гроші, й я вже збирався попрощатися з ним, він попросив мене пройтися з ним по алеї. Я нічого не сказав йому про Манон; він не знав, що вона на волі, тому його повчання торкнулися тільки безрозсудної моєї втечі з Сен-Лазара і побоювання, як би замість того, щоб скористатись уроками розсудливості, викладеними мені там, я не ступив знову на шлях розпусти. Він повідомив мене, як, вирушивши відвідати мене у в’язниці наступного дня після моєї втечі, він уражений був як громом, дізнавшись, яким чином я вийшов звідти; як він розмовляв про це з настоятелем; як добрий отець усе ще не міг оклигати від жаху; як усе ж таки він приховав великодушно від начальника поліції обставини мого зникнення і постарався, щоб смерть охоронця не стала відомою в місті; отже, за його словами, все складалося для мене благополучно; але, якщо в мені залишилася хоч щонайменша крихта розсудливості, я маю скористатися дарунком неба, адже справа повернула на добре; я маю передусім написати батькові й відновити добрі з ним стосунки; і, коли я послухаюсь хоч раз його порад, він вважає, що мені слід покинути Париж і повернутися в свою сім’ю.

Я вислухав його промову до кінця. Багато що в ній заспокоїло мене. По-перше, я був утішений, що можу нічого не побоюватися з боку Сен-Лазара. Паризькі вулиці ставали для мене вільною країною. По-друге, я радів, що Тіберж нічого не знає про звільнення Манон і про її повернення до мене. Я помітив навіть, що він уникає говорити про неї, явно гадаючи, що вона менше займає моє серце, якщо я такий спокійний відносно неї. Я вирішив якщо не повернутися в сім’ю, то в усякому разі написати батькові, як мені радив Тіберж, і засвідчити йому, що я готовий виконати свій обов’язок і підкоритися його волі. Я сподівався випросити у нього грошей під приводом занять в Академії, бо мені важко було б його переконати, що я налаштований повернутися в духовний стан; та, по суті, я був зовсім не такий далекий від того, що збирався обіцяти йому. Навпаки, мені навіть світило знайти собі заняття достойне й розумне, аби воно не перешкоджало моїй любові. Я розраховував жити з моєю коханою і в той же час займатися в Академії. Це було цілком сумісно. Я настільки був заспокоєний усіма цими думками, що обіцяв Тібержу того ж дня відіслати лист батьку. І, розлучившись із ним, я дійсно зайшов до поштової контори і написав такого ніжного й покірливого листа, що, перечитуючи його, тішив себе сподіванням, що хоч трохи пом’якшу батьківське серце.

Хоча, розлучаючись із Тібержем, я був уже в змозі найняти і оплатити візника, я зробив собі приємність гордо пройтися пішки до пана де Т***. Мені хотілося насолодитися свободою, впевненість у якій вселив у мене мій друг, розсіявши всі мої побоювання. Але раптом мені спало на думку, що його заспокоєння стосувалося тільки в’язниці Сен-Лазара, а наді мною ж тяжіло ще й викрадення з притулку, не беручи до уваги смерті Леско, в якій я був замішаний щонайменше як свідок. Міркування це так мене налякало, що я сховався в першу ж алею і звідти гукнув карету. Я попрямував просто до пана де Т***, який посміявся над моїми побоюваннями. Вони й мені самому видалися смішними, коли він повідомив, що ні відносно притулку, ні відносно Леско мені нічого боятися. Він розповів, що, побоюючись, як би не запідозрили його участі у викраденні Манон, він на ранок вирушив у притулок і висловив бажання її бачити, прикинувшись, ніби нічого не знає про те, що сталося; там аж ніяк не підозрювали ні його, ні мене, а навпаки, поквапилися розповісти йому цю новину як дивну подію, дивуючись, що така красуня, як Манон, вирішила тікати зі служителем; пан де Т*** обмежився сухим зауваженням, що ні з чого не дивується і що заради свободи можна піти на все. Він вів далі свою розповідь: звідти він попрямував до Леско, сподіваючись застати мене і мою чарівну кохану; проте хазяїн будинку, каретник, заявив, що не бачив ні її, ні мене, але немає нічого дивного, що ми не з’являлись у Леско, тому що до нас, поза сумнівом, дійшла звістка про його вбивство, що сталося приблизно в той же час. Він не відмовився повідомити й те, що знав про причину та обставини його смерті. За дві години перед тим один із гвардійців, приятелів Леско, зайшов до нього і запропонував зіграти в карти. Леско так швидко обібрав його, що не минуло й години, як той виявився без ста екю, тобто з порожньою кишенею.

Нещасний, залишившись без гроша, попросив Леско позичити йому половину програної суми, виникла з цього приводу суперечка, що перейшла в жорстоку сварку. Леско відмовився вийти на вулицю для поєдинку, а той пригрозив, ідучи, проломити йому голову, що і виконав того ж вечора. Пан де Т*** мав люб’язність додати, що він дуже турбувався про нас, і знову запропонував мені свої послуги. Я не замислившись відкрив йому місце нашого прихистку. Він просив дозволу з нами повечеряти.

Мені залишалося тільки купити білизни та суконь для Манон, і я сказав йому, що ми можемо їхати хоч зараз, якщо він зволить затриматися зі мною на хвилину в декількох продавців. Не знаю, чи подумав він, що, роблячи йому цю пропозицію, я маю на увазі скористатися його щедрістю, або ж то було просто поривом великодушності, але, погодившись негайно ж їхати, він провів мене до торговців, що були постачальниками його дому; він запропонував мені вибрати різних тканин, які ціною перевершували мої статки, коли ж я збирався заплатити, навідріз заборонив купцям брати з мене хоч одне су. Цю люб’язність було ним зроблено з такою благородною безпосередністю, що я міг не соромлячись скористатися нею. Ми разом вирушили в Шайо, куди я прибув менш стурбований, аніж ішов звідти.

Більше години витратив кавалер де Ґріє на свою розповідь, і я попросив його трохи відпочити й повечеряти з нами. Наша увага показала йому, що слухали ми його з цікавістю та співчуттям. Він запевнив нас, що в подальшому ми визнаємо його історію ще захопливішою, і, коли ми повечеряли, продовжив розповідь.