Від пані де Розмонд до президентші де Турвель
Мене більше засмутив ваш від’їзд, красуне ви моя мила, ніж здивувала його причина. Довгого життєвого досвіду і співчуття до вас, яке ви мені навіяли, досить було, аби я зрозуміла, що твориться у вашому серці. І якщо все доказувати до кінця, той лист ваш не повідомив мені нічого або майже нічого нового. Якби я дізналася про все тільки з нього, мені б не було відомо, хто вам любий. Бо, кажучи мені ввесь час про нього, ви жодного разу не написали його імені. Але я цього не потребувала. Я добре знаю, хто він. Зауважила я це лише тому, що мова любові завжди така. Я бачу, що і тепер закохані говорять так само.
Я аж ніяк не гадала, що мені коли-небудь доведеться повертатись до спогадів, таких далеких від мене і не таких властивих моїм літам. Одначе від учора я часто поринала у ці спогади, оскільки дуже хотіла знайти в них що-небудь для вас повчальне. Але що я можу зробити? Лише захоплюватися вами й жаліти вас. Я схвалюю прийняте вами мудре рішення. Але воно ж і лякає мене, бо з нього я роблю висновок, що ви вважали його необхідним. А якщо вже справа зайшла так далеко, дуже важко перебувати ввесь час удалині від того, до кого нас безперервно тягне серце.
І все-таки не зневіряйтеся. Для вашої благородної душі не може бути нічого неможливого. І якщо коли-небудь вас спіткає нещастя знесилитись в цій боротьбі (від чого хай вас Бог милує!), повірте мені, красуне моя, нехай у вас залишається все ж таки втіха, що боролися ви з усієї сили. І до того ж хіба милість Господа нашого зі святої його волі не здійснює того, що недоступне людській мудрості? Можливо, вже завтра він надасть вам свою допомогу. І ваша доброчесність, випробувана в цих тяжких битвах, вийде з них іще більш чистою і сяючою. Сподівайтеся на те, що сил, яких вам нині не вистачає, ви набудете завтра. І розраховуйте на це не для того, щоб тільки на них покластись, а для того, щоб мужньо їх використовувати.
Нехай провидіння потурбується про вас і надасть вам допомогу перед лицем небезпеки, від якої я не можу вас уберегти! Я ж беруся підтримувати вас і втішати в міру своїх можливостей. Я не полегшу ваших прикростей, але поділю їх. Заради цього я охоче вислуховуватиму ваші признання. Я розумію, що ваше серце відчуває потребу вилитися. Моє ж вам відкрите: роки не настільки охолодили його, щоб воно виявилося недоступним дружбі. Воно завжди готове буде прийняти ваші признання. Це невелика втіха у ваших стражданнях, але принаймні плакатимете ви не сама. І коли злощасна ця любов, забравши над вами занадто велику владу, змусить вас говорити про неї, краще, щоб розмова була зі мною, а не з ним. Ось я і заговорила, як ви. Здається навіть – ми з вами разом не наважимося назвати його по імені. Втім, ми ж чудово розуміємо одна одну.
Не знаю, чи правильно я роблю, розповідаючи вам, що він, мабуть, був глибоко схвильований вашим від’їздом. Можливо, розсудливіше було б змовчати про це, але я не люблю розсудливості, що заподіює біль друзям. Однак я змушена більше про це не говорити. Зір у мене слабкий, рука тремтить, і я не в змозі писати довгих листів, коли я мушу робити це без сторонньої допомоги.
Прощавайте ж, красуне моя, прощавайте, улюблене моє дитя. Так, я охоче вдочерю вас: ви маєте все, що треба материнській гордості й радості.
Із замку ***, 3 жовтня 17…
Від маркізи де Мертей до пані де Воланж
Воістину, дорогий і добрий друже мій, насилу поборола я почуття гордості, читаючи вашого листа. Як! Ви удостоюєте мене цілковитої своєї довіри настільки, що навіть запитуєте у мене поради? Ах, я нескінченно щаслива, якщо заслужила з вашого боку таку прихильну думку, якщо не завдячую нею тільки дружньому упередженню на мою користь. Втім, незалежно від причини ця думка рівною мірою дорогоцінна моєму серцю. І якщо я удостоїлась її, це в очах моїх буде зайвим спонуканням іще більше прагнути бути її гідною. Тому я (без усяких домагань давати вам поради) вільно висловлю все, що думаю. Я не дуже довіряю собі, оскільки моя думка розходиться з вашою. Але коли я викладу вам свої аргументи, ви їх розглянете, і, якщо не схвалите, я заздалегідь підписуюся під вашим рішенням. В усякому разі у мене вистачить розуміння не вважати себе розумнішою за вас.
Якщо ж, одначе, – і притому лише в цьому разі – мою думку ви вважатимете кращою за свою, причину ми, мабуть, знайдемо в ілюзіях материнської любові. Почуття це – похвальне, і тому його не може не бути у вас. Як, дійсно, позначається воно на рішенні, яке ви маєте намір прийняти? Таким чином, якщо вам часом і доводиться помилятись, то лише у виборі доброчесностей.
Передбачливість – на мій погляд, та з них, яку слід вважати за кращу, коли вирішуєш долю ближнього, і особливо – коли скріплюєш її такими нерозривними і священними узами, як узи шлюбу. Саме тоді мати, рівною мірою мудра та любляча, мусить, як ви прекрасно висловилися, «допомогти дочці своїм життєвим досвідом». Але, запитаю я вас, що вона має зробити для досягнення цієї мети, якщо не встановити заради неї відмінності між тим, що ближче до серця, і тим, що слід?
Хіба ми не упускаємо материнського авторитету, хіба ми не знищуємо його, якщо підпорядковуємо легковажній схильності, уявну міць якої відчувають лише ті, хто її побоюється, але яка зникає, тільки-но вирішуєш не надавати їй значення? Що ж до мене, то, признаюся, я ніколи не вірила в ці непереборні, пристрасні захоплення, в яких ми, немов змовившись, готові, мабуть, знаходити виправдання своїй непристойній поведінці. Не розумію, яким чином схильність, що несподівано виникає і так само несподівано зникає, може означати більше, ніж непохитні правила цнотливості, чесності й скромності. І так само незрозуміло мені, чому жінку, що зневажила їх, може бути виправдано її так званою пристрастю з більшим правом, аніж злодія – пристрастю до грошей, а вбивцю – жадобою помсти.
Хто може сказати, що йому ніколи не доводилося боротись? Але я завжди прагнула переконати себе, що для того, аби встояти, досить захотіти цього, і досі принаймні досвід мій завжди підтверджував це переконання. Чого була б варта доброчесність без обов’язків, що накладалися нею? Служіння їй – у жертвах, які ми приносимо, а нагороди знаходимо у своєму серці. Істини ці можуть заперечуватися лише тими, кому вигідно їх знецінити, і хто, вже розбещений, розраховує хоч ненадовго обдурити інших, намагаючись поганими доказами виправдати свою погану поведінку.
Але чи можна побоюватися цього з боку простої та боязкої дитини, з боку дитини, народженої вами та вихованої в чистоті й скромності, що мало тільки зміцнити її благі природні якості? Адже саме через такі побоювання, які я наважилася б назвати принизливими для вашої дочки, хочете ви відмовитися від вигідного заміжжя, яке уготоване їй вашою розсудливістю. Мені дуже подобається Дансені, а з паном де Жеркуром я, як ви знаєте, з досить давнього часу рідко зустрічаюсь. Але дружнє почуття до одного і байдужість до іншого не заважають мені розуміти, яка велика різниця між двома цими партіями.
Згодна, що за народженням вони рівні. Але один без маєтності, а інший настільки багатий, що навіть і без родовитості досяг би чого завгодно. Готова визнати, що щастя – не в грошах, але слід погодитись і з тим, що вони дуже йому сприяють. Мадемуазель де Воланж, як ви кажете, досить багата для двох. Проте шістдесяти тисяч ліврів доходу, які у неї будуть, не так уже багато, коли носиш ім’я Дансені, й потрібно у відповідності з цим поставити й утримувати дім. Ми живемо не за часів пані де Севіньє.[59] Розкіш поглинає все: її засуджують, але доводиться за нею тягнутись, і, врешті-решт, надмірності позбавляють необхідного.
Що стосується особистих якостей, яким ви з повною підставою надаєте велике значення, то з цього боку пан де Жеркур, поза сумнівом, бездоганний, і він уже це довів. Я хочу вірити і вірю, що Дансені йому ні в чому не поступається, але чи маємо ми тому докази? Щоправда, досі він нібито вільний був від властивих його віку вад і всупереч духу нашого часу прагнув обертатися серед гарного товариства, що є сприятливим для нього знаком. Але хто знає – чи не завдячує він цією скромною поведінкою лише обмеженості своїх засобів? Навіть якщо не боїшся уславитися гравцем або розпусником, для гри і для розпусти потрібні гроші, і можна любити вади, навіть остерігаючись їх крайнощів. Словом, він не перший і не останній із тих, хто обертається серед пристойного товариства лише тому, що не має можливості жити по-іншому.
Я не кажу (боронь боже!), що так про нього думаю. Але тут є певний ризик, і як би ви докоряли собі, коли б усе склалося невдало! Що відповіли б ви дочці, якби вона сказала вам: «Матінко, я була молода, недосвідчена, піддалася навіть простимій у моєму віці омані. Але небо, передбачаючи мою слабкість, дарувало мені в помічниці та хранительки мудру матір. Чому ж, забувши свою передбачливість, погодилися ви на те, що зробило мене нещасною? Хіба мені личило самій вибирати собі чоловіка, коли я уявлення не мала про те, що таке шлюбне життя? Навіть якщо я і хотіла цього, хіба ви не мусили перешкодити? Але в мене й не було ніколи цього безумного бажання. Твердо вирішивши покорятися вам, я шанобливо і покірливо чекала вашого вибору. Я ніколи не відступала від належної покірності вам і, одначе, зазнаю тепер страждань, що випадають на долю непокірних дітей. Ах, мене погубила ваша слабкість…». Можливо, повага до вас заглушила б її скарги, але материнська любов здогадається про них, хоч як би дочка приховувала свої сльози. Вони однаково потраплять у ваше серце. Де тоді ви шукатимете втіху? Чи не в безрозсудній любові, проти якої мусили озброїти її та якою, навпаки, дозволили їй спокуситися?
Не знаю, друже мій, чи не занадто в мені сильне упередження проти цієї самої пристрасті, але я вважаю її небезпечною навіть у шлюбі. Не те щоб я не схвалювала гідного і ніжного почуття, яке прикрашає шлюбні узи і полегшує обов’язки, що накладаються ними, але не йому личить скріплювати їх: не цій скороминущій мані вирішувати при виборі, що визначає все наше життя. І дійсно, для того, щоб вибирати, потрібно порівнювати, а як це можливо, якщо ми захоплені одним лише предметом, якщо і його не так-то можна по-справжньому пізнати, перебуваючи у стані сп’яніння та засліплення?
Повірте мені, я не раз зустрічала жінок, заражених цією згубною недугою, і деякі з них робили мені чимало зізнань. Послухати їх – так немає жодного коханого, який не був би зразком досконалості. Але досконалість ця існує тільки в їхній уяві. Їх розбурхані голови тільки й марять, що про принади та доброчесності: вони насолоджуються, прикрашаючи ними своїх обранців. Це – вбрання божества, надіте часто на огидних ідолів. Але хоч яким би він був, оскільки вже вони одягнули його таким чином, то, обдурені творінням своїх же рук, вони падають перед ним ниць і поклоняються. Чи дочка ваша любить Дансені, чи відчуває той же обман почуттів; вони обоє підпали йому, якщо їх почуття взаємне. Отже, ваші підстави для того, щоб з’єднати їх навіки, зводяться до впевненості, що вони одне одного не знають і знати не можуть. Але, скажете мені ви, хіба ваша дочка і пан де Жеркур краще знають одне одного? Ні, звичайно, але тут немає хоч би самообману, вони просто зовсім одне одного не знають. Що у такому разі відбувається між подружжям, яке, як я вважаю, люди порядні? Те, що кожне з них вивчає іншого, спостерігає за самим собою і порівнює, прагне з’ясувати і незабаром міркує, якими зі своїх смаків і бажань йому потрібно пожертвувати, щоб спільне життя було спокійне. Ці невеликі жертви зовсім не обтяжливі, бо приносяться взаємно і були заздалегідь передбачені. Незабаром вони породжують взаємну доброзичливість, а звичка, що зміцнює ті схильності, яких вона не руйнує, поступово приводить чоловіка і дружину до тієї солодкої дружби, до тієї ніжної довіри, які в поєднанні з повагою і становлять, по-моєму, справжнє і міцне подружнє щастя.
Захоплення любові, можливо, і солодші. Але кому не відомо, що вони зате менш стійкі, і яких тільки небезпек не таїть мить, яка їх руйнує. Саме тоді щонайменші недоліки уявляються вбивчими, нестерпними через цілковиту свою протилежність образові досконалості, що підкорив нас. Кожне в подружжі, одначе, думає, що змінився тільки інший, сам же, як і раніше, вартий того, в що був оцінений хвилинною оманою. Він вже не відчуває колишньої чарівності, але не дивується з того, що сам її не породжує. Це принижує його, ображене марнославство робить жорстокими душі, посилює взаємні образи, викликає роздратування, а потім і ненависть, і, врешті-решт, за швидкоплинні насолоди доводиться платити роками нещастя.
Ось, дорогий друже, мій напрям думок із приводу того, що нас цікавить. Я не захищаю його, а лише викладаю. Вирішувати маєте ви. Але якщо ви залишитеся при своїй думці, прошу вас повідомити мені аргументи, що виявилися сильнішими за мої. Я була б рада повчитись у вас, а головне – заспокоїтися відносно долі вашої милої дочки, бо гаряче бажаю їй щастя і з дружніх почуттів до неї, і з тих, які навіки з’єднали мене з вами.
Париж, 4 жовтня 17…