Від віконта де Вальмона до Сесілі Воланж
Ви бачили, як нам учора заважали. Протягом усього дня я не міг передати вам листа, якого для вас отримав. Не знаю, чи буде це легше зробити сьогодні. Боюся підвести вас, виявивши більше старань, аніж спритності, і не пробачу собі будь-якої необережності, що стане для вас фатальною і, зробивши вас навіки нещасною, доведе до розпачу мого друга. Мені, одначе, добре відомо, якою нетерплячою є любов. Я розумію, яким має бути обтяжливим у вашому становищі щонайменше відстрочення в отриманні єдиної доступної для вас тепер утіхи. Невпинно роздумуючи, якими способами можна було б здолати перешкоди, я придумав один, який легко здійснити, якщо й ви докладете деяких зусиль.
Наскільки мені вдалося помітити, ключ од ваших дверей, які виходять у коридор, завжди лежить на каміні в кімнаті вашої матінки. Ви самі розумієте, що, коли ми заволодіємо цим ключем, – усе відразу стане легким. Але за відсутністю цього я роздобуду для вас другий, такий самий. Для цього мені досить буде отримати у своє розпорядження на годину-другу той перший ключ. Вам, звичайно, легко випаде нагода взяти його, а щоб не помітили його відсутності, додаю інший, який належить мені, досить схожий на той; тоді різниці не помітять, якщо, звичайно, не почнуть його пробувати, чого, одначе, не станеться. Треба тільки, щоб ви прив’язали до нього блакитну стрічечку, просиливши її так само, як вона просилена на вашому.
Треба постаратися добути цей ключ завтра або післязавтра до моменту, коли сядуть за сніданок. Тоді вам буде легше передати мені його, і його можна покласти на місце вже до вечора, тобто до часу, коли ваша матінка, можливо, могла б звернути на нього більше уваги, ніж зазвичай. Я міг би повернути його вам перед самим обідом, якщо ми добре про все домовимося.
Ви знаєте, що, коли ми прямуємо з вітальні до їдальні, позаду всіх іде пані де Розмонд. Вона йтиме під руку зі мною. Вам потрібно буде тільки затриматися за своїми п’яльцями або ж упустити що-небудь, аби затриматися: тоді ви зможете взяти ключ, який я триматиму в руці, закладеній за спину. Тільки не забудьте негайно ж після того, як візьмете ключ, підійти до моєї тітоньки і як-небудь приголубитися до неї. Якщо ви випадково впустите ключ, не розгублюйтесь: я прикинуся, що впустив його сам, і відповідаю за все.
Узагалі ж цю маленьку хитрість цілком виправдовує недовіра вашої матінки до вас і її суворе поводження з вами. До того ж це єдиний спосіб отримувати і надалі листи Дансені та передавати йому ваші. Всякі інші способи були б дійсно вкрай небезпечні й могли б безповоротно погубити вас обох. Обережність і дружні почуття до вас не дозволяють мені користуватися ними надалі.
Якщо вже ми матимемо ключ, нам залишиться тільки вжити деяких заходів проти скрипу дверей і ключа в замку, але це справа проста. Під тією ж шафою, куди я ховав для вас папір, ви знайдете склянку з мастилом і пір’їну. Іноді ви заходите до себе в кімнату в такі години, коли буваєте там самісінька; потрібно скористатися цим і змастити замок та завіси. Тільки потурбуйтеся про те, щоб не наробити плям, які можуть вас видати. Слід також діждатися настання ночі, бо якщо все буде зроблено з належною обачністю, на яку ви цілком здатні, вранці вже ніхто нічого не помітить.
Якщо ж усе це буде помічено, кажіть, не вагаючись, що зробив це натирач підлог замку. В цьому разі потрібно буде точно вказати час і навіть передати вашу з ним розмову – наприклад, сказати, що він хотів уберегти від іржі замки, якими не користуються. Ви самі розумієте, що було б неправдоподібно, якби все це робилось у вашій присутності, а ви б не запитали, в чому річ. Адже якраз найменші подробиці сприяють правдоподібності, а правдоподібність охороняє брехню від неприємних наслідків, оскільки не викликає ніякої потреби що-небудь перевіряти.
Після того, як ви прочитаєте цього листа, прошу вас перечитати його і навіть обдумати. Передусім потрібно добре знати те, що збираєшся добре зробити, а потім для того, аби переконатися, що я нічого не упустив. Незвиклий хитрувати у своїх особистих інтересах, я не маю в таких справах великого досвіду. І потрібні були щонайменше моя палка приязнь до Дансені та співчуття, яке ви в мене викликаєте, щоб я наважився користуватися такими засобами, хоч якими б безневинними вони були. Мені ненависне все, що нагадує обман, такий уже в мене характер… Але нещастя ваші до того стривожили мене, що я все зроблю для того, щоб їх полегшити.
Ви добре розумієте, що коли вже між нами встановиться можливість постійного спілкування, мені набагато легше буде влаштувати вам із Дансені побачення, якого він так домагається. Одначе поки що ви його про все це не повідомляйте. Він тільки стане нетерплячішим, а тим часом можливість задовольнити його нетерпіння все ж іще не настала. На мою думку, ви мусите не дратувати його, а заспокоювати. Покладаюся в цьому відношенні на вашу душевну тонкість. Прощавайте, моя чарівна підопічна, бо я тепер ніби ваш опікун. Полюбіть хоч трохи свого опікуна, а головне, будьте йому слухняні, – і ви від цього лише виграєте. Я піклуюся про ваше щастя і, вірте мені, знайду в цих турботах і своє.
Із ***, 24 вересня 17…
Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона
Нарешті ви заспокоїтесь, а головне – віддасте мені належне. Слухайте ж і не порівнюйте мене з іншими жінками. Я довела до кінця свою пригоду з Преваном. До кінця! – чи розумієте ви, що це означає? Тепер ви зможете розсудити, хто ж із нас – він чи я – має право хвалитися. Розповідь про це буде не така забавна, як сама історія. Але було б навіть несправедливо, якби ви, який тільки міркував – вдало чи невдало – про все це, мали таку ж приємність, як я, що віддала цій справі стільки часу і старань.
Втім, якщо ви задумали яку-небудь велику справу, якщо ви маєте намір здійснити який-небудь задум, при якому ви мали б підстави побоюватися цього суперника, приїздіть. Він залишив вам відкритим поле битви, в усякому разі, на деякий час. А може, він ніколи й не оклигає від удару, якого я йому завдала.
Як поталанило, що ви маєте такого друга, як я! Я для вас добра фея. Ви нудите світом далеко від красуні, що спокусила вас, – я вимовляю одне слово, і ось ви вже біля неї. Ви хочете помститися жінці, яка вам шкодить, – я вказую, куди завдати удару, і віддаю її цілковито на вашу волю. Нарешті, коли вам треба видалити з поля бою небезпечного суперника, ви волаєте до мене ж таки, і я зглянулася. Справді, якщо ви не дякуєте мені все своє життя, значить, вам чужа вдячність. Але повертаюся до своєї пригоди і розповім про неї з самого початку.
Побачення, призначене так голосно при виході з Опери,[47] було прийняте. Преван з’явився, й коли маршальша люб’язно сказала йому, що вона дуже рада бачити його двічі підряд у свої приймальні дні, він не забув відповісти, що з вівторка він тільки те й робив, що перетасовував години своїх візитів, аби звільнити собі сьогоднішній вечір. Хто має вуха, хай слуха! Оскільки мені хотілося з повною точністю знати, чи є саме я об’єктом цієї втішної ретельності, я вирішила змусити нового поклонника зробити вибір між мною та його головною пристрастю і заявила, що не гратиму. І дійсно, він, зі свого боку, знайшов тисячі приводів, аби теж не грати, і, таким чином, першу перемогу отримано було мною над ландскнехтом.[48]
Для розмови я заволоділа єпископом ***ським. Вибір мій зупинився на ньому через близькість його до героя дня, якому я всіляко прагнула полегшити можливість підійти до мене. Мені також дуже зручно було мати шанованого всіма свідка, який у разі потреби міг би надати свідчення про мою поведінку та розмови. Все влаштувалося чудово. Після перших невиразних і звичайних фраз Преван незабаром оволодів розмовою і почав надавати їй то одного, то іншого тону, шукаючи того, який би мені сподобався. Я відмовилася від почуттєвого тону, заявивши, що не вірю в почуття, і серйозністю своєю стримала його веселість, яка здалася мені спершу занадто легковажною. Тоді він удався до дбайливо-дружнього тону, і під цим зашарпаним прапором ми почали вести атаку одне проти одного.
Вечеряти єпископ не пішов. Руку мені, отже, запропонував Преван, який, природно, опинився й за столом поряд зі мною. Треба визнати за ним справедливість, він із великим мистецтвом підтримував нашу з ним приватну розмову, удаючи в той же час, ніби зайнятий лише загальною бесідою і до того ж бере в ній головну участь. За десертом зайшла мова про нову п’єсу, яку мали давати в найближчий понеділок у Французькому театрі. Я висловила деякий жаль, що у мене там немає ложі. Він запропонував мені свою, від чого я, як годиться, спершу відмовилася. На це він досить забавно відповів, що я його не зрозуміла, що він не пожертвував би своєю ложею особі малознайомій, а тільки хотів попередити мене, що її матиме в розпорядженні маршальша. Вона прихильно прийняла цей жарт, і я погодилася.
Коли всі знову піднялись у вітальню, він, як ви самі розумієте, попросив і для себе місце в ложі. Маршальша, яка завжди дуже добра до нього, обіцяла допустити його, якщо він буде розумником. Він ухопився за ці слова і завів одну з тих двозначних бесід, за блискучу здатність до яких ви його так хвалили. Дійсно, примостившись біля її колін, як слухняний хлопчик, за його власним висловом – для того, щоб запитувати в неї поради і благати про напучування, – він наговорив купу втішних речей, не позбавлених і ніжності; мені неважко було прийняти їх на свій рахунок. Оскільки після вечері дехто перестав брати участь у грі, розмова стала більш загальною та менш для нас цікавою. Зате очі наші говорили дуже красномовно. Я кажу – наші очі, але мала б сказати – його, бо мої виявляли тільки одне – здивування. Мабуть, він гадав, що я дивувалася з нього та поглинута була виключно справленим на мене надзвичайним враженням. Здається, він залишився цілком задоволений. Я була не менш задоволена.
Наступного понеділка я, як і було обумовлено, вирушила до Французького театру. Хоча ви й захоплюєтеся літературою, я нічого не можу сказати вам про виставу, крім того, що у Превана надзвичайне мистецтво улещувати і що п’єса провалилась. Ось усе, про що я дізналася в театрі. Мені шкода було, що цей вечір, який мені так сподобався, добігає кінця, і, щоб подовжити його, запропонувала маршальші повечеряти у мене, що дало мені можливість запропонувати те ж саме ласкавому підлесникові, який попросив тільки дати йому час з’їздити до графині де П[49] і звільнитися від обіцянки бути у них. Коли він вимовив це ім’я, мене знову охопив гнів. Я відразу зміркувала, що він почне свої освідчення, та пригадала ваші мудрі поради й дала собі слово… продовжувати пригоду в цілковитій упевненості, що вилікую його від цієї небезпечної нескромності.
У товаристві, що зібралось у мене, цього вечора нечисленному, він був чужим і мав виявляти мені звичайні знаки уваги. Тому, коли пішли вечеряти, він запропонував мені руку. Приймаючи її, я мала підступність постаратися, щоб моя рука злегка здригнулась, і йти поряд із ним, опустивши очі та глибоко зітхаючи. Я напустила на себе такий вигляд, ніби передчуваю свою поразку і побоююся переможця. Він це добре помітив, зрадник, і негайно ж змінив тон і манеру себе тримати. Він був люб’язним, а тепер став ніжним. Не в тому річ, що розмови наші надто помітно змінилися – в цих обставинах це було б неможливо, – але погляд його, зробившись менш жвавим, став пестливішим, голос набув м’якості, посмішка з проникливої перетворилася на задоволену. Зрештою, і в розмовах його вогонь кепкування, дотепність поступилися місцем чутливості. Скажіть мені, чи можна було діяти краще?
Я зі свого боку поринула в задумливість, і притому настільки, що оточення це помітило. Коли ж мені в цьому докорили, я мала спритність захищатися досить незручно й кинути на Превана погляд швидкий, але боязкий і розгублений – так, аби він подумав, що боюсь я тільки одного: як би він не розгадав причину мого зніяковіння.
Після вечері, скориставшись тим, що добра маршальша почала розповідати одну зі своїх вічних історій, я влаштувалася на оттомані в недбалій позі, властивій ніжній мрійливості. Я нічого не мала проти того, щоб Преван побачив мене в такому стані, й він дійсно удостоїв мене особливою увагою. Ви самі розумієте, що боязкі мої погляди не наважувалися зустрічатись із очима мого переможця. Але коли я звернула їх до нього покірливішим чином, вони незабаром відкрили мені, що я домоглася враження, яке хотіла справити. Залишалося ще переконати його, що і я поділяю це враження. Тому, коли маршальша оголосила, що збирається від’їжджати, я вигукнула м’яким і ніжним голоском: «Ах, боже, мені було тут так добре!». Все ж я підвелась, але, перш ніж розлучитися з нею, запитала про її плани на найближчі дні, щоб мати привід поговорити про мої й оповістити кого слід, що післязавтра буду вдома. На цьому всі розійшлися.
Тут я почала роздумувати. Я не сумнівалася в тому, що Преван обов’язково скористається побаченням, яке я йому ніби як призначила, що він з’явиться досить рано, аби застати мене саму, і що напад буде енергійним. Але я була також упевнена, що завдяки моїй репутації він не поводитиметься з тією легковажністю, яку людина хоч трохи вихована дозволяє собі лише з шукачками пригод і жінками абсолютно недосвідченими, та успіх здавався мені забезпеченим, якщо він вимовить слово «любов» і особливо якщо він почне домагатися, щоб його вимовила я.
Як зручно мати справу з вами, себто людьми, в яких твердо вироблені правила поведінки! Іноді який-небудь навіжений прихильник то збентежить своєю боязкістю, то викличе збентеження своїм бурхливим запалом – це ж своєрідна лихоманка з ознобом, жаром, що має іноді й інші симптоми. Але ваші розмірені кроки так легко вгадати! Появу, манеру триматися, тон, розмови – я все знала ще напередодні. Тому не передаватиму вам нашої бесіди – ви її легко відтворите. Зауважте лише, що, зображуючи опір, я допомагала йому щосили: розгублювалася, щоб він міг розговоритися, наводила жалюгідні аргументи, щоб їх було легко спростувати, виявляла страх і підозріливість, аби чути безупинні запевнення. А незмінний його приспів: «Я прошу у вас тільки одного слова», і моє мовчання, яке ніби примушувало його вичікувати лише для того, щоб він сильніше відчув бажання, і протягом усього цього – рука моя, яку він сто разів хапав і яку я стільки ж разів виривала, не відмовляючи в ній по-справжньому… Так можна провести цілий день. Ми провели одну смертельно нудну годину і, можливо, ще й тепер займалися б тим же самим, якби не почули, як до мене в двір в’їжджає карета. Ця своєчасна перешкода, природно, зробила його наполегливішим, я ж, бачачи, що настає момент, коли мене вже не можна буде спіймати зненацька, глибоко зітхнула замість підготовки, а потім зронила дорогоцінне слово. Прийшли доповісти про гостей, і незабаром у мене зібралося досить численне коло знайомих.
Преван попросив дозволу прийти завтра вранці, і я дала згоду, але, потурбувавшись про захист, звеліла покоївці протягом усього його візиту залишатися в моїй спальні, звідки, як ви знаєте, видно все, що відбувається в туалетній, а прийняла я його саме там. Маючи можливість цілком вільно говорити й охоплені обоє одним і тим же бажанням, ми скоро прийшли до цілковитої згоди, але потрібно було позбутися докучливого свідка, і ось тут я його й підстерегла.
Намалювавши йому на свій лад картину мого домашнього життя, я без зусиль переконала його, що ми ніколи не знайдемо вільної хвилинки, і що та, якою ми скористались учора, була справжнім дивом, та й тоді мені, по суті, не можна було наражатися на таку небезпеку – адже до мене у вітальню в будь-яку мить хтось міг увійти. Не забула я й додати, що всі ці порядки встановилися через те, що досі вони мені анітрохи не заважали, і наполягала на повній неможливості змінити їх, не скомпрометувавши себе в очах моїх слуг. Він спробував напустити на себе скорботний вигляд, гніватися, говорити мені, що я мало його люблю, і ви самі розумієте, як мене це все страшенно зворушувало. Але тут, бажаючи завдати рішучого удару, я прикликала на допомогу сльози. Ну, точно – «Ви плачете, Заїро?»[50] Влада наді мною, яку він у своїй уяві мав, і надія, користуючись цією владою, погубити мене в будь-яку мить, замінили йому всю любов Оросмана.[51]
Розігравши цю сцену, ми повернулися до питання, як же нам бути. Оскільки на день ми розраховувати не могли, то звернулися до ночі. Але тут непереборною перешкодою виявився мій швейцар, а спробувати підкупити його я не дозволяла. Він запропонував скористатися хвірткою мого саду, але, передбачаючи це, я придумала собаку, який удень поводився спокійно і не гавкав, зате вночі перетворювався на справжнього демона. Я входила в усі ці подробиці так охоче, що він зовсім осмілів і запропонував мені найбезглуздіший із способів. На нього я й погодилась.
Передусім він заявив, що на слугу його можна покластись, як на нього самого. Тут він говорив правду – один іншого вартий. Я збираю гостей на звану вечерю, він на ній присутній і влаштовується так, аби піти одному. Меткий і вірний слуга покличе карету, відчинить дверці, а він, Преван, замість того щоб увійти до карети, вправно щезне. Кучер не мав би ніякої можливості помітити це. Таким чином, для всіх він поїхав би від мене, насправді ж залишився б, і тепер потрібно було тільки вирішити, як йому пробратися в мою спальню. Признаюся, що спершу я вагалась, як мені висунути проти цього плану аргументи досить безглузді, аби він не сумнівався, що успішно спростує їх. Він заперечував, наводячи приклади. Послухати його, так це був звичайнісінький засіб: і сам він ним часто користувався, навіть частіше, аніж найменш небезпечним!
Скорена його неспростовними аргументами, я щиросердо призналася, що у мене в будинку дуже близько від мого будуара є потайні сходи; я можу залишити в дверях будуара ключ, а йому легко буде зачинитися там і чекати, не наражаючись на особливий ризик, поки мої покоївки підуть спати. Для того, щоб моя згода видалася правдоподібнішою, я через хвилину відступилась і знову погодилася тільки за умови щонайповнішої покірності з його боку, розсудливості… Ах, ця розсудливість! Словом, довести йому свою любов я погоджувалась, але так, щоб не задовольнити його любові.
Забула сказати вам, що піти від мене він мав через садову хвіртку. Треба було тільки дочекатися світанку: тоді цербер і не пікне. У цей час ніхто не входить і не виходить, люди мої сплять мертвим сном. Якщо вас здивує ця купа нісенітниць, то згадайте про наші з ним справжні взаємини. Навіщо нам було міркувати розумніше? Він тільки й хотів, аби всі про це дізнались, я ж була впевнена: ніхто ні про що не дізнається. Побачення призначено було через день.
Зауважте, що справу нашу вже зовсім залагоджено, а тим часом ніхто не бачив Превана в моєму товаристві. Я зустрічаюся з ним за вечерею в однієї зі своїх приятельок, він пропонує їй скористатися його ложею на виставі нової п’єси, а я приймаю її запрошення в цю ложу. Потім я зі свого боку запрошую її повечеряти в мене, запрошую під час спектаклю і в присутності Превана, отож ніби вже не можна було не запросити і його. Він приймає моє запрошення, а потім через два дні відвідує мене, як заведено в товаристві. Щоправда, він приїхав до мене й наступного ранку. Але, по-перше, вранішні візити не рахуються, а по-друге, лише від мене залежить визнати це зайвою вільністю, і дійсно я зараховую Превана до кола осіб, не занадто зі мною близьких, бо посилаю йому письмове запрошення на звану вечерю. Я можу сказати, як Аннетта: «Оце, власне, й усе!»[52]
Настав фатальний день, коли мені належало втратити свою доброчесність і репутацію. Я дала всі вказівки своїй вірній Віктуар, і, як ви зараз побачите, вона їх виконала.
Настав вечір. У мене зібралося вже багато народу, коли доповіли про Превана. Я прийняла його з підкресленою чемністю, що явно свідчило, як мало ми з ним пов’язані, і всадовила за гру разом із маршальшею, бо через неї я з ним познайомилася. Протягом вечора не сталося нічого особливого, крім хіба того, що обережний прихильник примудрився передати мені записку, яку я за своєю звичкою спалила. У ній говорилося, що я можу на нього розраховувати, і це істотне повідомлення було оточене нічого не значущими словами щодо любові, щастя і т. п.; слова ці в таких урочистих випадках ніколи не примушують себе чекати.
Опівночі, коли гра за всіма столами скінчилась, я запропонувала коротенький маседуан.[53] При цьому у мене була подвійна мета: дати можливість Превану вислизнути і зробити так, аби це було помічено, що обов’язково мало статися, зважаючи на його репутацію гравця. Мене також дуже влаштовувало, аби всі могли в разі потреби пригадати, що я зовсім не квапилася залишитися на самоті.
Гра затягнулася довше, ніж я розраховувала. Біс спокушав мене, і я ледве не піддалася бажанню скоріше втішити нетерплячого полоненого. І я вже йшла назустріч загибелі, як раптом мене осяяло, що, раз віддавшись йому, я вже настільки втрачу над ним владу, що не зможу змусити його залишатися весь час одягненим за всіма правилами пристойності, а для моїх планів це було абсолютно необхідно. Я вже було підвелась, але тут не без роздратування знову зайняла своє місце за цією нескінченною грою. Проте ось вона і скінчилась, і всі розійшлись. Я подзвонила своїм служницям, скоріше роздяглась і швидко відіслала їх.
Уявляєте ви собі, віконте, мене в легкому нічному туалеті, що йде боязкими, обережними кроками відчинити тремтячою рукою двері своєму переможцеві? Він побачив мене – удар блискавки не буває стрімкішим! Що вам сказати? Я була переможена, зовсім переможена, не встигла і слова сказати, щоб зупинити його й захиститися. Потім він побажав улаштуватися зручнішим і відповідним до випадку чином. Він проклинав своє одіяння, яке, як він запевняв, віддаляло його від мене. Він хотів битися зі мною рівною зброєю, але моя надзвичайна боязкість чинила опір цьому, а ніжні мої пестощі не дали йому часу. Він зайнявся іншим.
Тепер права його подвоїлись і домагання теж поновились. Але тут я мовила: «Послухайте, що я вам скажу: досі ви могли б розповісти обом графиням де П*** і ще багатьом іншим дуже забавну історію. Але мені цікаво знати, як ви розповідатимете кінець пригоди?». І з цими словами я почала щосили дзвонити. Тепер настала моя черга, і дії мої були швидші за його слова. Він іще тільки бурмотів щось, коли я почула, як до мене біжить Віктуар, голосно скликаючи слуг, яких вона зібрала в себе, як я їй звеліла. Тоді, підвищивши голос, я вела далі тоном королеви: «Вийдіть геть, добродію, і ніколи більше не показуйтеся мені на очі!». Якраз у цей момент і увійшов натовп моїх слуг.
Бідолаха Преван утратив голову і, вважаючи пасткою те, що, по суті, було не більше ніж жартом, схопився за шпагу. Але зробив це на свою біду, бо мій лакей, хоробрий і сильний хлопчина, ухопив його впоперек тулуба і повалив. Тут я, признаюся, смертельно перелякалась. Я закричала, щоб йому не завдавали шкоди, дали вільно піти, але переконалися б, що він пішов із будинку. Слуги підкорились, але від них посипались нарікання: вони обурені були, що хтось наважився вчинити замах на їх доброчесну пані. Всі, як я й хотіла, пішли з галасом і погрозами випроваджувати злощасного кавалера. Зі мною залишилася тільки Віктуар, і ми поспішили опорядити моє ліжко. Слуги знову піднялися до мене, продовжуючи голосно обурюватись, а я, все ще схвильована, заходилася розпитувати їх, яким дивом виявилось, що вони ще не спали, і Віктуар повідомила мене, що вона запросила до вечері двох приятельок, вони в неї засиділися, словом, усе те, про що ми з нею заздалегідь умовились. Я подякувала їм усім і звеліла іти спати, пославши, проте, одного з них привести негайно лікаря. Я вирішила, що маю підстави побоюватися наслідків свого смертельного переляку, і до того ж це був вірний спосіб дати новині гучного і широкого розголосу.
Лікар з’явився, дуже поспівчував мені і прописав відпочинок. Я до того ж звеліла Віктуар із самісінького ранку пліткувати про те, що сталося, по сусідству.
Усе так чудово вдалося, що ще до полудня, як тільки почався день, моя набожна сусідка вже сиділа біля мого узголів’я, щоб дізнатися всю правду щодо цієї пригоди й усі її подробиці. Дуже довго була я вимушена бідкатися разом із нею з приводу зіпсованості нашого століття. Через хвилину мені принесли записку від маршальші, яку я додаю до цього листа. Насамкінець, близько п’ятої години, на мій великий подив, з’явився М***.[54] За його словами, він приїхав вибачитися за те, що офіцер, який служить під його начальством, наважився так образити мене. Він дізнався про це тільки на обіді у маршальші й негайно ж послав Превану наказ перебувати під арештом. Я почала просити його про помилування, але мені було в цьому відмовлено. Тоді я вирішила, що як співучасниця сама мушу накласти на себе покарання і хоч би перебувати в суворому ув’язненні. Я звеліла нікого не приймати і всім говорити, що хвора.
Цим довгим листом ви якраз і маєте завдячувати моїй самотності. Я напишу також пані де Воланж. Вона, звичайно, прочитає мого листа вголос, і ви познайомитеся з цією історією в тому вигляді, в якому її слід розповідати.
Забула сказати вам, що Бельрош вважає себе теж ображеним і будь-що-будь хоче битися з Преваном. Бідолаха! На щастя, в мене буде час заспокоїти його гарячу голову. Поки що ж я дам відпочинок своїй голові, втомленій від писання. Прощавайте, віконте.
Із замку ***, 25 вересня 17…, увечері.