Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Отже, її переможено, цю горду жінку, яка наважилась уявити, що вона зможе переді мною встояти! Так, друже мій, вона моя, цілковито моя: вона віддала мені все, що могла.
Я ще занадто повний щастя, щоб оцінити його як належить, але дивуюся невідомій досі чарівності, яку мені довелося відчути. Можливо, і справді доброчесність прикрашає жінку навіть у мить слабкості? Але, втім, нехай ця дитяча думка залишається надбанням бабусиних казок. Хіба, здобуваючи першу перемогу, не зустрічаєш завжди більш або менш майстерно розіграного опору? І, можливо, я все ж коли-небудь уже відчував чарівність, про яку говорю? Проте це і не чарівність любові. Бо якщо біля цієї дивовижної жінки на мене іноді й нападали хвилини слабкості, що нагадувала цю легкодуху пристрасть, я завжди вмів долати їх і дотримуватися своїх звичайних правил. Навіть якщо те, що сталось учора, завело мене дещо далі, ніж я розраховував, навіть якщо я на мить поділив трепет і сп’яніння, які викликав у неї, ця швидкоплинна мана тепер уже розвіялася б. А тим часом чарівність не покидає мене. Признаюся навіть, що мені було б насолодою віддатись їй, якби вона не викликала в мене деякого занепокоєння. Невже я у мої роки міг, немов школяр, опинитися під владою мимовільного й невідомого мені почуття? Ні, передусім потрібно побороти його й гарненько вивчити.
Втім, я, можливо, вже здогадався, звідки воно виникло. В усякому разі думка ця мене тішить, і я хотів би, щоб вона була правильною.
Серед безлічі жінок, біля яких я дотепер грав роль і виконував обов’язки коханця, я не зустрів іще жодної, яка здатися не бажала б щонайменше так само сильно, як я – схилити її до цього. Я навіть звик називати недоторками тих, хто зупинявся на півдорозі, на протилежність стільком іншим, чий зухвалий самозахист лише дуже слабо затушовував ту обставину, що перші кроки було зроблено ними.
Тут же, навпаки, я спершу зіткнувся з несприятливим для мене упередженням, підкріпленим потім порадами та повідомленнями жінки мені ворожої, але проникливої, потім із надзвичайно сильною природною боязкістю, підтриманою цілковито свідомою цнотливістю, з прихильністю до доброчесності, що керувалася релігійним почуттям і непохитно торжествувала вже протягом двох років, урешті, з рішучими вчинками, що були навіяні цими різними спонуканнями і мали завжди одну мету – уникнути моїх переслідувань.
Отже, нині це не просто, як у колишніх моїх пригодах, більш або менш вигідна для мене капітуляція, якою легше скористатись, аніж пишатися: це цілковита перемога, куплена ціною тяжких військових дій і досягнута завдяки майстерним маневрам. Тому і не дивно, якщо успіх, яким я завдячую виключно самому собі, став для мене особливо дорогим, а надлишок насолоди, який я пережив у мить перемоги і відчуваю ще дотепер, – лише солодке відчуття урочистості. Мені подобається такий погляд на речі, бо він позбавляє мене приниження думати, що я можу хоч якоюсь мірою залежати від скореної мною раби, що не в мені самому повнота мого щастя, і що можливість моя відчувати від нього повну насолоду залежить від якоїсь певної жінки з перевагами перед усіма іншими.
Ці тверезі міркування керуватимуть моїми вчинками в цьому такому важливому випадку. І ви можете бути певні, що я не настільки закабалився, щоб не зуміти жартома, з першої примхи, порвати ці нові узи. Але ось я говорю з вами про розрив, а ви ще не знаєте, яким чином я дістав на нього право: читайте і переконуйтеся, чому піддає себе цнотливість, коли вона намагається прийти на допомогу несамовитій пристрасті. Я так уважно стежив за своїми власними розмовами і за отриманими на них відповідями, що, здається, зможу передати вам і ті й інші з точністю, якою ви будете задоволені.
За копіями, що додаються, двох моїх листів[71] ви самі побачите, якого посередника знайшов я для того, щоб зустрітися з моєю спокусницею, і як старанно ця свята людина постаралася нас з’єднати. До цього потрібно ще додати, що, як я дізнався з одного перехопленого звичайним способом листа, страх залишитися покинутою і деяке почуття приниження від цього дещо ослабили обережність суворої святенниці й наповнили її серце та розум почуттями й думками, хоча й позбавленими будь-якого здорового глузду, але все-таки цікавими. Усе це були необхідні попередні відомості, тепер же ви можете дізнатися, що вчора, в четвер 28-го, в день, призначений самою невдячною, я з’явився до неї як боязкий раб, що кається, аби вийти від неї увінчаним славою переможцем.
О шостій годині вечора я прибув до прекрасної самітниці, бо від дня свого повернення до Парижа вона нікого не приймала. Коли про мене доповіли, вона спробувала підвестись, але коліна в неї аж так тремтіли, що вона не могла триматися на ногах і негайно ж знову опустилася в крісло. Слузі, який ввів мене до неї, довелося затриматись у кімнаті для того, щоб дещо прибрати, і це її, мабуть, дратувало. Поки він перебував із нами, ми обмінювалися звичайними світськими люб’язностями. Але щоб не втрачати часу, бо дорога була кожна мить, я уважно вивчав місцевість і відразу ж намітив ті пункти, де мав отримати перемогу. Був би в мене вибір, я знайшов би що-небудь зручніше, бо хоча в цій кімнаті була отоманка, навпроти неї виявився портрет її чоловіка. Признаюсь, я побоювався, беручи до уваги дивацтва цієї жінки, як би один її погляд, випадково кинутий у цей бік, не звів нанівець усі мої зусилля і старання. Нарешті, ми залишилися самі, і я узявся до справи.
Нагадавши їй у декількох словах, що отець Ансельм мав повідомити її про мету моїх відвідин, я почав скаржитися на надмірну її до мене суворість і особливо підкреслив презирство, яке до мене виявлялось. Як я і чекав, вона почала захищатись, але я, як ви, поза сумнівом, угадуєте, навів як аргументи викликані мною страх і недовіру, скандальну втечу, яка за цим мала місце, відмову не лише відповідати на мої листи, але навіть приймати їх і т. д. і т. ін. Оскільки вона теж почала наводити на своє виправдання аргументи, знайти які було неважко, я визнав необхідним перервати її, а щоб загладити свою різкість, негайно ж вдався до лестощів. «Якщо, – продовжував я, – привабливість ваша залишила в моєму серці таке глибоке враження, то душу мою підкорила ваша доброчесність. І, напевно, спокушений бажанням наблизитися до неї, я наважився визнати себе достойним цього. Я не докоряю вам за те, що ви вважали інакше, але караю себе за свою помилку». Позаяк вона збентежено мовчала, я продовжував: «Я хотів, добродійко, або виправдатись у ваших очах, або отримати від вас пробачення за гріхи, в яких ви мене підозрювали, для того, аби принаймні з деяким душевним спокоєм закінчити свої дні, які не мають для мене ніякої ціни, якщо ви відмовилися прикрасити їх».
Тут вона все ж таки спробувала відповісти: «Обов’язок мій не дозволяв мені цього». Але договорити до кінця брехню, якої вимагав од неї цей обов’язок, було занадто важко, і вона не закінчила фрази. Я ж продовжував найніжнішим тоном: «Значить, правда, що ви тікали від мене?» – «Від’їзд мій був потрібен». – «Значить, правда, що ви проганяєте мене від себе?» – «Так потрібно». – «І назавжди?» – «Я мушу це зробити». Немає потреби говорити вам, що протягом цього короткого діалогу голос закоханої недоторки звучав пригнічено, а очі на мене не підводилися. Тоді я, вирішивши, що потрібно внести деяке пожвавлення в цю тягучу сцену, з обуреним виглядом підвівся і мовив: «Ваша твердість повертає мені мою. Нехай буде так, добродійко, ми розлучимося; розлука наша буде навіть більшою, ніж ви гадаєте, і ви зможете скільки завгодно радіти справі рук своїх». Дещо здивована докором, що звучав у моєму голосі, вона намагалася заперечити: «Рішення, вами прийняте…» – почала вона. «Воно лише наслідок мого відчаю, – гарячковито перервав я її. – Ви побажали, щоб я став нещасним, і я доведу вам, що це вдалося вам більше, ніж ви розраховували». – «Я хочу вашого щастя», – відповіла вона. І тремтіння в її голосі видавало досить сильне хвилювання. Тут я кинувся перед нею на коліна і скрикнув трагічним голосом, який вам добре знайомий: «Ах, жорстока, чи може бути для мене щастя, якщо ви його не поділяєте? Як можу я знайти його далеко від вас? Ні, ніколи, ніколи!» Признаюся, що, зайшовши так далеко, я дуже розраховував, що мені допоможуть сльози, але чи тому, що я не зумів досить напружити себе, чи тому тільки, що занадто напружено і невпинно стежив за кожним своїм рухом, – розридатися мені не вдалося.
На щастя, я згадав, що, коли хочеш підкорити жінку, будь-який засіб добрий, і досить викликати в ній подив яким-небудь сильним поривом, аби справити глибоке і вигідне враження. І ось за браком чутливості я вирішив удатися до залякування. З цією метою я і продовжував, змінивши тільки звук голосу, але залишаючись у попередній позі: «Тут, біля ваших ніг, присягаюсь: або матиму вас, або помру!» Коли я вимовляв ці останні слова, погляди наші зустрілися. Не знаю, що ця боязка особа побачила або уявила, що побачила в моїх очах, але вона з переляканим виглядом підхопилася з місця і вирвалася з моїх рук, що вже обвили її. Щоправда, я й не намагавсь її утримати, оскільки неодноразово помічав, що сцени відчаю, які розігруються занадто палко, стають, затягуючись, смішними або ж вимагають уже справді трагічного результату, до чого я зовсім не прагнув. Проте, поки вона вислизала з моїх рук, я пробурмотів зловісним шепотом, але так, щоб вона могла мене розчути: «Отже, значить, смерть!»
Потім я підвівся і, замовкнувши, почав кидати на неї дикі погляди, які хоч і здавалися безумними, але насправді не втратили ні зіркості, ні уважності. Її невпевнені рухи, важке дихання, судомне скорочення всіх м’язів, тремтячі піднесені руки – все доволі явно доводило, що я домігся бажаної дії. Але оскільки в любовних справах усе здійснюється лише на дуже близькій відстані, ми ж були досить далеко одне від одного, потрібно було передусім зближуватися. З цією метою я якомога швидше постарався набути уявного спокою і тим самим стримати виявлення свого шаленства, не послабляючи, одначе, враження, яке воно мало справляти.
Перехід мій був такий: «Я дуже нещасний. Я хотів жити для вашого щастя – і порушив його. Я приношу себе в жертву заради вашого душевного спокою – і знову ж таки бентежу його». Потім, зі спокоєм, але явно удаваним, я мовив: «Пробачте, добродійко, я так не звик до бурхливих виявів пристрасті, що погано вмію їх приборкувати. Якщо мені не слід було віддаватися так несамовитому пориву, візьміть до уваги, що це востаннє. Ах, заспокойтеся, заклинаю вас, заспокойтеся!..». І під час цієї досить довгої промови я непомітно наближався. «Якщо ви хочете, щоб я заспокоїлася, – відповіла схвильована спокусниця, – то й самі тримайтеся спокійніше». – «Добре, обіцяю вам це, – відповів я і додав тихшим голосом: – Доведеться зробити над собою велике зусилля, але в усякому разі – ненадовго. Проте, – продовжував я з таким виглядом, немов спохопився, – я прийшов, аби повернути вам листи, чи не так? Заради Бога, звольте прийняти їх од мене. Мені залишається принести цю останню болісну жертву, не залишайте в мене нічого, що могло б ослабити мою мужність». І, вийнявши з кишені дорогоцінний пакет, я сказав: «Ось вони, ці обманні запевнення у вашій дружбі! Вони ще прив’язували мене до життя; візьміть їх назад і значить, самі дайте знак, який нас із вами навіки розлучить…».
Тут несміла кохана остаточно піддалася ніжному занепокоєнню: «Але, пане де Вальмон, що з вами? Що ви хочете сказати? Хіба ви чините не зі своєї доброї волі? Хіба ви не прийняли цілком обдумане рішення? І хіба не роздуми ваші змусили вас же схвалити той вихід, який мені підказало почуття обов’язку?» – «Так, – сказав я, – і цей вихід визначив рішення, прийняте мною». – «Яке ж?» – «Єдине, яке може не лише розлучити мене з вами, але й покласти край моїм мукам». – «Але скажіть же мені, на що ви зважилися?». Тут я схопив її в обійми, причому вона не вчинила ані найменшого опору. Таке повне забуття пристойності показало мені, як глибоко і сильно вона схвильована. «Обожнювана, – сказав я, ризикнувши висловити захопленість, – ви не уявляєте собі, яка моя любов до вас; ви ніколи не дізнаєтеся, до якої міри я обожнював вас і наскільки почуття це було мені дорожче за моє життя! Нехай протечуть дні ваші блаженно і мирно! Нехай прикрасяться вони всім тим щастям, якого ви мене позбавили! Винагородіть же це щиросерде побажання хоч одним знаком жалю, хоч однією сльозинкою, і вірте, що остання принесена мною жертва не буде найтяжчою моєму серцю. Прощавайте…». Кажучи все це, я відчував, як несамовито билось її серце, помічав, як вона мінилася на обличчі, а головне – бачив, як сльози душать її, падаючи з очей важкими краплями.
Тільки тут я вирішив удати, що остаточно йду. «Ні, вислухайте, що я вам скажу», – гаряче мовила вона, з силою утримуючи мене. «Пустіть мене», – відповів я. «Ви мене вислухаєте, я так хочу». – «Я мушу тікати від вас, мушу!» – «Ні!» – закричала вона, і при цьому останньому слові кинулась, або, вірніше, впала непритомна в мої обійми. Оскільки я ще сумнівався в такому великому успіху, то зобразив надзвичайний переляк; але, продовжуючи прикидатися переляканим, вів її або ніс до місця, заздалегідь обраного як арена моєї звитяги. І дійсно, до тями вона прийшла вже скореною, такою, що вже повністю віддалася своєму щасливому переможцеві.
Досі, чарівний друже мій, ви, я гадаю, визнавали за мною таку бездоганність методу, яка принесе вам задоволення, і ви переконаєтеся, що я ні в чому не відступив од істинних правил ведення цієї війни, такої схожої, як ми часто помічали, із справжньою війною. Судіть же про мене, як про Тюренна[72] чи Фрідріха.[73] Я змусив прийняти бій ворога, що прагнув лише виграти час. Завдяки майстерним маневрам я домігся того, що сам вибрав поле битви і зайняв зручні позиції, я зумів приспати пильність супротивника, щоб легше дістатися його укриття. Я зумів уселити страх іще до початку битви. Я ні в чому не поклався на випадок, хіба лише тоді, коли ризик обіцяв великі переваги у разі успіху і коли у мене була впевненість, що я не залишуся без ресурсів у разі поразки. Нарешті, я почав військові дії, лише маючи забезпечений тил, що давало мені можливість прикрити і зберегти все завойоване раніше. Це, я вважаю, все, що можна зробити. Але нині я боюся, що зніжився, як Ганнібал серед утіх Капуї.[74] Ось що потім сталося.
Я готовий був до того, що така значна подія не обійдеться без звичайних сліз і виявів відчаю. І якщо спершу я помітив у неї трохи більше зніяковіння і якусь внутрішню зосередженість, то приписав їх тому, що вона ж – недоторка. Тому, незважаючи на ці легкі відхилення, які вважав чисто випадковими, я пішов уторованою дорогою звичних утіх, цілком упевнений, що, як це зазвичай буває, чуттєвість допоможе почуттю, і що однією дією доможешся більше, ніж будь-якими промовами, яких я, зрештою, не жалів. Проте я зіткнувся з опором, воістину жахливим, і не стільки його силою, скільки за формою, в якій він виявився.
Уявіть собі жінку, що сидить нерухомо, немов скам’яніла, із застиглим обличчям, із таким виглядом, ніби вона не думає, не чує, не прислухається ні до чого, а зі спрямованих в одну точку очей її безперервно і немов самі по собі ллються сльози. Такою була пані де Турвель, поки я просторікував.
Але якщо я робив спробу привернути її увагу до себе якою-небудь ласкою, яким-небудь найбезневиннішим жестом, ця уявна бездушність змінювалася негайно ж страхом, задухою, судомами, риданнями й часом криками, але без слів.
Напади ці поверталися кілька разів, стаючи все сильнішими і сильнішими. Останній був до того несамовитим, що я абсолютно занепав духом і навіть одну мить побоювався, що перемога, мною здобута, даремна. Тоді я перейшов на заведені в таких випадках загальні місця, і серед них виголосив таке: «І ви поринули в такий відчай, тому що зробили мене щасливим?». При цьому слові прекрасна жінка обернулася до мене, і обличчя її, ще трохи розгублене, набуло вже свого небесного виразу. «Щасливим!» – повторила вона. Що я відповів, ви самі можете здогадатися. «Значить, ви щасливі?…». Я почав іще з більшим запалом розсипати запевнення. «Ви щасливі завдяки мені!». Я додав до всього, що говорилося раніше, вихваляння й усілякі ніжності. Поки я говорив, усе тіло її якось розм’якшилося, вона млосно відкинулася на спинку крісла і, не вириваючи в мене руки, яку я наважився взяти, сказала: «Я відчуваю, що ця думка втішає і облегшує мене…».
Ви самі розумієте, що, знову вибравшись таким чином на вірний шлях, я вже не сходив із нього: шлях був і дійсно вірний, може, навіть єдино можливий. Вирішивши знову спробувати щастя, я спершу зустрів деякий опір: адже те, що сталося раніше, змушувало бути обережним. Але, прикликавши на допомогу собі ту ж думку про моє щастя, я незабаром відчув усю її благотворність. «Ваша правда, – сказала мені ця чутлива жінка, – віднині життя стане для мене стерпним лише тією мірою, якою воно може послужити для вашого щастя. Я цілком присвячу себе йому: з цієї миті я – ваша, і ви не почуєте від мене ні відмови, ні жалю…». І ось, із цим самозабуттям, простодушним або величним, вона віддала мені себе, всі свої принади і збільшила моє блаженство тим, що поділила його. Сп’яніння було повним і взаємним. І вперше за все моє життя воно збереглося для мене і після насолоди. Я вивільнявся з її обіймів лише для того, щоб упасти до її ніг і присягнутись їй у вічній любові. І – треба в усьому признатись – я насправді думав те, що говорив. Словом, навіть коли ми розлучилися, думка про неї не покидала мене, і мені довелося зробити над собою зусилля волі, щоб відволіктися.
Ах, чому ви не тут, аби захват тим, чого я домігся, врівноважити захватом обіцяної вами нагороди? Але ж я нічого не втрачу, якщо трохи зачекаю, адже так? І, сподіваюсь, я можу вважати, що вами прийнято ті солодкі умови, які я запропонував вам у своєму останньому листі? Ви бачите, що я зі свого боку їх уже виконую, і, як я вам обіцяв, справи мої незабаром настільки просунуться, що я зможу приділяти вам частину свого часу. Позбудьтеся ж скоріше вашого набридливого Бельроша, залиште у спокої солодкавого Дансені й займіться лише мною. Але що ви таке робите у своєму селі, що не маєте навіть часу відповісти? Мені, знаєте, хочеться вас полаяти. Проте щастя схиляє до поблажливості. І, крім того, я не забуваю, що, знову вступаючи до когорти ваших прихильників, мушу підкорятися вашим дрібним примхам. Пам’ятайте все ж таки, що новий коханець не хоче нічого втрачати із прав, які здобув як друг.
Прощавайте, як колись… Так, прощавай, ангеле мій! Шлю тобі всі поцілунки любові.
P. S. Чи відомо вам, що, просидівши місяць під арештом, Преван потім змушений був піти зі свого полку? Це – остання світська новина в Парижі. Ось уже воістину, як жорстоко поплатився він за проступок, якого не вчиняв, і перемога ваша – цілковита!
Париж, 29 жовтня 17…