Хоча я міг би включити історію пригод кавалера де Ґріє до моїх «Записок», мені здалося, зважаючи на відсутність зв’язку між ними, що читачеві буде приємніше бачити її окремо. Така довга повість перервала б занадто надовго нитку моєї власної історії. Хоч які чужі мені зазіхання на звання справжнього письменника, я добре знаю, що її має бути звільнено від зайвих епізодів, які можуть зробити її важкою і трудною для сприйняття, – таким є припис Горація:[87]
Навіть не потрібні посилання на такий високий авторитет, аби довести цю просту істину, бо сам здоровий глузд підказує таке правило.
Якщо читачі визнали приємною та цікавою історію мого життя, смію сподіватися, що вони будуть не менш задоволені цим додатком до неї. У поведінці пана де Ґріє вони побачать злощасний приклад влади пристрастей над людиною. Мені належить зобразити засліпленого хлопця, який, відмовившись од щастя і благополуччя, добровільно піддає себе жорстоким бідуванням; маючи всі якості, що обіцяють йому найблискучіше майбуття, він віддає перевагу життю темному та мандрівному над багатством і високим становищем; передбачаючи свої нещастя, він не бажає їх уникнути; знемагаючи під тягарем страждань, він відкидає ліки, пропоновані йому невпинно і здатні в будь-яку мить його зцілити; словом, характер складний, мішанина доброчесностей і вад, вічне протиборство добрих спонукань і поганих вчинків. Таке тло картини, яку я малюю. Особи розсудливі не подивляться на цей твір як на роботу даремну. Окрім приємного читання, вони знайдуть тут немало подій, які могли б слугувати повчальним прикладом; а, на мою думку, розважаючи, напучувати читачів – значить надавати їм важливу послугу.
Роздумуючи про моральні правила, не можна не дивуватися, бачачи, як люди в один і той же час і шанують, і нехтують їх; задаєшся питанням, у чому причина тієї дивної властивості людського серця, що, захоплюючись ідеями добра і досконалості, воно на ділі віддаляється від них. Якщо люди певного розумового складу і виховання придивляться, які звичайнісінькі теми їх бесід або навіть їх самотніх роздумів, їм неважко буде помітити, що майже завжди вони зводяться до яких-небудь моральних міркувань. Найсолодші хвилини життя свого вони проводять наодинці з собою або з другом, у щирій бесіді про благо доброчесності, про принади дружби, про шляхи до щастя, про слабкості натури нашої, що збивають нас із доброго шляху, і про засоби боротьби з ними. Горацій і Буало називають таку бесіду однією з прекрасних і необхідних умов істинно щасливого життя.[89] Як же трапляється, що ми так легко падаємо з висоти абстрактних роздумів і раптом опиняємося на рівні людей рядових? Я помиливсь, якщо аргумент, який зараз наведу, не пояснює достатньо суперечності між нашими ідеями та поведінкою нашою: саме тому, що моральні правила є лише невизначеними і загальними принципами, вельми важко буває застосувати їх до окремих характерів і вчинків.
Наведемо приклад. Душі благородні відчувають, що лагідність і людяність – доброчесності привабливі, і схильні їх наслідувати; але в ту хвилину, як належить ці доброчесності здійснити, добрі наміри часто залишаються невиконаними. Виникає безліч сумнівів: чи дійсно це відповідний випадок? І якою мірою потрібно йти за душевним спонуканням? Чи не помиляєшся ти відносно цієї особи? Боїшся пошитися в дурні, бажаючи бути щедрим і добродійним; уславитися слабохарактерним, виявляючи занадто велику ніжність і чутливість; словом, то побоюєшся перевищити міру, то – не виконати обов’язку, який занадто туманно визначається загальними поняттями людяності й лагідності. При такій невпевненості лише досвід або приклад можуть розумно спрямувати природжену схильність до добра. Але досвід не така перевага, яка судилася всім; він залежить від різних ситуацій, до яких людина потрапляє волею долі. Залишається, отже, тільки приклад, який для багатьох людей і має слугувати керівництвом на шляху доброчесності.
Саме таким читачам і можуть бути украй корисні твори, подібні до цього, щонайменше у тому випадку, коли вони написані людиною достойною і розсудливою. Кожна подія, що тут викладається, є промінь світла, повчання, що замінює досвід; кожен епізод є зразок моральної поведінки; залишається тільки застосувати все це до обставин свого власного життя. Твір у цілому являє собою моральний трактат, викладений у вигляді цікавої розповіді.
Суворий читач образиться, можливо, тим, що я у мої роки взявся за перо,[90] щоб описати любовні пригоди та негаразди долі; але, якщо міркування моє ґрунтовне, воно мене виправдовує; якщо ж воно хибне, помилка моя послугує мені вибаченням.
Примітка.[91] За наполяганням тих, хто цінує цей маленький твір, ми вирішили очистити його від значної кількості грубих помилок, які вкралися до більшості його видань. Крім того, до нього внесено декілька додатків, які видалися нам необхідними для повноти характеристики одного з головних персонажів.
Віньєтки та гравюри не потребують рекомендацій і похвали – вони говорять самі за себе.
Прошу читача вирушити за мною в ту епоху життя мого, коли я зустрівся вперше з кавалером де Ґріє:[92] то було приблизно за півроку до мого від’їзду в Іспанію. Хоча я рідко порушував свою самоту, бажання догодити дочці спонукало мене іноді робити невеликі подорожі, які я скорочував, наскільки те було можливе.
Одного дня я повертався з Руана, куди вона просила мене з’їздити поклопотатися в нормандському парламенті[93] про земельні володіння мого діда по материнській лінії. Пустившись у дорогу через Евре, мій перший нічліг, я збирався наступного дня пообідати в Пассі, віддаленому від нього на п’ять чи шість миль. При в’їзді до села мене вразило сум’яття жителів; вони вибігали з будинків, кидаючись натовпом до дверей убогого готелю, перед яким стояли два криті вози. Вигляд коней, які ще не були розпряжені й парували від утоми та спеки, показував, що вози щойно прибули.
Я затримався на хвилину, щоб довідатися про причини метушні; але я мало чого добився від цікавих поселян, які, не звертаючи ані найменшої уваги на мої розпитування, продовжували, безладно штовхаючись, збігатися до готелю; поліцейський із перев’яззю та мушкетом на плечі, що нарешті з’явився в дверях, по моєму знаку наблизився до мене; я попросив його пояснити причину безладу. «Не варте уваги, добродію, – сказав він, – тут перебуває проїздом дюжина веселих дівиць, яких я з товаришами супроводжую до Гавра, де ми повантажимо їх для відправки в Америку.[94] Серед них є декілька краль, це, очевидно, і збуджує цікавість роззяв».
Діставши таке роз’яснення, я вже готовий був рушити далі, як мене зупинили ґвалти якоїсь старої, що вибігла з готелю, заламуючи руки та вигукуючи, що це варварство, що це мерзотність, до якої не можна залишитися байдужим. «У чому справа?» – звернувся я до неї. «Ах! Добродію, увійдіть сюди, – мовила вона, – і переконаєтеся, що від такого видовища серце розривається!». Спонуканий цікавістю, я зліз із сідла, передавши коня моєму конюхові. Насилу пробившись крізь натовп, я увійшов усередину і був уражений справді зворушливим видовищем.
Серед дюжини дівиць, скутих по шестеро ланцюгами, що охоплювали їх навколо пояса, була одна, вигляд і зовнішність якої так мало узгоджувалися з її становищем, що за будь-яких інших умов я сприйняв би її за пані, що належить до вищого класу суспільства. Жалюгідний її стан, брудна білизна та сукня так мало її псували, що її вигляд збудив у мені повагу до неї та співчуття. Вона намагалася, наскільки дозволяли їй кайдани, повернутися так, щоб приховати обличчя від очей глядачів; її зусилля сховатися були такі природні, що, здавалося, викликані почуттям соромливості.
Оскільки шість стражників, які супроводжували купку нещасних, були присутні тут же в кімнаті, я відвів убік їх начальника і звернувся до нього, запитавши, хто ця красуня. Він міг мені дати лише найзагальніші відомості. «Ми взяли її з притулку[95] за наказом начальника поліції, – сказав він. – З усього видно, не за благодійні справи її було ув’язнено туди. Я кілька разів розпитував її в дорозі; вона уперто відмовчується. Але, хоча у мене і немає наказу поводитися з нею краще, ніж з іншими, я про неї більше піклуюся, бо, здається мені, вона дещо достойніша за своїх подруг. Он той молодчик, – додав поліцейський, – може вам більше розповісти про причини її нещастя: він іде за нею від самого Парижа, не перестаючи плакати. Певно, брат, а може, полюбовник».
Я поглянув у той куток кімнати, де сидів молодик. Здавалося, він був занурений у глибоку задуму; мені ніколи не доводилося бачити діткливішої картини скорботи; одяг його був украй простий; але людину з хорошої сім’ї та виховання відрізниш із першого погляду. Я підійшов до нього; він підвівся мені назустріч, і я побачив у його очах, в обличчі, в усіх його рухах стільки витонченості та благородства, що відчув до нього щиру прихильність. «Не турбуйтеся, прошу вас, – сказав я, підсідаючи до нього. – Чи не задовольните ви моєї цікавості стосовно тієї красуні, як мені здається, зовсім не створеної для жалюгідного стану, в якому я її бачу?»
Він ввічливо мені відповів, що не може повідомити, хто вона, не відрекомендувавшись мені сам, але що в нього є вагомі підстави не відкривати свого імені. «Можу вам усе ж таки сказати те, що не є таємницею для цих негідників, – вів далі він, указуючи на поліцейських, – я люблю її з такою непереборною пристрастю, що вона робить мене найнещаснішим із смертних. Я все пустив у хід у Парижі, щоб виклопотати їй свободу; ні проханнями, ні хитрістю, ні силою я нічого не домігся. Я вирішив іти за нею хоч би й на край світу. Я сяду на корабель разом із нею; вирушу до Америки. Але ось межа нелюдяності: ці підлі мерзотники, – додав він, кажучи про поліцейських, – не дозволяють мені наближатися до неї. Я зробив спробу напасти на них відкрито за декілька миль від Парижа. Я змовився з чотирма відчайдухами, що обіцяли мені допомогти за солідну винагороду; але зрадники кинули мене в сутичці та втекли, прихопивши мої гроші. Неможливість досягти чого-небудь силою змусила мене скласти зброю; я прохав стражників дозволити мені хоча би супроводжувати їх, обіцяючи винагороду; жадоба наживи спонукала їх погодитися. Вони вимагали плати щоразу, як надавали мені можливість говорити з моєю коханою. Мій гаманець незабаром вичерпався, і тепер, коли я залишився без грошей, вони стали такі жорстокі, що грубо відштовхують мене, варто мені зробити крок до неї. Всього яку-небудь хвилину тому, коли я насмілився наблизитися до неї, незважаючи на їхні погрози, вони мали нахабство прицілитися в мене з рушниці; я вимушений, аби задовольнити їх пожадливість, рухатися далі бодай пішки і продати тут паскудну шкапу, що слугувала мені дотепер верховим конем».
Хоч як спокійно, здавалося, передавав він мені свою історію, мимовільні сльози котились у нього з очей. Дивною і зворушливою здалася мені ця пригода. «Не вимагаю, щоб ви відкрили мені таємницю ваших обставин, – сказав я йому, – але, якщо я можу бути чимось корисний, охоче пропоную вам свої послуги». – «На жаль! – заперечив він. – Я не бачу навіть слабкого променя надії; мені належить цілком підкоритися суворій долі моїй. Я поїду в Америку; там буду принаймні вільний у своїй любові; я написав одному з друзів, і він надасть мені деяку допомогу в Гавр-де-Ґрасі. Головне утруднення моє в тому, щоб потрапити туди і щоб полегшити хоч скільки-небудь тягар подорожі нещасному цьому створінню», – додав він, сумно дивлячись на свою кохану. «Дозвольте ж мені, – сказав я, – покласти край вашому утрудненню: прошу вас прийняти цю невелику суму грошей; дуже жалкую, що не можу вам допомогти інакше».
Я дав йому чотири золотих непомітно від варти, бо розсудив, що, дізнавшись про цю суму, вони почнуть продавати йому свої послуги дорожче. Мені навіть спало на думку сторгуватися з ними, щоб купити молодому коханцеві постійне право розмови зі своєю коханою аж до Гавра. Поманивши до себе начальника варти, я зробив йому відповідну пропозицію. Він, мабуть, зніяковів, незважаючи на властиве йому нахабство. «Ми, добродію, не забороняли йому говорити з дівкою, – сказав він збентежено, – але він бажав бути біля неї ввесь час; це нам незручно, і справедливість вимагає, щоб він платив за цю незручність». – «Ну, добре, – сказав я, – скільки ж вам належить, щоб це вам було необтяжливо?» Він мав зухвалість зажадати два золотих. Я негайно дав їх йому. «Дивіться, одначе, – додав я, – без обдурювання! Я залишаю свою адресу молодому чоловіку, щоб він сповістив мене про все, і знайте, що я знайду спосіб добитися вашого покарання». Усе це обійшлося мені в шість золотих.
Невимушена, жвава щирість, із якою молодий незнайомець висловив мені свою вдячність, остаточно переконала мене в тому, що я маю справу з людиною з порядної сім’ї, котра заслуговує на мою щедрість. Перш ніж піти, я звернувся з кількома словами до його коханої. Вона мені відповіла з такою милою, чарівною скромністю, що, йдучи звідти, я мимоволі поринув у роздуми про незбагненність жіночої вдачі.
Повернувшись у свій маєток, я більше не мав ніяких звісток про цю пригоду. Минуло близько двох років,…і я зовсім уже забув про неї, коли несподіваний випадок дав мені можливість дізнатися про всі обставини справи.
Я прибув із Лондона до Кале з маркізом де ***, моїм учнем. Ми зупинились, якщо не зраджує мене пам’ять, у «Золотому левові», де з якихось причин змушені були провести цілий день і наступну ніч. Коли я прогулювався у пообідній час вулицею, мені здалося, що я бачу того ж таки молодого незнайомця, з яким зустрівся тоді в Пассі. Він був дуже вбого одягнений і геть змарнілий супроти першого нашого побачення; на руці у нього висіла стара дорожня торба, яка указувала на те, що він тільки-но прибув до міста.
Він мав обличчя надто вродливе, щоб його можна було забути, і я відразу ж упізнав його. «Підійдімо до цієї молодої людини», – запросив я маркіза.
Радість юнака була невимовна, коли він теж упізнав мене. «О, вельмишановний добродію, – вигукнув він, цілуючи мені руку, – нарешті я можу ще раз висловити вам мою одвічну вдячність!». Я запитав, звідки він тепер. Він відповів, що прибув морем із Гавр-де-Ґраса, куди повернувся незадовго перед тим із Америки. «Вам, видно, кепсько доводиться, – сказав я йому, – йдіть до «Золотого лева», де я спинився, я відразу вирушу за вами».
Я повернувся в готель, згоряючи від нетерпіння дізнатися подробиці про його нещасну долю та обставини його поїздки в Америку; я оточив його турботливістю і розпорядився, щоб у нього ні в чому не було потреби. Він не змусив себе прохати і незабаром розповів історію свого життя. «Ви так благородно зі мною повелися, – звернувся він до мене, – що я б докоряв собі за найчорнішу невдячність, утаївши що-небудь од вас. Повідаю вам не тільки про мої біди та нещастя, але і про мою розбещеність, і ганебні мої слабкості: упевнений, що суворий ваш осуд не перешкодить вам пожаліти мене».
Мушу попередити тут читача, що я записав його історію майже негайно після прослуховування її і, отже, не має бути місця сумнівам у точності й вірності моєї розповіді. Заявляю, що вірність сягає і передачі роздумів і почуттів, які юний авантюрист висловлював із надзвичайною витонченістю. Отже, ось його історія, до якої я не додам до самого її завершення ні слова від себе.
Мені було сімнадцять років, і я закінчував курс філософських наук в Ам’єні, куди був посланий батьками, що належать до однієї з кращих родин П ***. Я вів життя таке розумне і скромне, що вчителі ставили мене за приклад усьому колежу. Притому я не докладав ніяких особливих зусиль, аби заслужити цю похвалу; але, маючи від природи характер м’який і спокійний, я навчався охоче і зі старанністю, й мені ставилося в заслугу те, що було тільки наслідком природної відрази до пороку. Моє походження, успіхи в заняттях і деякі зовнішні якості привернули до мене всіх достойних жителів міста.
Я закінчив публічні іспити[96] з такою прекрасною атестацією, що присутній на них єпископ запропонував мені прийняти духовний сан, що обіцяв, за його словами, ще більші відзнаки, ніж Мальтійський орден,[97] до якого призначали мене батьки. За їх бажанням я вже носив орденський хрест,[98] а разом з ним ім’я кавалера де Ґріє;[99] наближалися вакації, і я готувався повернутися до батька, який обіцяв незабаром відправити мене в Академію.[100]
Єдине, що мене засмучувало, коли я покидав Ам’єн, була розлука з другом, пов’язаним зі мною постійними ніжними узами. Він був на декілька років старший за мене. Ми виховувалися разом, але, походячи з бідної сім’ї, він був змушений прийняти духовний сан і після мого від’їзду залишався в Ам’єні для занять богословськими науками.
Він мав безліч достоїнств. Ви дізнаєтеся про нього з позитивного боку впродовж моєї історії, особливо щодо великодушності й відданості у дружбі, якими він перевершує найславетніші приклади давнини. Якби слухавсь я тоді його порад, я б завжди був мудрий і щасливий. Якби почув я його умовляння з глибини безодні, куди поривали мене пристрасті, я врятував би хоч щось при крахові моїх статків і доброго імені. Але його турбота не принесла йому нічого, крім горя бачити її даремність, а іноді й грубої відсічі з боку невдячного, який ображався на неї, як на настирливе докучання.
Я призначив термін від’їзду з Ам’єна. Та ба! чому я не призначив його на день раніше? Я прибув би в отчий дім непорочним і доброчесним. Якраз напередодні прощання мого з містом я гуляв зі своїм другом, ім’я якого Тіберж; ми зустріли арраську поштову карету і рушили за нею до готелю, де зупиняються диліжанси. У нас не було до того іншого приводу, окрім порожньої цікавості. З карети вийшло кілька жінок, які відразу попрямували в готель; одна тільки, зовсім іще юна, самотньо очікувала у дворі, поки літній чоловік, очевидно, її супровідник, порався біля її поклажі. Вона здалася мені такою чарівною, що я, який ніколи раніше не замислювався над особливостями жіночої статі, ніколи не дивився уважно ні на одну дівчину і своєю розсудливістю та стриманістю викликав загальне схвалення, миттєво загорівся почуттям, що охопило мене до самозабуття. Великим моїм недоліком була надзвичайна боязкість і соромливість; але тут ці вади чомусь не зупинили мене, і я просто попрямував до тієї, яка підкорила моє серце.
Хоча вона була ще молодша за мене, вона не здавалася збентеженою знаками моєї уваги. Я звернувся до неї з питанням: що привело її в Ам’єн і чи є у неї тут знайомі? Вона відповіла мені простодушно, що батьки посилають її в монастир. Любов настільки вже охопила всю мою істоту з тієї хвилини, як запанувала в моєму серці, що я сприйняв цю звістку як смертельний удар моїм надіям. Я говорив із таким запалом, що вона відразу здогадалася про мої почуття, бо була набагато досвідченіша за мене; її вирішили помістити в монастир проти волі, поза сумнівом, з метою приборкати її схильність до задоволень, яка вже виявилась і яка згодом послугувала причиною всіх її та моїх нещасть. Я висловлював незгоду з жорстоким наміром її батьків усіма аргументами, які тільки підказували мені моя розквітла любов і моє шкільне красномовство. Вона не виявляла ні суворості, ні здивування. Після хвилини мовчання вона сказала, що передбачає занадто ясно сумну долю свою, але така, очевидно, воля неба, якщо воно не дає ніяких засобів цього уникнути. Ніжність її поглядів, чарівний наліт печалі в її розмові, а можливо, моя власна доля, що вела мене до загибелі, не дали мені ні хвилини вагатися з відповіддю. Я почав запевняти, що коли вона тільки покладеться на мою честь і на безмежну любов, яку вже вселила мені, я не пожалію життя, щоб звільнити її від тиранії батьків і зробити щасливою. Я завжди дивувався, роздумуючи згодом, звідки з’явилось у мене тоді стільки сміливості й винахідливості; але Амура ніколи б не зробили божеством, якби він не творив чудес. Я додав іще тисячу переконливих аргументів.
Прекрасна незнайомка добре знала, що у мої роки не бувають обманщиками; вона повідала мені, що, якби я раптом знайшов спосіб повернути їй свободу, вона завдячувала б мені більше ніж життям. Я відповів, що готовий на все; але, не маючи достатньої досвідченості, щоб відразу винайти засоби зробити послугу їй, я обмежився загальним запевненням, від якого не могло бути великої користі ні для неї, ні для мене. Тим часом старий аргус[101] приєднався до нас, і мої надії мусили б рухнути, якби метка дівиця не прийшла на допомогу моїй недогадливості. Я був уражений несподіванкою, але при появі проводжатого вона назвала мене своїм двоюрідним братом і, не виявивши ані найменшого зніяковіння, оголосила мені, що щаслива зустріти мене в Ам’єні й вирішила відкласти до завтра вступ у монастир заради задоволення повечеряти зі мною. Я чудово зрозумів і оцінив її хитрість; я запропонував їй зупинитися в готелі, хазяїн якого до переселення в Ам’єн прослужив тривалий час в кучерах у мого батька і був цілком мені відданий.
Я сам супроводжував її туди; старий проводжатий бурчав крізь зуби, приятель же мій Тіберж, зовсім нічого не розуміючи в цій сцені, мовчки йшов за мною: він не чув нашої бесіди, прогулюючись по двору, доки я говорив про любов моїй прекрасній дамі. Побоюючись його розсудливості, я спекався його, пославши з якимось дорученням. Отже, прийшовши в готель, я міг віддатися задоволенню бесіди наодинці з володаркою мого серця.
Я скоро переконався, що я не така дитина, як міг думати. Серце моє відкрилося безлічі солодких почуттів, про які я й не підозрював, ніжний запал розлився по всіх моїх жилах. Я перебував у захваті, що позбавив мене на деякий час дару мови і виявлявся лише в ніжних поглядах.
Мадемуазель Манон Леско, – так вона назвала себе, – мабуть, була дуже задоволена дією своїх чар. Мені здавалося, що вона захоплена не менше, ніж я; вона призналася, що визнає мене дуже милим і з радістю завдячуватиме мені своєю свободою. Побажавши дізнатися, хто я такий, вона ще більше розчулилася, бо, маючи просте походження, була вдоволена тим, що підкорила таку людину, як я. Ми почали обговорювати, яким чином поєднати наші долі.
Після недовгих роздумів ми не знайшли іншого шляху, крім втечі. Слід було обдурити пильного проводжатого, який, хоч і слуга, та був не такий простак; ми вирішили, що за ніч я споряджу поштову карету і рано-вранці до його пробудження повернуся в готель; ми втечемо нишком і попрямуємо просто в Париж, де негайно ж повінчаємося. У гаманці у мене було близько п’ятдесяти екю[102] – плід дрібних заощаджень, у неї було приблизно вдвічі більше. Через брак досвіду ми уявляли, що сума ця невичерпна; не менш того розраховували ми і на успіх інших наших задумів.
Повечерявши з більшим, ніж коли-небудь, задоволенням, я пішов клопотатися про виконання нашого плану. Мої приготування значно спрощувалися тією обставиною, що, призначивши від’їзд додому наступного дня, я вже раніше зібрав свої пожитки. Отже, мені нічого не варто було відправити дорожню скриню в готель і замовити карету до п’ятої години ранку, коли міська брама бувала вже відімкнена, але залишалась одна перешкода, яку я не взяв до уваги, і вона ледве не зруйнувала ввесь мій план.
Тіберж, хоча і старший за мене всього на три роки, був хлопцем зрілого розуму і суворих правил; до мене мав він виключно ніжні почуття. Вигляд такої вродливиці, як мадемуазель Манон, моє завзяття супроводжувати і намагання відкараскатися від нього викликали в нього деякі підозри. Він не посмів повернутися в готель, де залишив нас, боячись з’явитися недоречно; але вирішив чекати мого приходу в мене удома, де я і застав його, хоча була вже десята година вечора. Його присутність мене вельми засмутила. Йому нічого не варто було спостерегти моє зніяковіння. «Упевнений, – відверто звернувся він до мене, – що ви замишляєте щось, що бажаєте приховати від мене; бачу те по вашому обличчю». Я відповів досить різко, що не зобов’язаний віддавати йому звіт за кожний мій крок. «Згоден, – заперечив він, – але ви завжди ставилися до мене як до друга, а це передбачає деяку довіру і відвертість із вашого боку». Він так наполегливо почав переконувати мене поділитися з ним моєю таємницею, що, завжди з ним щирий, я і тепер цілком довірив йому своє пристрасне захоплення. Він сприйняв мою розповідь із неприхованим невдоволенням, що повергнуло мене в трепет. Особливо розкаювавсь я в балакучості, з якою розписав йому ввесь план нашої втечі. Він заявив, що почуває до мене занадто віддану дружбу, аби не чинити опір цій затії всіма силами; що надасть мені спочатку всі аргументи, які можуть мене зупинити; але що коли я не відмовлюсь і після цього від свого злощасного рішення, він попередить про те осіб, які зможуть знищити його в корені. Відтак звернувся він до мене із суворою промовою, що тривала більше чверті години і закінчилася новою погрозою донести на мене, якщо я не дам йому слова чинити більш розумно та обачно.
Я був у відчаї, що видав себе так недоречно. Але оскільки за останні дві-три години любов украй загострила мій розум, я змовчав про те, що виконання плану призначене на наступний ранок, і вирішив за допомогою хитрощів обійти утруднення. «Тіберже, – сказав я, – дотепер вважав я вас за друга і хотів випробувати вас своєю довірою. Я дійсно закоханий, я не обдурив вас; але втеча – не такий крок, аби зважитися на нього необдумано. Зайдіть завтра за мною о дев’ятій ранку; я постараюся познайомити вас із моєю коханою, і судіть тоді самі, чи гідна вона мого рішення». Він полишив мене з нескінченними запевненнями у своїй дружбі.
Усю ніч я впорядковував справи і, ледве почало світати, був уже в готелі мадемуазель Манон. Вона чекала біля вікна, що виходило на вулицю, і угледівши мене, сама відчинила мені двері. Безшумно ми вийшли назовні. У неї була тільки скринька з білизною, і я доніс її власноручно. Карету було вже подано; не зволікаючи ні хвилини, ми покинули місто.
Згодом я повідомлю про поведінку Тібержа, коли виявив він моє віроломство. Завзяття його не згасло. Ви побачите, куди воно його завело і скільки пролив я сліз, роздумуючи про те, як погано я його винагородив.
Ми так гнали коней, що прибули в Сен-Дені ще до ночі. Я скакав верхи біля карети, внаслідок чого ми могли вести розмову лише в час зміни коней; але, ледве тільки ми угледіли Париж, тобто відчули себе майже в безпеці, ми дозволили собі підкріпитися, бо нічого не їли з самого Ам’єна. Хоч як був я закоханий у Манон, вона зуміла мене переконати у не менш сильному почутті у відповідь. Так мало були ми стримані у своїх пестощах, що не мали терпіння чекати, коли залишимося наодинці. Кучер і корчмарі дивилися на нас із захопленням і, як я помітив, були уражені, бачачи таке шаленство любові в такому юному віці.
Намір повінчатися було забуто в Сен-Дені; ми переступили закони церкви і стали подружжям, нітрохи над тим не замислившись. Поза сумнівом, що, маючи характер ніжний і постійний, я був би щасливий усе життя, якби Манон залишалася мені вірною. Чим більше я пізнавав її, тим більше нових милих якостей відкривав я в ній. Її розум, її серце, ніжність і краса створювали ланцюг такий міцний і такий чарівний, що я пожертвував би всім моїм благополуччям, аби тільки бути навіки закутим у нього. Жахлива зрадливість долі! Те, що становить мій відчай, могло становити мені щастя! Я став найнещаснішим із людей саме завдяки своїй постійності, хоча, здавалося, мав право чекати солодкої долі й надзвичайних дарів любові.
У Парижі зняли ми вмебльоване приміщення на вулиці В***[103] і, на моє лихо, поряд із будинком відомого відкупника, пана де Б***. Минуло три тижні, протягом яких я був такий сповнений пристрасті, що і думати забув про рідних і про те, який засмучений батько моєю відсутністю. Тим часом, оскільки поведінка моя не мала в собі ані найменшої дрібки розпусти, і Манон також поводилася бездоганно, спокій життя нашого мало-помалу пробудив у мені усвідомлення обов’язку.
Я прийняв рішення по можливості примиритися з батьком. Кохана моя була така мила, що я не сумнівався в гарному від неї враженні, якби знайшов спосіб ознайомити батька з її доброзвичайною і достойною поведінкою; словом, я лестив себе надією отримати від нього дозвіл одружитися з нею, не бачачи можливості здійснити це без його згоди. Я повідомив про свій намір Манон, давши їй зрозуміти, що, крім спонукань синівської любові та обов’язку, слід зважати й на життєву необхідність, бо кошти наші майже виснажились, і я починав утрачати впевненість у тому, що вони невичерпні.
Манон холодно поставилася до мого наміру. Проте всі її заперечення були мною сприйняті за вияв з її боку ніжного почуття і за боязнь мене втратити у разі, якщо батько мій, дізнавшись про місце нашого притулку, не дасть своєї згоди на шлюб; і я анітрохи не підозрював жорстокого удару, який було вже занесено наді мною. На аргументи про невідкладну необхідність вона відповіла, що у нас є ще на що прожити декілька тижнів, а потім вона розраховує на прихильність до неї та допомогу родичів, до яких напише в провінцію. Вона підсолодила відмову свою такими ніжними і пристрасними пестощами, що, живучи тільки нею однією і не маючи ані найменшої недовіри до її почуття, я прийняв усі її заперечення і з усім погодився.
Я дав змогу їй розпоряджатися нашим гаманцем і піклуватися про оплату щоденних витрат. Трохи згодом я помітив, що стіл наш став щедріший, а в неї з’явилося декілька нових, досить дорогих одяганок. Знаючи, що в нас ледь-ледь залишалось яких-небудь дванадцять-п’ятнадцять пістолів, я висловив подив явному приросту нашого заощадження. Сміючись, просила вона мене не бентежитися цією обставиною. «Хіба не обіцяла я вам знайти кошти?» – сказала вона. І я був занадто ще наївний у своїй любові до неї, щоб піддатись якій-небудь тривозі.
Одного дня вийшов я пополудні, попередивши її, що буду відсутній довше, ніж зазвичай. Повернувшись, я був здивований, прочекавши біля дверей хвилини дві-три, поки мені відчинили. Єдиною прислугою в нас була дівчина приблизно нашого віку. Коли вона впускала мене, я звернувся до неї з питанням, чому мене змусили так довго чекати. Вона збентежено відповідала, що не чула мого стуку. Я стукав усього один раз і тому зауважив їй: «Але якщо ви не чули, чому ж пішли мені відчиняти?» Питання моє так її збентежило, що, не знаходячи відповіді, вона почала плакати, запевняючи, що це не її провина, що пані заборонила їй відчиняти, перш ніж пан де Б*** піде по інших сходах, що примикали до спальні. Украй розгубившись, я не мав сил увійти до будинку. Я вирішив знову спуститися на вулицю під приводом якоїсь справи і наказав дівчині передати пані, що повернуся через хвилину, заборонивши їй, одначе, повідомляти, що вона говорила мені про пана де Б***.
Туга, яка охопила мене, була така велика, що, спускаючись по сходах, я проливав сльози, не відаючи ще, яке почуття було їх джерелом. Я увійшов до першої-ліпшої кав’ярні й, зайнявши місце за столиком, сперся головою на руки, аби обміркувати пригоду. Я не смів викликати в пам’яті те, про що тільки-но почув; мені хотілося визнати це лише обманом слуху, і багато разів я готовий був уже встати і повернутися додому, не показуючи виду, що я що-небудь помітив. Зрада Манон мені уявилася такою неймовірною, що я боявся образити її підозрою. Я обожнював її, це було безперечно; я дав їй не більше доказів любові, ніж отримав од неї: як же я міг її звинувачувати в меншій щирості, в меншій постійності порівняно зі мною? Який їй сенс було мене обманювати? Всього три години тому обсипала вона мене найніжнішими пестощами і з захватом віддавалася моїм; власне серце знав я не краще за її серце. «Ні, ні, – вигукував я, – неможливо, щоб Манон мене зрадила! Їй відомо, що життя моє присвячено лише їй одній; вона занадто добре знає, як я обожнюю її! За що ж їй мене ненавидіти?»
А тим часом відвідування і таємна втеча пана де Б*** викликали в мене сум’яття. Я згадав також різні дрібні покупки Манон, які явно перевершували наші кошти. Вони наводили на думку про щедроти нового її коханця. А її запевнення, що вона знайде кошти з якогось невідомого джерела?! Усім цим припущенням я не міг знайти того задовільного пояснення, якого жадало моє серце.
З іншого боку, я майже не розлучався з нею, відколи ми оселилися в Парижі. Заняття, прогулянки, розваги – всюди ми були разом. Боже! та ми б не витерпіли смутку навіть хвилинної розлуки! Нам безупинно потрібно було говорити одне одному про любов; без того ми померли б від тривог. І ось я не міг уявити ні на одну мить, аби Манон була зайнята кимось іншим, а не мною.
Врешті-решт, мені здалося, що я знайшов розгадку цієї таємниці. «Пан де Б***, – вирішив я, – веде поважні справи і має велику клієнтуру, батьки Манон могли за його посередництва передати їй деяку суму грошей. Можливо, вже й раніше вона отримала що-небудь від нього; сьогодні він з’явився, щоб передати їй іще. Ймовірно, вона вирішила приховати від мене його прихід, аби потім уразити мене приємною несподіванкою. Можливо, вона й розповіла б про це, якби ввійшов я до неї, як завжди, замість того щоб сидіти тут і впадати у відчай. В усякому разі вона не стане від мене критись, якщо я сам заговорю з нею про це».
Я настільки перейнявся цим переконанням, що воно дуже послабило мою печаль. Я відразу ж повернувся додому і обійняв Манон зі звичайною ніжністю. Вона дуже привітно мене зустріла. Спершу я подумав було розповісти їй про свої припущення, що уявлялися мені тепер більш ніж безперечними, але утримався в надії, що, можливо, вона сама повідає мені про все, що сталось.
Подали вечерю. Я сів за стіл у дуже веселому настрої, але при світлі свічки, яка стояла між нами, обличчя дорогої моєї коханої здалося мені сумним. Її смуток передався й мені. Я помітив у погляді її, зверненому на мене, щось незвичне. Я не міг розібрати, чи була то любов, чи співчуття, але почуття, що виявлялося в її очах, здавалося мені ласкавим і млосним. Я поглядав на неї з не меншою увагою; і, можливо, їй було так само важко судити про стан мого серця з моїх поглядів. Ми не могли ні говорити, ні їсти. Нарешті сльози потекли з її прекрасних очей: підступні сльози!
«О Боже! – скрикнув я. – Ви плачете, дорога Манон; ви засмучені до сліз і не скажете мені ні слова про ваші печалі». Вона відповіла мені лише глибокими зітханнями, які посилили мою тривогу. Тремтячи, я підвівся; я заклинав її з усім завзяттям любові моєї розкрити причину сліз; витираючи їх, я плакав сам; я був ні живий ні мертвий. Навіть варвар був би зворушений щирістю моєї скорботи і моїх побоювань.
У той час, як я увесь був перейнятий нею, я почув кроки кількох людей по сходах. Легенько постукали у двері. Манон швидко поцілувала мене і, вислизнувши з моїх обіймів, кинулася в спальню, миттєво замкнувши за собою двері. Я уявив, що, бажаючи припорядити свою сукню, вона вирішила сховатись од відвідувачів, які постукали. Я сам пішов їм відчиняти.
Не встиг я відчинити двері, як був схоплений трьома чоловіками, в яких упізнав лакеїв мого батька. Вони не застосували до мене насильства; але доки двоє з них тримали мене за руки, третій обшукав мої кишені й вийняв із них невеликий ніж, єдину зброю, що була при мені. Перепрошуючи мене за таке неввічливе зі мною поводження, вони роз’яснили, що діють за наказом мого батька, і що мій старший брат чекає на мене внизу в кареті. Я був такий уражений, що без опору і без заперечень дозволив себе провести до нього. Брат дійсно чекав мене. Мене посадили в карету поряд із ним, і кучер, як йому було наказано, відразу погнав коней до Сен-Дені. Брат ніжно обійняв мене, але не зронив ні слова; таким чином я мав цілковиту свободу щодо думок про злу долю свою.
Спершу я так був спантеличений, що жодне припущення не спливало мені на думку. Мене жорстоко зрадили, але хто ж? Тіберж перший навернувся мені на думку. «Зрадник! – говорив я. – Ти поплатишся життям, якщо підозри мої справедливі». Тим часом я розсудив, що він не знав про місце мого притулку і, отже, не від нього могли довідатися про нього. Я не смів заплямувати своє серце звинуваченням Манон. Та надзвичайна печаль, якою, здавалося мені, вона була пригнічена, її сльози, ніжний поцілунок, із яким вона втекла, уявлялися мені чималою загадкою; але я був схильний пояснити це ніби передчуттям нашої спільної біди; засмучуючись і ремствуючи на фатум, що відірвав мене від неї, я наївно уявляв, що вона заслуговує ще більшого жалю, ніж я сам.
Після тривалих роздумів я прийшов до переконання, що мене впізнав на паризьких вулицях хто-небудь зі знайомих, який і повідомив про те мого батька. Думка ця мене втішила. Я розраховував відбутися суворими докорами, нехай навіть яким-небудь покаранням, які мені слід було витримати в ім’я батьківського авторитету. Я вирішив терпляче все знести і обіцяти все, чого від мене зажадають, аби якнайскорше повернутися до Парижа і знову насолоджуватися щасливим життям зі своєю дорогою Манон.
Через якийсь час ми прибули до Сен-Дені. Брат, здивований моїм мовчанням, приписав його страхові. Він почав утішати мене, запевняючи, що мені нічого боятися суворості батька, якщо тільки я переймуся свідомістю свого обов’язку та виправдаю любов, яку батько відчуває до мене. У Сен-Дені брат вирішив залишитися на нічліг і передбачливо поклав спати усіх трьох лакеїв у моїй кімнаті.
Важко мені було опинитися знову в тому ж самому готелі, де ми зупинялися разом із Манон по дорозі з Ам’єна в Париж. Хазяїн і слуги впізнали мене й відразу розгадали істинний сенс моєї пригоди. Я почув, як один із слуг говорив хазяїну: «А це ж, либонь, той самий красень, що півтора місяці тому проїздив тут із тією кралечкою. Як же він любив її! Вже як вони голубили одне одного, бідолашні дітки! Шкода, їй-богу, що їх розлучили». Я прикинувся, ніби нічого не чую, і постарався нікому не показуватися на очі.
У Сен-Дені брата чекала двомісна карета. Ми виїхали спозарання і наступного дня надвечір були вдома. До моєї зустрічі з батьком брат побачився з ним віч-на-віч, аби привернути його на мою користь, розповівши, як покірно дав я себе відвезти, таким чином, я був прийнятий батьком набагато привітніше, ніж міг очікувати. Він удовольнився загальною нотацією за провину, яку я вчинив, зникнувши з дому без його дозволу.
Згадавши про мою кохану, він сказав, що я цілком заслужив на те, що зі мною сталося, зв’язавшись із незнайомкою; що він був кращої думки про мою розсудливість, проте сподівається, що ця маленька пригода зробить мене розумнішим. Усю його промову витлумачив я лише в сприятливому для себе сенсі. Я подякував батькові за доброту, з якою пробачив він мене, і обіцяв віднині дотримуватися слухняності й керуватися суворішими правилами в своїй поведінці. В глибині серця я торжествував; бо за перебігом усієї справи я не сумнівався, що дістану можливість уже найближчої ночі зникнути з дому.
Сіли вечеряти: за столом жартували з моєї ам’єнської пригоди і втечі з вірною коханкою. Я добродушно приймав кепкування; був навіть у захваті, що мені дозволено вести розмову про предмет, який невідступно займає мої думки. Проте декілька слів, кинутих батьком, змусили мене насторожитися. Батько заговорив про віроломну та корисливу послугу, зроблену паном де Б***. Я завмер від зніяковіння, почувши це ім’я з уст мого батька, і покірно просив його роз’яснити мені детальніше, про що йдеться. Він звернувся до мого брата з питанням, чи розповів він мені всю історію? Брат відповів, що в дорозі я тримався так спокійно, що він не угледів потреби в цих ліках для лікування мого безумства. Я помітив, що батько вагається, не впевнений, чи слід пояснити мені все до кінця. Але я почав благати його так наполегливо, що він задовольнив мою цікавість, а вірніше буде сказати, жорстоко покарав мене найжахливішим із усіх викриттів.
Спочатку він запитав, чи завжди я мав наївність вірити в любов своєї подруги? Я відповів із усією прямотою, що цілком у цьому впевнений, і ніщо не може поселити в мені ані найменшого сумніву. «Ха! ха! ха! чудово! – закричав він, голосно розреготавшись. – Що за чарівна простота! Мене розчулюють твої почуття. Який жаль, що я записав тебе до Мальтійського ордену, бідолашний ти мій лицарю,[104] якщо з тебе може вийти такий поступливий і зручний чоловік». І він іще довго не вгамовувався у своїх кепкуваннях із моєї дурості й довірливості.
Врешті-решт, оскільки я наполегливо мовчав, він повів мову про те, що згідно з його розрахунками, починаючи з від’їзду з Ам’єна, Манон любила мене всього лише близько дванадцяти днів. «Бо, – додав він, – я знаю, що поїхав ти з Ам’єна двадцять восьмого дня минулого місяця; сьогодні двадцять дев’яте: одинадцять днів минуло, відколи пан Б*** мені написав; вважаю, що йому було потрібно днів вісім для того, щоб зав’язати близьке знайомство з твоєю подругою; отже, віднявши одинадцять і вісім із тридцяти одного дня, що спливли від двадцять восьмого числа одного місяця до двадцять дев’ятого іншого, отримуємо дванадцять або близько того». І вибухи сміху поновилися.
Серце моє стислося від його кепкування, і я боявся не витримати до кінця цієї сумної комедії. «Нехай буде тобі відомо, – вів далі батько, – якщо сам ти нічого не підозрюєш, що пан Б*** підкорив серце твоєї красуні, бо, звичайно, він пускає мені пил у вічі, розраховуючи мене переконати, ніби мав намір викрасти її у тебе з безкорисливої спонуки зробити мені послугу. Від кого іншого, а вже від такого чоловіка, та до того ж зовсім навіть не знайомого зі мною, сумнівно чекати вияву таких благородних почуттів! Він дізнався від неї, що ти мій син, і, щоб позбутися твоєї настирливості, доповів мені й про місце вашого притулку, і про розпусний спосіб життя, давши зрозуміти, що потрібні суворі заходи, щоб схопити тебе; він запропонував допомогти мені в цьому, і завдяки його повчанням і вказівкам твоєї коханки братові твоєму вдалося захопити тебе зненацька. Привітай же себе в міцності свого тріумфу! Ти вмієш здобути швидку перемогу, лицарю;[105] але не вмієш закріпити за собою свої завоювання».
Довше я не мав сил терпіти, кожне слово пронизувало моє серце. Я встав із-за столу і не встиг зробити кількох кроків до дверей, як упав непритомний. Надана мені швидка допомога привела до тями. Я розплющив очі, готовий пролити потоки сліз, а вуста були готові вилити скарги, найсумніші, найзворушливіші. Батько, що ніжно любив мене, гаряче почав утішати мене. Я чув слова його, не слухаючи їх змісту. Я впав перед ним на коліна; стискуючи руки, заклинав його відпустити мене в Париж, аби заколоти Б***. «Ні, – говорив я, – він не підкорив серця Манон; він змусив її, він її спокусив чарами або зіллям, можливо, взяв її силою. Манон любить мене, чи мені цього не знати? Напевно, він погрожував їй із кинджалом у руці та проти волі змусив покинути мене. Він був готовий на все, щоб викрасти у мене мою чарівну кохану. О Боже! Боже, чи можливо, щоб Манон мене зрадила і перестала любити мене!»
Оскільки я ввесь час твердив про швидке повернення до Парижа і щоразу при цьому навіть схоплювався з місця, батько мій зрозумів, що в моїй несамовитості ніщо не зможе мене зупинити. Він відвів мене в одну з верхніх кімнат, де залишив двох слуг для нагляду за мною. Я більше не володів собою. Я б пожертвував тисячею життів, аби тільки побувати на чверть години в Парижі. Я зрозумів, що видав себе, і мені не дозволять так просто вийти зі своєї кімнати. Я міряв очима висоту вікон над землею. Не бачачи ніякої можливості втекти цією дорогою, я звернувся до двох моїх вартових. Я дав їм безліч обіцянок, обіцяв їм ціле багатство, якщо вони не перешкоджатимуть моїй втечі. Я переконував, умовляв, погрожував; спроби мої були даремні. Тут я втратив усяку надію. Я вирішив померти і кинувся на ліжко, маючи намір покинути його лише разом із життям. Я провів ніч і наступний день у тому ж стані. Я відкинув їжу, яку принесли мені на ранок.
Батько прийшов провідати мене пополудні. По доброті своїй він старався полегшити мої страждання найласкавішими порадами. Він так рішуче наказав мені що-небудь з’їсти, що з поваги до нього я скорився. Минуло декілька днів, протягом яких я приймав їжу тільки в його присутності, підкоряючись його волі. Він не переставав наводити мені аргументи, прагнучи напоумити мене і вселити презирство до невірної Манон. Щоправда, я більше вже не шанував її; як міг я шанувати найлегковажніше, найпідступніше з усіх створінь? Але її образ, привабливі риси я леліяв, як і раніше, в глибині мого серця; я це ясно відчував. «Нехай я помру, – говорив я, – як можна не померти після такої ганьби і таких страждань; але я зазнаю тисячу смертей, та не забуду невдячну Манон».
Батько був уражений, бачачи мене в безперервній тузі. Він знав мої правила честі й, не сумніваючись у тому, що її зрада мала викликати в мені презирство, уявив, що постійність моя походить не стільки від цієї пристрасті, скільки від загального потягу мого до жінок. Він настільки перейнявся цією думкою, що, спонуканий ніжною прихильністю, одного дня увійшов до мене з готовою пропозицією. «Кавалере, – мовив він, – дотепер завжди бажав я бачити тебе лицарем Мальтійського ордену; переконуюся, проте, що схильності твої спрямовані в інший бік; тебе тягне до красивих жінок; я вирішив підшукати тобі подругу за смаком. Скажи мені відверто, що думаєш ти про це?»
Я відповідав, що віднині не бачу відмінностей між жінками і після нещастя, що сталося зі мною, всіх їх зневажаю однаково. «Я відшукаю тобі таку, – засміявся батько, – яка буде схожа на Манон і буде вірніша, ніж вона». – «Ах, якщо у вас є добре почуття до мене, – вигукнув я, – поверніть мені її, тільки її одну! Вірте, дорогий татусю, вона не зрадила мене; вона не здатна на таку чорну і жорстоку ницість. Усіх нас обманює віроломний Б***, і вас, і її, і мене. Якби ви її побачили хоч на мить, ви самі б полюбили її». – «Дитино! – заперечив мій батько. – Як можете ви бути засліпленим до такої межі після того, що я повідомив вам про неї? Адже вона сама видала вас вашому братові. Забудьте її, забудьте навіть її ім’я і, якщо ви розсудливі, не спокушайте моєї до вас поблажливості».
Правота батька була для мене занадто очевидною. Тільки мимовільний сердечний порив спонукав мене захищати зрадницю. «На жаль! – вигукнув я, помовчавши з хвилину. – Сумніву немає, я нещасна жертва найпідлішої з усіх зрад. Так, – вів далі я, – проливаючи сльози досади, – бачу тепер, що я просто довірлива дитина. Їм нічого не варто було мене обдурити. Але я знаю, як помститися». Батько побажав дізнатися про мої наміри. «Я вирушу в Париж, – сказав я, – підпалю будинок Б*** і спалю його живцем разом із підступною Манон». Мій порив розсмішив батька і послугував приводом лише до суворішого нагляду за мною в моєму ув’язненні.
Так провів я аж півроку, але в перші місяці сталося мало змін у моєму настрої. Усі мої почуття зводилися до вічного чергування ненависті й любові, надії та відчаю – залежно від того, в якому вигляді поставав образ Манон перед моїми думками. То малювалася вона мені найпривабливішою з усіх створінь на світі, і я знемагав у жаданні її бачити; то уявлялася вона мені ницою, віроломною коханкою, і я присягався відшукати її лише для того, щоб покарати.
Мене забезпечили книгами, і вони трохи сприяли заспокоєнню моєї душі. Я перечитав усіх улюблених своїх письменників, набув нових знань, знову відчув смак до занять: ви побачите, скільки користі принесло мені це згодом. Перейнятий любов’ю, я знайшов сенс у безлічі місць Горація і Верґілія, які раніше залишалися для мене темними. Я склав любовний коментар до четвертої книги «Енеїди»; призначаючи його до надрукування, лещу себе надією, що читачі будуть ним задоволені. «На жаль, – говорив я, складаючи його, – вірній Дідоні потрібне було серце, подібне до мого».[106]
Одного дня Тіберж відвідав мене в темниці. Я був уражений гарячим поривом, із яким він обійняв мене. До того часу я дивився на нашу взаємну прихильність як на просту товариську дружбу між молодими людьми приблизно одного віку. Я побачив, що він так змінився і змужнів за п’ять або шість місяців нашої розлуки, що вигляд його і манери вселили мені повагу. Він заговорив зі мною скоріше як мудрий порадник, аніж як шкільний приятель. Він жалкував про помилку, жертвою якої я став; вітав зі зціленням і, врешті, напучував скористатися уроком цієї юнацької помилки, переконавшись на досвіді в марноті задоволень.
Я дивився на нього з подивом. Він помітив це. «Дорогий мій кавалере, – сказав він, – усе, що я вам говорю, безперечна істина, і я упевнився у тому після суворих випробувань. Я відчував у собі потяг до сластолюбства не менше, ніж ви; але небо дарувало мені в той же час схильність до доброчесності. Я звернувся до власного розуму, щоб порівняти плоди, приношувані тим і іншим, і не забарився розпізнати їх відмінності. Небо приєднало допомогу свою до моїх роздумів. У мені зародилося презирство до світу, ні з чим не порівнянне. Чи назвати вам, що утримує мене тут – додав він, – і що перешкоджає мені тікати в пустелю? Єдино ніжна дружба з вами. Мені відомі чудові якості серця вашого і розуму; немає такого славного терену, до якого ви не були б здатні. Отрута суєтних задоволень збила вас із доброчесного шляху. Яка втрата для розсудливості! Ваша втеча з Ам’єна заподіяла мені стільки жалю, що відтоді я не мав ні хвилини спокою. Судіть про те з моїх вчинків». Він розповів мені, що після того, як виявив мій обман і втечу з коханкою, він сів на коня, щоб кинутись за мною; але, оскільки я випередив його на чотири чи п’ять годин, було вже неможливо наздогнати мене; проте він прибув у Сен-Дені через півгодини після мого від’їзду; упевнений, що я зупинюся в Парижі, він провів там півтора місяця, марно розшукуючи мене; він обійшов усі місця, де тішив себе надією мене зустріти, і нарешті одного дня впізнав мою коханку в Комедії; вона сиділа в театрі у блискучому вбранні, й він здогадався, що вона завдячує своїм багатством якому-небудь новому покровителю; він простежив її карету до самого будинку, де вивідав од прислуги, що її утримують щедроти пана Б***. «Я не зупинився й на цьому, – вів далі він, – я повернувся туди ж наступного дня, щоб дізнатися від неї самої, що з вами сталося. Вона втекла від мене, ледве тільки почула ваше ім’я, і я вимушений був повернутися в провінцію, не добувши інших відомостей. Там я дізнався про вашу пригоду і про надзвичайний смуток, в який вона повергла вас; але я не хотів вас бачити, не упевнившись у тому, що знайду вас у спокійнішому стані».
«Значить, ви бачили Манон? – вигукнув я зітхнувши. – Ах, ви щасливіші за мене, приреченого не бачити її ніколи більше». Він почав докоряти мені за ці слова, що все ще викривали мою слабкість до неї. Він із такою вишуканою майстерністю полестив моїй добрій вдачі та моїм хорошим схильностям, що зародив у мені, починаючи з перших же відвідин, сильне бажання відмовитися, за його прикладом, від усіх мирських насолод і прийняти постриг.
Я так захопився цією ідеєю, що, залишившись на самоті, ні про що інше більше не думав. Я згадав розмови пана єпископа Ам’єнського, що давав мені ту ж пораду, і сприятливі для мене його передбачення, якщо я піду по цьому шляху. Благочестиві почуття ще більше зміцнили мене в моєму рішенні. «Я вестиму життя мудре і християнське, – говорив я, – присвячу себе науці й релігії, що не дозволить мені подумувати про небезпечні любовні втіхи. Я зневажатиму те, що зазвичай захоплює людей; і, коли я відчуватиму, що серце моє прагнутиме лише того, що уявляється йому достойним, у мене буде так само мало турбот, наскільки й бажань».
Я вже заздалегідь склав собі план самотнього і мирного життя. До нього входила відлюдна хатина, гай і прозорий струмок на краю саду; бібліотека вибраних книг; обмежене коло достойних і розсудливих друзів; харч помірний і простий. Я приєднав до цього листування з другом, який, живучи в Парижі, повідомлятиме мені міські новини, не стільки для задоволення моєї цікавості, скільки для того, щоб переконати остаточно в марноті світських розваг. «Хіба не буду я щасливий? – міркував я. – Хіба не здійсняться всі мої бажання?» Поза сумнівом, такі плани цілком підходили моїм схильностям. Одначе, роздумуючи про таке мудре влаштування мого майбутнього життя, я відчув, що серце моє жадає ще чогось, і, щоб уже нічого не залишалося бажати в моєму чарівному усамітненні, треба було тільки опинитися там разом із Манон.
Тим часом Тіберж не припиняв своїх відвідин, прагнучи зміцнити мене в намірі, який мені вселив, і ось одного дня я наважився відкритись батькові. Батько оголосив мені, що узяв за правило надавати дітям свободу вибору життєвого шляху і, хоч які були б мої плани, залишає за собою тільки право допомагати мені порадами. Він виклав мені кілька дуже мудрих повчань, не стільки прагнучи розчарувати мене в моєму проекті, скільки збудити свідоме до нього ставлення.
Початок навчального року наближався. Я домовився з Тібержем разом улаштуватися в семінарію Сен-Сюльпіс, де він мав закінчити курс богословських наук, а я – приступити до них. Його заслуги, відомі єпархіальному єпископові, здобули йому від цього прелата солідний бенефіцій[107] іще до нашого від’їзду.
Батько мій, вважаючи, що я цілком зцілився від своєї пристрасті, відпустив мене без усяких утруднень. Ми прибули в Париж. Духовне одіяння замінило мальтійський хрест, а ім’я абата де Ґріє – рицарське звання. Я з такою ретельністю взявся за заняття, що за кілька місяців досяг величезних успіхів. Я займався і вночі, а вдень не витрачав даремно ні хвилини. Слава моя так гриміла, що мене вже вітали з майбутнім саном, який не міг мене обминути; і без всяких клопотань із мого боку ім’я моє зайняло місце у списку бенефіціїв. Я не нехтував і справами благочестя, ревно відвідуючи церковні служби. Тіберж був у захопленні, приписуючи все своїм старанням, і багато разів я бачив, як він проливав сльози радості, святкуючи свій успіх у справі мого навернення, як він говорив.
Мене ніколи не дивувало, що наміри людські підлягають змінам: одна пристрасть породжує їх, інша може їх знищити; але коли я думаю про святість моїх намірів, що привели мене до семінарії, та про сокровенну радість, яку послало мені небо при їх здійсненні, я страшуся при думці про те, з якою легкістю я від них відрікся. Якщо істинним є те, що небесна допомога в будь-яку мить має силу, що дорівнює силі пристрастей, нехай пояснять мені, яка ж фатальна влада збиває раптом людину з дороги обов’язку, чому вона втрачає всяку здатність до опору і не відчуває при цьому ані найменших докорів сумління.
Я вважав, що абсолютно звільнився від любовних спокус. Мені здавалося, що тепер я завжди віддам перевагу сторінці блаженного Августина[108] або чверті години благочестивих роздумів над усіма чуттєвими втіхами, навіть якби мене закликала сама Манон. А тим часом одна злощасна мить скинула мене в прірву, і падіння моє було тим непоправнішим, що, опинившись раптом у тій же прірві, з якої я вибравсь, я кинутий був новими пристрастями набагато далі, в саму безодню.
У Парижі я провів близько року, не намагаючись нічого довідатися про Манон. Важко мені було боротися з собою попервах; але повсякчасна підтримка Тібержа і власні роздуми сприяли моїй перемозі. Останні місяці спливли так спокійно, що я вважав: іще трохи – і я забуду навіки це привабливе і підступне створіння. Настав час публічного іспиту в Богословській школі;[109] я звернувся з проханням до деяких поважних осіб ушанувати своєю присутністю мій іспит. Ім’я моє прогриміло по всіх кварталах Парижа і дійшло до вух зрадниці. Вона не уповні переконана була, що це я в сані абата, але якийсь залишок цікавості або, можливо, деяке розкаяння у своїй зраді (я ніколи не міг розібратися, яке з цих двох почуттів) збудили в ній інтерес до імені, такого схожого з моїм. Вона з’явилася в Сорбонну разом із кількома іншими дамами. Вона була присутня на моєму іспиті й, поза сумнівом, без зусиль мене впізнала.
Я нічого не підозрював. Як відомо, для дам відводяться особливі ложі, де вони сидять приховані за жалюзі. Я повернувся в семінарію, увінчаний славою і обсипаний поздоровленнями. Була шоста година вечора. Через хвилину після мого повернення мені доповіли, що мене бажає бачити якась дама. Я відразу ж попрямував до приймальні. Боже! яке несподіване явище! – на мене чекала Манон. То була вона, але ще миліша, ще сліпучіша у своїй красі, ніж будь-коли. Їй ішов вісімнадцятий рік; чарівність її перевершувала всякий опис: така була вона витончена, ніжна, приваблива; сама любов! Увесь вигляд її мені видався чарівним.
Побачивши її, я завмер у зніяковінні й, не здогадуючись про мету її відвідин, чекав тремтячи з опущеними очима, що вона скаже. Декілька хвилин вона перебувала в не меншому хвилюванні, ніж я, проте, бачачи, що я продовжую мовчати, піднесла руку до очей, аби приховати сльози. Боязким голосом сказала вона, що я мав право зненавидіти її за її невірність, але якщо я відчував до неї колись краплю ніжності, то досить жорстоко з мого боку за два роки жодного разу не повідомити її про мою долю, а тим більше, зустрівшись із нею тепер, не сказати їй ні слова. Вирування в моїй душі, доки я вислуховував її, не може бути висловлене.
Вона сіла. Я продовжував стояти, – впівоберта до неї, не сміючи прямо поглянути на неї. Кілька разів я починав було говорити і не мав сил закінчити свою промову. Врешті, зробивши зусилля над собою, я вигукнув болісно: «Підступна Манон! О, підступна, підступна!» Вона повторила, заливаючись слізьми, що й не хоче виправдовуватись у своєму віроломстві. «Чого ж ви хочете?» – скрикнув я. «Я хочу померти, – відповідала вона, – якщо ви не повернете мені вашого серця, без якого жити для мене неможливо». – «Проси ж тоді моє життя, невірна! – вигукнув я, проливаючи сльози, які марно прагнув утримати. – Ось моє життя, єдине, що залишається мені принести тобі в жертву, бо серце моє ніколи не переставало належати тобі!»
Ледве я встиг вимовити останні слова, як вона кинулась із захватом у мої обійми. Вона обсипала мене пристрасними пестощами; називала мене всілякими іменами, які тільки може винайти любов для висловлення найніжнішої пристрасті. Я все ще зволікав із відповіддю. І справді, який перехід від спокійного стану останніх місяців до бунтівних поривів душі, що вже відроджувалися в мені! Мене огорнув жах; я тремтів, як тремтять уночі від страху в безлюдній місцевості, коли здається, що ти перенесений в іншу стихію, коли тебе охоплює таємний трепет, і ти опам’ятовуєшся, лише освоївшись із місцевістю.
Ми сіли одне біля одного. Я взяв її руки у свої. «Ах, Манон, – мовив я, сумно дивлячись на неї, – не чекав я тієї чорної зради, якою відплатили ви за мою любов. Вам легко було обдурити серце, якого ви були повною володаркою, обдурити людину, що бачила все своє щастя в догоджанні та в слухняності вам. Скажіть же тепер, чи знайшли ви інше серце, таке ж ніжне, таке ж віддане? Ні, ні, природа рідко створює подібні серця. Скажіть принаймні, чи жалкували ви коли-небудь за мною? Чи можу я довіритися тому доброму почуттю, що спонукає вас сьогодні втішати мене? Я занадто добре бачу, що ви чарівніша, ніж будь-коли; але в ім’я всіх мук, яких я зазнав за вас, прекрасна Манон, скажіть мені, чи залишитеся ви вірні мені тепер?»
Вона наговорила мені у відповідь стільки зворушливих слів про своє каяття і заручилася стількома клятвами у вірності, що пом’якшила серце моє безмежно. «Дорога Манон, – звернувся я до неї, нечестиво перемішуючи любовні та богословські вислови, – ти занадто чудова для земного створіння. Я відчуваю, що мене опановує нез’ясовна відрада. Усе, що говориться в семінарії про свободу волі, – порожня химера. Заради тебе я погублю і свій статок, і добре ім’я, передбачаю це; читаю долю свою в твоїх прекрасних очах; але хіба мислимо жалкувати про втрати, втішаючись твоєю любов’ю? Про багатство я нітрохи не піклуюся; слава мені здається димом; усі мої плани життя в лоні церкви видаються мені тепер безумною маячнею; словом, усі інші блага, окрім тих, що нерозлучні з тобою, достойні презирства, хіба вони встоять у моєму серці проти одного-єдиного твого погляду?»
Одначе ж, обіцяючи їй цілковите забуття її провини, я побажав дізнатись, яким чином могла вона спокуситися паном Б***? Вона розповіла, що, побачивши її у вікні, він палко закохався; що порозумівся він із нею, як і личить відкупникові,[110] тобто вказавши їй у листі, що оплата буде відповідною до її пестощів; спершу вона поступилась, але тільки заради того, щоб витягнути з нього чималу суму, яка могла б забезпечити наше життя; потім він засліпив її такими прекрасними обіцянками, що вона почала падати все нижче і нижче; все ж таки я можу судити про те, як мучила її совість, з її печалі під час нашого розлучення; і, незважаючи на розкіш, в якій він утримував її, вона ніколи не зазнала щастя з ним не лише тому, що зовсім не знайшла в нім, говорила вона, витонченості моїх почуттів і привабливості мого поводження, але тому, що навіть у самий розпал утіх, які він забезпечував їй безупинно, вона леліяла в глибині серця спогад про мою любов і мучилася докорами сумління. Вона розповіла мені про Тібержа і про надзвичайне збентеження, що заподіяли їй його відвідини. «Удар шпаги в саме серце менше схвилював би мою кров, – додала вона. – Я вийшла з кімнати, не в силах витримати ні на хвилину його присутності».
Вона продовжувала розповідати мені, яким чином дізналася про моє перебування у Парижі, про зміну в моєму житті й про заняття в Сорбонні. За її запевненнями, вона настільки була схвильована під час диспуту, що їй коштувало величезних зусиль не лише утримати сльози, але навіть стогони та крики, якими не раз вона готова була вибухнути. Врешті, вона повідомила мене, як вийшла останньою із зали, щоб приховати свій засмучений стан, і як, тільки за порухом серця і вибухом почуттів, вона з’явилася просто в семінарію з рішенням тут же померти, якщо не доб’ється від мене прощення.
Чи знайдеться на світі варвар, якого не зворушило б таке живе і ніжне розкаяння? Щодо мене, то я відчував у цю хвилину, що готовий пожертвувати заради Манон усіма єпархіями християнського світу. Я запитав її, що ж нам тепер робити? Вона відповіла, що треба негайно покинути семінарію й потурбуватися про підшукування надійнішого притулку. Я погодився на все без заперечень. Вона сіла у свою карету, щоб дочекатися мене на перехресті. Через хвилину я вийшов, не помічений вахтером, і зайняв місце поряд із нею. Ми попрямували в одіжний ряд; я знов одягнувся в каптан, опоясався шпагою. Манон платила за все, бо в мене не було грошей; зі страху, аби щось не перешкодило мені зникнути з семінарії, вона заборонила мені повертатися туди за грошима. Втім, моя скарбниця була невелика, вона ж була досить багата щедротами Б***, щоб знехтувати те, що я кидав з її волі. Не виходячи з крамниці, ми обговорили наші подальші дії.
Аби я ще більше оцінив жертву, яку вона мені приносила, вона вирішила порвати всякі зносини з Б***. «Я залишу йому всю обстановку, – сказала вона, – все це належить йому, але, по справедливості, візьму з собою коштовності, а також близько шістдесяти тисяч франків, які я витягла в нього за два роки. Я не зв’язала себе з ним ніякими зобов’язаннями, – додала вона, – тому ми можемо безбоязно залишатися в Парижі, знявши зручне приміщення, де й заживемо щасливо».
Я заперечував їй, що коли для неї й немає небезпеки, вона велика для мене, бо рано чи пізно мене впізнають, і мені постійно загрожуватиме нещастя, якого я вже зазнав. Вона дала мені зрозуміти, що їй жаль було б покинути Париж. Я так боявсь її засмутити, що готовий був нехтувати будь-якою небезпекою на догоду їй. Тим часом ми знайшли вихід із ситуації: ми знімемо будинок у якому-небудь селі поза межами Парижа, звідки нам легко буде добиратися до міста щоразу, як примха або нужда прикличе нас туди.
Ми вибрали Шайо, розташоване неподалік. Манон негайно вирушила до себе. Я став очікувати її біля хвіртки Тюїльрійського саду.
За годину вона повернулася в найманій кареті, з покоївкою, що прислуговувала їй, і кількома скринями, в яких були її сукні та цінні речі.
Ми швидко доїхали до Шайо й зупинилися на першу ніч у готелі, щоб мати час підшукати собі будинок або принаймні квартиру, достатньо зручну. Вже наступного дня нам удалося знайти приміщення на свій смак.
Щастя моє здавалося мені спершу несхитним. Манон була сама ніжність, сама привітність. До мене вона ставилася з таким милим піклуванням, що я вважав себе винагородженим з надміром за всі свої страждання. Ми обоє набули деякого життєвого досвіду і могли краще судити про розміри нашого статку. Сума шістдесят тисяч франків, що становила основу нашого багатства, не могла тягнутись усе довге життя. З іншого боку, ми не були налаштовані занадто утрудняти себе у витратах. Ощадливість зовсім не була головною доброчесністю Манон, так само як і моєю. Я запропонував такий план.
«Шістдесят тисяч франків, – говорив я, – можуть підтримати наше існування протягом десяти років. Якщо ми залишимося жити в Шайо, двох тисяч екю нам вистачатиме на рік. Ми вестимемо життя достойне, але просте. Єдиною нашою витратою буде утримання карети і театр. Ми будемо обачливі. Ви любите «Оперу». Ми буватимемо там двічі на тиждень. У грі ми так себе обмежимо, щоб наш програш не перевищував ніколи двох пістолів. Не може бути, щоб протягом десяти років у моєму сімейному стані не сталось яких-небудь змін; батько мій похилого віку, він може померти. Я отримаю спадок, і всі наші турботи залишаться позаду».
Такий розпорядок допоміг би нам жити в достатку, якби ми мали настільки розсудливості, щоб постійно її дотримуватися. Манон надто полюбляла вбрання та розваги; я був палко закоханий у неї. Раз у раз у нас виникали нові приводи для витрат; нітрохи не жаліючи грошей, які вона не раз кидала на вітер, я перший готовий був робити для неї усе, що тільки могло їй бути приємно. Та наше перебування в Шайо потроху ставало їй обтяжливим.
Наближалася зима; всі поверталися в місто, село порожніло. Манон запропонувала мені переселитися в Париж. Я не погоджувався; але, щоб догодити їй чим-небудь, я запропонував зняти в місті мебльовані кімнати, де ми могли б залишатися на ніч, коли нам випадало надто пізно засидітися в зібранні, куди ми вирушали по декілька разів на тиждень; бо незручність повертатися так пізно була приводом, який вона виставляла, бажаючи покинути Шайо. Отже, ми придбали дві квартири – одну в місті, іншу в селі. Така зміна незабаром остаточно заплутала наші справи, ставши причиною двох подій, які призвели до нашого розорення.
У Манон був брат, який служив у гвардії.[111] На лихо, виявилось, що він живе в Парижі на одній вулиці з нами. Він упізнав сестру, побачивши її вранці біля вікна, і негайно прибіг до нас. То був чоловік грубий і безчесний; він увійшов до кімнати з жахливими прокляттями; і, знаючи про деякі пригоди сестри, обсипав її лайкою та докорами.
За хвилину перед тим я вийшов із дому, поза сумнівом, на щастя для нього і для мене, бо я найменше був налаштований стерпіти образу. Я повернувся вже після того, як він пішов. Смуток Манон видав мені, що сталося щось жахливе. Вона розповіла мені про прикру сцену, яку довелося їй витерпіти, і про грубі докори брата. Я так був обурений, що готовий був негайно бігти за кривдником, тільки сльози її утримали мене.
Поки ми обговорювали цю зустріч, гвардієць без попередження знову з’явився до нас у кімнату. Якби я знав його в обличчя, то зустрів би його менш люб’язно; але, весело нам уклонившись, він устиг попросити вибачення в Манон за свою запальність; він пояснив, що запідозрив її в розпусті, й ця думка розлютила його; але, розпитавши одного з наших слуг, він отримав про мене такі сприятливі відомості, що побажав зав’язати з нами добрі стосунки.
Хоча розпитувати про мене у лакеїв було досить дивно і образливо, я ввічливо відповів на його привітання, думаючи догодити цим Манон. Вона здавалася втішеною, бачачи, що він заспокоївся. Ми залишили його пообідати.
Незабаром він так запросто відчув себе у нас, що, почувши про наше повернення в Шайо, неодмінно побажав нас супроводити. Довелося надати йому місце в кареті. Це був перший крок, бо незабаром він так приохотився відвідувати нас, що став почуватися в нас як удома і розпоряджатись усім як хазяїн.
Мене він називав уже братом і на правах брата почав запрошувати до нас в Шайо своїх приятелів, пригощаючи їх за наш рахунок; придбав собі прекрасне вбрання на наші кошти; змусив нас заплатити всі свої борги. Я закривав очі на таке самоправство, щоб не заподіяти смутку Манон, і навіть удавав, ніби не помічаю, як він випрошує у неї час від часу значні суми грошей. Щоправда, ведучи велику гру, гвардієць був настільки чесний, що частково повертав їх їй, коли щастя йому посміхалось; але наш статок був занадто скромним, аби тривалий час покривати такі надмірні витрати. Я збирався вже рішуче поговорити з ним, аби покласти край його нав’язливості, коли нещасний випадок, позбавивши мене однієї біди, наслав на нас іншу, яка довершила наше розорення.
Одного дня, як це часто бувало, ми заночували в Парижі. Служниця, що залишалася в таких випадках сама в Шайо, з’явилася до мене на ранок із звісткою, що вночі в нашому будинку спалахнула пожежа, і вогонь ледве вдалося загасити. Я запитав, чи постраждала наша обстановка. Вона відповідала, що було таке велике сум’яття і стільки чужого народу збіглося на допомогу, що вона ні за що не ручається. У тривозі за наші гроші, які були замкнені у маленькій скрині, я негайно ж повернувся в Шайо. Марно я поспішав! – скринька зникла.
Я зрозумів тоді, що можна любити гроші, не будучи скупим. Несподівана втрата сповнила мене такою скорботою, що я побоювався за свій розум. Я відразу зрозумів, які нові лиха чекають мене. Убогість була меншою з них. Я достатньо вивчив Манон; я знав з гіркого досвіду, що, хоч як би вона була вірна і прив’язана до мене, коли доля нам посміхалася, не можна розраховувати на неї в біді. Вона занадто полюбляла розкіш і задоволення, щоб пожертвувати ними заради мене. «Я втрачу її! – вигукнув я. – Нещасний! отже, ти знову втрачаєш усе, що любиш!» Думка ця повергнула мене в таке жахливе сум’яття, що декілька хвилин я вагався, чи не краще покінчити разом з усіма бідами, наклавши на себе руки.
На щастя, я зберіг іще цілковите самовладання, щоб обдумати, чи не залишається в мене якого-небудь іншого виходу. Небу завгодно було вселити мені думку, яка утримала мене від відчаю: мені запало в голову, що я можу приховати від Манон нашу втрату, а там моя винахідливість або яка-небудь щаслива випадковість допоможуть мені утримувати її так, аби вона не відчула нужди.
«Я розраховував, – утішав я себе, – що двадцяти тисяч екю вистачить нам на десять років. Припустимо, що десять років спливли, і ніяких змін у моєму сімейному стані, на які я сподівався, не сталося. Що б я робив у такому разі? Не знаю до пуття; але що мені заважає зробити вже тепер те, що мені довелося б робити тоді? Скільки людей живе в Парижі, не маючи ні мого розуму, ні природних дарувань, і які все ж таки влаштовуються в міру своїх здібностей!»
«Наскільки премудро влаштований світ! – додав я, роздумуючи про різні життєві ситуації. – Більшість вельмож і багачів – дурні. Це ясно всякому, хто хоч трохи знає світ. І в цьому полягає велика справедливість. Якби володіли вони і розумом, і багатством, вони були б безмежно щасливі, решта людства ж занадто знедолена. Тілесні та душевні якості дані в долю бідним як засоби долати свої нещастя та убогість. Одні отримують частку в багатстві вельмож, слугуючи їх розвагам: вони їх обдурюють. Інші навчають їх наукам: вони стараються зробити з них людей достойних; щоправда, це їм рідко вдається, але не в тому мета божественної премудрості: бідняки пожинають плоди своїх зусиль, живучи на кошти тих, кого навчають; і, хоч із якого боку подивитися, дурість багачів і вельмож – чудове джерело доходу для нужденних».
Думки ці трохи заспокоїли мені серце та розум. Я вирішив спершу порадитися з паном Леско, братом Манон. Він досконало знав Париж, і я не раз мав нагоду переконатися, що ні його особистий статок, ні королівська платня не становлять головного джерела його доходу. У мене залишалось усього яких-небудь двадцять пістолів, які, на щастя, вціліли у моїй кишені. Я показав йому гаманець, розповівши про своє нещастя і побоювання, і запитав, чи є для мене інший вибір, окрім голодної смерті або самогубства. Він відповів, що самогубством кінчають лише дурні; що ж до голодної смерті, то безліч розумних людей були в тяжкому становищі, поки не наважувалися застосувати своє обдаровання; моя справа – випробувати, на що я здатний; він же послугує мені допомогою та порадою в усіх моїх починаннях.
«Усе це дуже невизначено, пане Леско, – сказав я йому, – становище моє вимагає негайної допомоги, бо що я скажу Манон?» – «Чим вас бентежить Манон? – заперечив він. – З нею-бо вже ви завжди можете бути спокійні. Така, як вона, сама мусить вас утримувати – і вас, і себе, і мене!» Не давши мені належним чином відповісти на цю зухвалу вихватку, він тут же запропонував дістати до вечора тисячу екю, нам обом навпіл, якщо я послухаюсь його поради; він пояснив, що знає одного пана, такого ласого на насолоди, що він і не замислиться, щоб заплатити тисячу екю за пестощі такої красуні, як Манон.
Я зупинив його. «Я був кращої думки про вас, – обурився я, – я уявляв, що вашою дружбою до мене керує почуття, прямо протилежне до того, яке зараз ви виявили». Він мав безсоромність заявити, що завжди тримався такого напряму думок і що після того, як сестра його одного дня порушила закони дівочої честі, хоч би заради чоловіка, який став йому найкращим другом, він примирився з нею тільки в надії дістати вигоду з її поганої поведінки.
Мені неважко було зрозуміти, як він обдурював нас дотепер. Але, хоч як обурили мене його розмови, потреба в нім спонукала мене відповісти сміючись, що його пораду я розглядаю як останній засіб, до якого слід удатися лише в крайньому разі, і прошу його знайти який-небудь інший вихід.
Він запропонував мені тоді отримати вигоду з моєї молодості та краси, дарованої мені природою, і вступити в зв’язок із якою-небудь багатою та щедрою пані. Мені не припав до смаку і цей план, бо мені гидко бути невірним Манон. Я заговорив про гру як про засіб найбільш легкий і відповідний у моєму становищі. Він погодився, що гра дійсно може стати джерелом доходу, проте з деякою обмовкою; приступити до гри просто з надією на виграш – вірний засіб довершити своє розорення; намагатися самостійно і без чужої підтримки застосовувати різні дрібні прийоми, що допомагають за певної спритності виправляти долю, – заняття занадто небезпечне; є третій шлях – вступити в компанію; проте молодість моя вселяє йому побоювання, як би члени співтовариства не визнали б мене нездібним для участі в лізі.[112] Проте він обіцяв мені свою рекомендацію і, чого вже я ніяк не чекав від нього, запропонував і деяку грошову допомогу в разі крайньої потреби. Єдина послуга, про яку я попросив його в нинішніх обставинах, – ні слова не говорити Манон ні про мою втрату, ні про предмет нашої бесіди.
Я вийшов од нього ще більш засмучений, аніж раніше; я навіть розкаювався, що довірив йому свою таємницю. Він не порадив мені абсолютно нічого, що могло б допомогти нам у біді, і я страшенно боявся, що він порушить обіцянку – нічого не говорити Манон. Дізнавшись про його істинні почуття, я побоювався також і того, аби він не здійснив висловленого ним наміру витягнути з Манон вигоду, вирвавши її з моїх рук, або у крайньому разі – давши їй пораду покинути мене заради якого-небудь багатого і удачливішого коханця. Невідступні роздуми на цю тему тільки посилили мої муки і знову довели мене до відчаю, в якому я перебував увесь ранок. Кілька разів спадало мені на думку написати батькові й новим удаваним розкаянням домогтися від нього грошової допомоги; але я одразу ж згадав, як, при усій своїй доброті, він півроку протримав мене в тісній комірчині за першу мою провину; я був цілком упевнений, що після скандальної втечі з семінарії він обійдеться зі мною ще суворіше.
Врешті-решт, у сум’ятному моєму стані мене осінила думка, яка відразу принесла мені заспокоєння, і я не розумів навіть, як вона раніше не запала мені в голову; думка ця полягала в тому, щоби звернутися до мого друга Тібержа, в якому я не сумнівався завжди знайти те саме гаряче дружнє співчуття. Немає нічого чудовішого і ніщо не робить більшої честі доброчесності, ніж довіра до людей, чесність яких наперед відома; знаєш, що, звертаючись до них, можна нічого не побоюватись: якщо вони і не в змозі запропонувати допомогу, можна бути впевненим принаймні, що завжди зустрінеш з їхнього боку доброту і співчуття. І серце, яке так старанно замикається перед іншими людьми, мимоволі розкривається у їх присутності, подібно до квітки, що розпускається під благотворним впливом весняних ласкавих променів сонця.
Я побачив божественний промисел у тому, що так до речі згадав про Тібержа, і вирішив знайти способи побачитися з ним іще до вечора. Я негайно повернувся додому, щоб написати йому записку і призначити місце зустрічі. Я просив його тримати все у суворій таємниці, що було найважливішою послугою в моєму становищі.
Радість, що вселилася надією побачитися з ним, згладила риси скорботи, які Манон неодмінно б помітила на моєму обличчі. Я повідомив її про наше нещастя в Шайо як про дрібницю, що не мусила її тривожити: і оскільки Париж був місцем повсякчасних її мрій, вона не висловила ніякої досади, що нам доведеться залишитися тут доти, доки в Шайо не виправлять декількох незначних ушкоджень, заподіяних пожежею.
Через годину я отримав відповідь від Тібержа; він обіцяв прийти на призначене місце. Я кинувся туди з нетерпінням. Мені було, щоправда, дуже соромно показатися на очі другові, сама присутність якого була явним докором моїй розбещеності; але впевненість у доброті його серця й турбота про Манон підтримували в мені мужність.
Я просив його чекати мене в саду Пале-Рояля.[113] Він був уже там до мого приходу. Ледве побачивши мене, Тіберж кинувся в мої обійми. Він довго не випускав мене з рук, і сльози його окропили моє лице. Я сказав, що мені совісно зустрітися з ним, і я гірко розкаююсь у своїй невдячності; що передусім заклинаю його сказати мені, чи смію я ще вважати його другом після того, як, по всій справедливості, заслужив утрату його пошани та любові. Він відповів мені в найласкавіших висловах, що нічого не може спонукати його відмовитися від цієї дружби; що самі мої нещастя і, якщо дозволено йому буде сказати, мої помилки та моє падіння посилили його ніжність до мене; але ніжність його змішана з живою скорботою, яку, природно, відчуваєш, коли дорога людина гине у тебе на очах, а ти не в змозі допомогти їй.
Ми сіли на лаву. «На жаль! – сказав я з глибоким зітханням, – співчуття ваше має бути безмежне, дорогий мій Тіберже, якщо, як запевняєте ви, воно дорівнює моїм мукам. Соромлюся розкрити їх перед вами, бо признаюся, що вони викликані негідною причиною; проте наслідки такі сумні, що зворушать навіть тих, хто любить мене менше, ніж ви».
Він попросив мене розповісти йому відверто, на знак нашої дружби, все, що сталося зі мною з часу мого зникнення із семінарії. Я задовольнив його цікавість і, не намагаючись спотворювати істину чи виправдовуватись у своїх помилках, розповів історію любові моєї з усією пристрастю, яку вона мені вселяла. Я зображував її як один із тих ударів долі, які ведуть людину до загибелі і від яких доброчесність так само безсила захиститися, наскільки мудрість безсила їх передбачити. Я накидав перед ним переконливу картину моїх гризот, побоювань, відчаю, якого я зазнав за дві години до зустрічі з ним і який знову чекає мене, якщо друзі так само безжально відвернуться від мене, як відвернулася доля; врешті-решт, я так розжалобив мого доброго Тібержа, що скорбота його за мною зрівнялася з власною моєю скорботою.
Він невпинно обіймав, підбадьорював і утішав мене; але оскільки він увесь час наполягав на моєму розлученні з Манон, я дав йому ясно зрозуміти, що вважаю саме розлуку з нею найбільшим нещастям і готовий краще зустріти не тільки злидні, але навіть найлютішу смерть, ніж прийняти ліки нестерпніші, ніж усі мої біди, разом узяті.
«Поясніть же мені, – сказав він, – якої допомоги в змозі я вам надати, якщо ви повстаєте проти усіх моїх пропозицій?» У мене не вистачило духу зізнатися, що я потребую допомоги його гаманця. Нарешті він сам здогадався про це; і, признавшись, що, здається, зрозумів мене, деякий час мовчав із виглядом людини, що вагається між двох рішень. «Не думайте, – заговорив він знову, – що моя задумливість виникає від охолодження дружби; але перед яким вибором ви мене ставите, якщо я мушу або відмовити вам у єдиній допомозі, яку вам бажано прийняти, або порушити свій обов’язок, надавши його вам: бо чи не означає взяти участь у вашому аморальному житті, сприяючи вашій упертості в цьому?»
«В той же час, – вів далі він після хвилинного роздуму, – я уявляю собі, що, можливо, саме злидні вас повергають у той несамовитий стан, який позбавляє вас свободи кращого вибору. Лише при душевному спокої можна оцінити мудрість та істину. Я знайду кошти надати вам грошову допомогу. Дозвольте тільки, дорогий мій кавалере, – додав він, обіймаючи мене, – поставити вам одну умову: ви відкриєте мені місце вашого перебування і не відкинете моїх старань настановити вас на шлях доброчесності, яку, знаю, ви любите і від якої тільки шаленство пристрастей вас відвертає».
Я щиро погодився на всі його вимоги і просив його зглянутись на злу мою долю, яка змушує мене так погано дотримуватися порад достойного друга. Потім він провів мене до знайомого банкіра, який видав мені сто пістолів під його вексель, бо готівки у нього зовсім не було. Я вже говорив, що він був небагатий. Його бенефіцій обчислювався в тисячу екю; але оскільки він користувався ним перший рік, то не мав іще від нього ніякого доходу; ці гроші позичив він мені в рахунок майбутніх благ.
Я глибоко відчув усю ціну його щедрості. Зворушений до сліз, я оплакував засліплення фатальної любові, яка змусила мене порушити всі мої обов’язки. На короткий час доброчесність здобула доволі сили, щоб повстати в серці моєму проти пристрасті, та принаймні в цю хвилину просвітлення я усвідомив увесь сором негідних моїх оков; але боротьба була легка і тривала недовго. Один погляд Манон міг би скинути мене навіть із небес, і я дивувався, знову перебуваючи біля неї, як міг я хоч би на мить засоромитися такої природної ніжності до створіння такого чарівного.
Манон мала дивну вдачу. Жодна жінка не була так мало прив’язана до грошей, як вона; але вона втрачала весь свій спокій, ледве тільки виникало побоювання, що їх може не вистачити. Вона жила задоволеннями та розвагами і не бажала витрачати ні гроша, якщо можна було повеселитися задарма. Її навіть не турбувало, який стан нашого гаманця, аби тільки провести день приємно; вона не віддавалася надмірній грі, не спокушалася пишнотою величезних витрат, і не було нічого легше, як задовольняти її день за днем новими забавами на її смак. Але розваги для неї були такі потрібні, що без них зовсім не випадало бути впевненим у її настрої та розраховувати на її прихильність.
Мене вона любила ніжно, я навіть був єдиним чоловіком, за її власним визнанням, із яким вона могла зазнавати повної насолоди любові, але все-таки я був майже переконаний, що почуття її не встоїть, якщо в ній зародяться певні побоювання. Коли б володів я хоч би середнім достатком, вона віддала перевагу б мені над усім світом; але я нітрохи не сумнівався, що буду покинутий заради якого-небудь нового Б***, як тільки не зможу запропонувати їй нічого іншого, крім постійності й вірності.
Тому я вирішив так скоротити особисті свої витрати, щоб завжди бути в змозі оплачувати її власні, і краще вже відмовляти собі в усьому необхідному, ніж обмежувати її навіть у надмірностях. Найбільше лякала мене карета, бо я не вбачав ніякої можливості утримувати коней і кучера.
Я повідомив про свої утруднення пана Леско. Я не приховав од нього, що отримав сто пістолів від одного друга. Він повторив, що, коли я бажаю спробувати щастя у грі, він не сумнівається, що, пожертвувавши, не скуплячись, сотнею франків у спільну касу, я зможу бути прийнятий за його рекомендацією до співтовариства спритних гравців. І за всієї моєї відрази до обману жорстока необхідність змусила мене погодитися.
Того ж вечора пан Леско відрекомендував мене приятелям як свого родича. Він додав, що я особливо розраховую на успіх, бо потребую найбільших милостей Фортуни. В той же час, бажаючи показати, що я не жебрак, він заявив, що я маю намір пригостити всіх вечерею.
Пропозицію було прийнято. Я почастував усіх прекрасно. Тільки й було розмов, що про мою витонченість і природні дані. Вирішили, що від мене багато чого можна очікувати, адже в рисах обличчя мого стільки благородства, що нікому й на думку не спаде запідозрити мене в шахрайстві. На закінчення всі вітали пана Леско із завербуванням до ордену такого достойного новобранця й доручили одному з рицарів викласти мені необхідне навчання протягом найближчих днів.
Головною ареною моїх подвигів був Трансільванський палац,[114] де в одній із зал був стіл для фараона, а в галереї грали в інші картярські ігри і в кості. Цей ігорний дім належав принцові де Р***, що жив тоді в Кланьї, а більшість його офіцерів входили до нашого товариства. Соромлюся признатись, але незабаром я скористався уроками свого вчителя. Особливої спритності набув я у вольтфасах, у підміні карти; за допомогою пари довгих манжет я легко морочив найпроникливіші погляди і спокійнісінько розоряв багатьох чесних гравців. Виняткова моя спритність так швидко збільшила наш статок, що місяців через два я розпоряджався солідною сумою грошей, окрім тих, якими щедро ділився зі своїми спільниками.
Я вже не боявся розповісти Манон про нашу втрату в Шайо і, щоб утішити її в такій неприємній новині, зняв мебльований будинок, де зажили ми пишно та безтурботно.
Весь цей час Тіберж продовжував часто відвідувати мене. Він не залишав морального піклування про мене. Він невпинно переконував мене, якого збитку я завдаю своїй совісті, честі, становищу. Я дружньо сприймав його докази і, хоча нітрохи не був налаштований їх дотримуватися, відчував до нього вдячність за його завзяття, бо мені відоме було його джерело. Не раз я добродушно підсміювався з нього у присутності самої Манон і умовляв не перевершувати педантичністю чималої кількості єпископів та інших прелатів, які чудово узгоджують коханку з бенефіцієм. «Погляньте тільки, – мовив я йому, вказуючи на очі моєї коханої, – і скажіть, чи є такі провини, яких не було б виправдано такою чарівною причиною?» Він набрався терпіння. Здавалось, і меж йому не було; проте, бачачи, що багатства мої множаться, і що я не лише повернув йому сто пістолів, але, знявши новий будинок і подвоївши витрати, поринув у більші, ніж будь-коли насолоди, Тіберж різко змінив свій тон. Він засмучувався моєю завзятістю, погрожував небесною карою й віщував мені майбутні нещастя, які й не забарилися статись. «Немислимо, – казав він, – щоб багатства, що слугують підтримкою вашому життю, дісталися вам шляхами законними. Ви придбали їх неправдою, і так само віднімуться вони від вас. Жахливою карою Божою було б дозволити вам користуватися ними спокійно. Усі поради мої, – додав він, – були даремні; занадто ясно передбачаю, що скоро вони стануть надокучливими для вас. Прощавайте, невдячний і слабкий друже! нехай зникнуть, як тінь, злочинні ваші втіхи! нехай згинуть без залишку ваше благополуччя та гроші, ви залишитеся самотній і убогий, аби відчути марноту благ, які оп’яняли вас шалено! і тоді набудете ви в мені друга та помічника; віднині пориваю я всякі з вами зносини і зневажаю життя, яке ви ведете».
Цю апостольську проповідь виголосив він у мене в кімнаті в присутності Манон. Він підвівся, маючи намір піти. Я хотів його затримати, але мене зупинила Манон, вигукнувши, що це божевільний, якого треба випровадити.
Його промова справила на мене дивне враження. Я маю відзначити різні випадки, коли в серце моє поверталося прагнення добра, бо цим хвилинам завдячував я згодом певною часткою тієї сили, з якою переносив найсумніші випробування мого життя.
Пестощі Манон розвіяли в одну мить печаль, заподіяну мені важкою сценою. Ми продовжували вести життя, повне задоволень і любові: збільшення нашого багатства посилило взаємну нашу прихильність. Венера і Фортуна ніколи не мали рабів щасливіших і ніжніших. Боже, чи можливо іменувати світ юдоллю скорботи, якщо в нім дано зазнавати таких чудових насолод! Але, на жаль! слабка їх сторона в їх швидкоплинності; якому іншому блаженству можна було б віддати перевагу над ними, якби за природою своєю вони були вічні? І наші насолоди спіткала загальна доля, тобто тривали вони недовго й мали наслідком гіркі жалі.
Мій виграш був уже такий значний, що я роздумував, куди б укласти частину своїх грошей. Прислуга наша не була в невіданні відносно моїх успіхів, особливо мій камердинер і покоївка Манон, у присутності яких ми часто розмовляли не соромлячись. Дівиця була красива. Лакей мій у неї закохався. Вони мали справу з панами молодими і безтурботними, яких, уявляли вони, дуже легко обдурити. Вони склали план і виконали його, на лихо, так успішно, що поставили нас у таке становище, з якого нам так ніколи і не вдалося вибратися.
Одного дня, після вечері у пана Леско, ми повернулися додому близько півночі. Я гукнув свого лакея, Манон – покоївку; ні той, ні інша не з’явилися на поклик. Нам доповіли, що їх не бачили в будинку з восьмої години, і що вони вийшли, винісши наперед декілька скринь нібито за моїм розпорядженням. Я відразу ж запідозрив дещо злочинне, але те, що виявив я, увійшовши до кімнати, перевершило всі мої побоювання. Замок моєї шафи було зламано, і всі гроші викрадено разом із усім одягом. Доки я збирався з думками, Манон прибігла у нестямі з повідомленням про таке ж пограбування в її кімнаті.
Удар був такий жорстокий, що лише надзвичайним зусиллям волі мені вдалось утриматися від криків і сліз. З боязні, як би мій відчай не передався Манон, я набрав зовні спокійного вигляду. Я жартівливо сказав їй, що відіграюся на якому-небудь простакові в Трансільванському палаці. Тим часом вона здалася мені такою засмученою нашим нещастям, що скорбота її набагато сильніше пригнітила мене, ніж моя удавана веселість могла її втішити.
«Ми загинули», – мовила вона зі слізьми на очах. Марно старавсь я заспокоїти її ніжними пестощами. Мої власні сльози видавали мій відчай і тугу. Дійсно, ми були настільки розорені, що у нас не залишалось і сорочки.
Я вирішив негайно ж послати за паном Леско. Той порадив мені негайно вирушити до начальника поліції й до головного судді Парижа. Я пішов, на моє найбільше нещастя, бо, крім того, що ця спроба, так само як і всі старання, зроблені на прохання моє обома охоронцями правосуддя, не привели ні до чого, я дав час Леско переговорити з сестрою, і він вселив їй у мою відсутність жахливе рішення. Він розповів їй про пана де Г*** М***, старого сластолюбця, який платить за свої задоволення, не жаліючи грошей; брат змалював їй стільки вигод стати до нього на утримання, що, абсолютно пригнічена нашим нещастям, вона пристала на його умовляння. Недостойну угоду було укладено до мого повернення, а виконання відкладено на завтра, щоб Леско встиг попередити пана де Г*** М***.
Леско очікував мого повернення; але Манон уже уляглась у своїй кімнаті, наказавши лакеєві передати мені, що потребує відпочинку і просить не турбувати її цієї ночі. Леско, прощаючись зі мною, запропонував мені декілька пістолів, які я прийняв.
Була майже четверта година, коли я вклався в ліжко; я довго ще роздумував, якими способами відновити наш добробут, і задрімав так пізно, що прокинувся лише близько одинадцятої або дванадцятої години дня. Я підхопився, щоб піти запитати про здоров’я Манон; мені доповіли, що вона вийшла годину тому разом із братом, який приїхав за нею в найманій кареті.
Хоча ця прогулянка з Леско здалася мені загадковою, я змусив себе відкласти на якийсь час свої підозри. Спливло декілька годин, які я провів за читанням. Нарешті, не в силах упоратися із занепокоєнням, я почав неспокійно походжати назад і вперед по кімнатах. На столі в спальні Манон мені впав у вічі запечатаний лист. Його було адресовано до мене, рука – її. Я розкрив листа із завмиранням серця. Він свідчив:
«Присягаюся тобі, мій коханий, що ти кумир мого серця, і лише тебе на всьому світі можу я любити так, як люблю, але чи не очевидно тобі самому, бідолашний мій друже, що в нашому теперішньому становищі вірність – безглузда доброчесність? Чи гадаєш ти, що можна бути ніжним, коли бракує хліба? Голод штовхнув би мене на яку-небудь фатальну помилку; одного дня я випустила б останній подих, думаючи, що то зітхання любові. Я тебе обожнюю, як і раніше, покладися на мене, але надай мені на деякий час влаштування нашого благополуччя. Горе тому, хто попадеться в мої сіті! Я задалася метою зробити мого кавалера багатим і щасливим. Брат повідомить тобі новини про твою Манон і про те, яка вона засмучена, що змушена тебе покинути».
Важко описати свій стан після прочитання цього листа, бо і донині не відаю, якими почуттями був я тоді одержимий. То були ні з чим не зрівнянні муки, подібних до них нікому не доводилося відчувати; їх не вдасться пояснити іншим, бо інші не мають про них ніякого уявлення, та й самому важко в них розібратися, адже з певного погляду вони не пов’язуються ні з якими спогадами і не можуть бути зближені ні з одним знайомим почуттям. Але, хоч якої б межі не досяг мій відчай, достовірне одне: то були почуття горя, досади, ревнощів і сорому. О, якби ще більшою мірою сюди не домішувалася любов!
«Вона мене любить, хочу цьому вірити; таж потрібно бути чудовиськом, щоб мене ненавидіти! – вигукнув я. – Чи існують у світі такі права на чуже серце, яких я не мав би щодо неї? Що я міг іще зробити після всього, чим пожертвував для неї? І ось вона мене покидає і, невдячна, вважає себе захищеною від моїх докорів, бо, як каже, любить мене, як і раніше! Вона страшиться голоду: о, боже любові! що за грубість почуттів і як це суперечить моїй власній ніжності! Я не страшився голоду, коли готовий був зазнати його заради неї, відмовившись од свого статку і від радощів отчого дому; я, який урізав себе до останніх меж, аби задовольняти її щонайменші забаганки та примхи! Вона мене обожнює, бачте. Якби ти обожнювала мене, невдячна, я знаю, до кого б ти звернулася за порадою; ти б принаймні не покинула мене не попрощавшись. Мені краще за всіх відомо, які жорстокі страждання відчуваєш, розлучаючись із предметом свого обожнювання. Тільки втративши розум, можна піти на це добровільно». Мої скарги було перервано відвідинами, яких я зовсім не чекав: з’явився Леско. «Кат! – закричав я, хапаючись за шпагу. – Де Манон? Що зробив ти з нею?» Мій порух налякав його; він відповів, що коли я роблю йому такий прийом, адже він з’явився віддати мені звіт у найзначнішій послузі, яку він міг мені зробити, він негайно ж піде, й ніколи нога його не переступить мого порога. Я кинувся до дверей і замкнув їх. «Не думай, – сказав я, звертаючись до нього, – що тобі вдасться знову залишити мене в дурнях і обморочити своїми байками; захищай своє життя або поверни мені Манон». – «Не поспішайте, шановний, – заперечив він. – Адже заради цього тільки я і прийшов сюди. Збираюся сповістити вам про щастя, про яке ви й не подумуєте, і коли-небудь ви, можливо, відчуєте до мене здячність». Я зажадав негайних роз’яснень.
Він розповів мені, як Манон, не в силах винести страху перед убогістю, особливо ж думки про те, що ми змушені будемо відразу змінити увесь спосіб життя, просила його влаштувати їй знайомство з паном де Г*** М***, який славиться своєю щедрістю. Він не посоромився мені сказати, що порада виходила від нього, і що він сам підготував усі шляхи, перш ніж провести її туди. «Я відвіз її до нього сьогодні вранці, – вів далі він, – і цей поважний чоловік був так нею зачарований, що тут же запросив її їхати з ним до його маєтку, де збирається провести декілька днів. Відразу розкусивши, – додав Леско, – яку вигоду можна отримати для вас, я вдало дав йому зрозуміти, що Манон зазнала значних втрат, і мимохідь торкнувся його щедрості, і він насамперед подарував їй двісті пістолів. Я сказав йому, що для початку це непогано, але майбутнє обіцяє моїй сестрі великі витрати; що до того ж на ній лежить турбота про юного братика, що залишився в нас на руках після смерті батьків, і що коли вона достойна його пошани, він не дозволить, щоб вона тужила за бідолашною дитиною, чию долю вона не відділяє від своєї. Розповідь моя його зворушила. Він зобов’язався найняти зручний будинок для вас і для Манон: адже бідолашний братик-сирітка – це ви самі; обіцяв забезпечити будинок пристойною обстановкою і покласти Манон щомісячне утримання в чотири сотні ліврів, що становитиме, за моїм розрахунком, чотири тисячі вісімсот до кінця кожного року. Перш ніж поїхати в село, він дав розпорядження своєму управителю підшукати будинок і зробити всі приготування до свого повернення. І тоді ви знову побачитеся з Манон, яка доручила мені поцілувати вас за неї тисячу разів і запевнити, що вона любить вас більше ніж будь-коли».
Я опустився в крісло, замислившись про дивну мою долю; суперечливі почуття охоплювали мене, внаслідок чого я перебував у такому стані невпевненості, що тривалий час залишав без відповіді питання Леско, які сипалися на мене. У цю мить честь і доброчесність знову пробудили в мені голос совісті, і я із зітханням озирнувся на минуле: на Ам’єн, на рідну домівку, на семінарію Сен-Сюльпіс, на всі місця, де жив я непорочним. Яка безодня відділяла мене від цього блаженного буття! Я бачив його здалеку, мов якусь невиразну тінь, що притягувала ще мій жаль і бажання, але занадто слабку для того, щоб збудити мої зусилля. Яка фатальна доля зробила мене таким злочинним? Любов – пристрасть безневинна; яким же чином перетворилася вона в мені на джерело лиха та розпусти? Хто заважав мені жити спокійно та доброчесно разом із Манон? Чому не одружився я з нею, перш ніж отримати запоруку її любові? Невже ж батько, що ніжно любить мене, не погодився б на мої законні наполягання? Ах! батько сам обожнював би чарівну дівицю, цілком достойну бути дружиною його сина; я був би щасливий любов’ю Манон, любов’ю батька, пошаною достойних людей, благами Фортуни і спокоєм доброчесного життя. О, згубний поворот долі! Хто цей негідник, якого підшукали для Манон? Як! ділитися з ним?… Але чи можу я вагатись, якщо сама Манон це влаштувала, і якщо я втрачу її, коли не поступлюся? «Пане Леско, – закричав я, затуляючи очі, мовби з метою відігнати сумні думки, – якщо ви маєте намір мені зробити послугу, дякую вам; звичайно, ви могли б обрати шлях чесніший; але справу зроблено, чи не так? Тож поміркуймо, як скористатися вашими стараннями й виконати ваш план».
Леско, якого спочатку збентежили мій гнів і тривале мовчання вслід за ним, прийшов у захват від мого рішення, що абсолютно розходилося з тим, чого він, поза сумнівом, побоювався; він зовсім не був сміливцем, згодом я отримав тому найкращі докази. «Так, так, – поспішив він мені відповісти, – я зробив вам дуже велику послугу, і ви побачите, що ми матимемо з цього ще більше вигод, аніж ви очікуєте». Ми почали обмірковувати, яким чином уникнути підозр, що можуть виникнути в пана де Г*** М*** відносно наших родинних зв’язків, коли виявиться, що я і зростом вищий, та й дещо старший, можливо, ніж він уявляє. Ми не знайшли кращого способу, як прибрати перед ним вигляду сільського простака і запевнити його, що я готуюся до духовного сану і з цією метою щодня відвідую колеж. Вирішили також, що я одягнуся гірше, з’явившись уперше перед його ясні очі.
Він повернувся в місто через два чи три дні й особисто провів Манон до будинку, підготовленого для неї управителем. Вона відразу ж послала повідомити Леско про своє повернення, той сповістив мене, й удвох ми вирушили до неї. Старезний поклонник уже пішов од неї.
Незважаючи на покірність, із якою я підпорядковувався її бажанням, я не міг погамувати нарікання серця, знову побачивши її. Я був у печалі й тузі; радість побачення не могла заступити горе від її невірності. Вона, навпаки, перебувала у захваті від мого приходу і докоряла мені в холодності. Я не міг утриматися, щоб не назвати її підступною й невірною, супроводжуючи свої слова тяжкими зітханнями.
Спочатку вона підсміювалася над моєю наївністю; але, вдивляючись у мої сумні погляди й бачачи, як важко переживаю я зміну, таку несумісну з моїм характером і бажаннями, вона пішла до себе; через хвилину я рушив за нею. Я застав її всю в сльозах, я запитав її про причину. «Вона не може бути не ясна тобі, – сказала вона, – чи варто мені жити, якщо вигляд мій більше не приносить тобі нічого, крім страждань і горя? Адже ти жодного разу не приголубив мене протягом години, що перебуваєш тут, мої ж пестощі ти приймаєш із величчю султана в сералі».
«Манон, – відповів я, обіймаючи її, – не можу приховати від вас, що серце моє засмучене смертельно. Не говорю зараз ні про тривогу, викликану вашою непередбаченою втечею, ні про жорстокість, із якою покинули ви мене без слова втіхи, провівши ніч не на одному ложі зі мною: у вашій присутності я готовий забути і гіркіші образи. Але чи вважаєте ви, що я можу думати без зітхань і без ридань, – вів далі я, ковтаючи сльози, – про жалюгідну й нещасну долю, вготовану мені в цьому домі? Не говоритимемо про високе походження моє і почуття честі; все це аргументи занадто слабкі, щоб вступати в змагання з моєю любов’ю; але сама любов, невже ви не відчуваєте, як стогне вона, ображена і понівечена невдячною й жорстокою примхою?…»
Вона перебила мене. «Послухайте, мій кавалере, – сказала вона, – марно тривожити мене докорами, які пронизують мені серце. Бачу, що вас ображає. Я сподівалася, що ви погодитеся на мій план відновлення нашого добробуту, і, тільки зважаючи на вашу вразливість, я приступила до його виконання без вашої участі; але якщо ви його не схвалюєте, я відмовляюся від нього». Вона додала, що просить мене тільки почекати до кінця дня; що вже отримала двісті пістолів од закоханого старого; що ввечері він обіцяв їй принести прекрасне перлинне намисто й інші коштовності, а крім того, половину обіцяного їй річного утримання. «Дайте мені тільки час, – говорила вона, – отримати ці подарунки; присягаюся, що йому не доведеться хвалитися своїми любовними перемогами, бо я відстрочила їх до повернення в місто. Щоправда, він мільйон разів цілував мої руки; справедливість вимагає, щоб він оплатив це задоволення, і п’ять чи шість тисяч франків не буде надмірною ціною, зважаючи на його багатство і вік».
Її рішення було для мене набагато прийнятнішим, аніж надія на п’ять тисяч ліврів. Я зрозумів, що ще не зовсім утратив почуття честі, якщо відчуваю таке задоволення, позбуваючись ганьби. Але я народжений був для коротких радощів і для тривалих страждань. Фортуна врятувала мене від однієї прірви лише для того, щоб скинути в іншу. Обсипавши Манон ніжними пестощами і запевнивши, як ощасливила мене її обіцянка, я сказав, що необхідно попередити пана Леско, щоб узгодити наші дії. Спочатку він побурчав, але чотири чи п’ять тисяч ліврів дзвінкою монетою спонукали його охоче піти назустріч нашим планам. Було вирішено, що всі ми повечеряємо разом із паном де Г*** М***, і з двох причин: по-перше, щоб не позбавити себе задоволення розіграти забавну сцену зі школярем, братом Манон; по-друге, щоб перешкодити старому розпусникові занадто сваволити з моєю коханою по праву, придбаному таким щедрим завдатком. Ми з Леско маємо піти, коли він вирушить у кімнату, де збирається провести ніч, а Манон, замість того щоб піти за ним, обіцяла вийти з дому і провести ніч зі мною. Леско взяв на себе турботи про те, щоб карета була напоготові.
Настала година вечері. Пан де Г*** М*** не змусив себе чекати. Леско з сестрою були в залі. Разом із першим привітанням старий підніс своїй красуні перлинне намисто, браслети й сережки вартістю щонайменше тисячу екю. Услід за ними він відлічив чистим золотом суму в дві тисячі чотириста ліврів, що становило половину її річного утримання. Свій подарунок він присмачив неабиякою кількістю ніжностей із галантністю вельможі старого двору. Манон не могла йому відмовити в кількох поцілунках; тим діставала вона право на гроші, які він їй вручив. Я стояв за дверима і прислухався, чекаючи, коли Леско зробить знак мені ввійти.
Він з’явився за мною, як тільки Манон приховала гроші й коштовності; підвівши мене за руку до пана де Г*** М***, він звелів мені схилитися перед ним. Я віддав два-три якнайглибші поклони. «Пробачте його, добродію, за неотесаність, – звернувся до нього Леско. – Як бачите, він мало знайомий зі столичними манерами; але ми сподіваємося, що трохи навичок, і все буде гаразд. Ви матимете честь часто бачити тут пана де Г*** М***, – додав він, звернувшись до мене, – вчіться, дивлячись на нього».
Старого баламута, здавалося, вельми потішив мій вигляд. Він поплескав мене по щоці, оголосивши, що я гарненький хлопчик, але мушу бути насторожі в Парижі, де молодикові нічого не варто загуляти. Леско почав запевняти його, що я від природи дуже розсудливий, що тільки й говорю про те, як зроблюся священиком, а єдина розвага моя – гра в піжмурки. «Я бачу в нім схожість із Манон», – мовив старий, беручи мене за підборіддя. Я відповів із простакуватим виглядом: «Це тому, добродію, що ми дуже близькі одне з одним, і я люблю сестричку Манон, як самого себе». – «Чуєте? – сказав він Леско. – Він не дурень. Шкода, що цей молодик мало бачить людей». – «О добродію, – заперечив я, – в нас у церквах я достатньо їх надивився й упевнений, що знайду в Парижі й дурніших за мене». – «Погляньте-но! – додав він. – Це чудово як для сільського хлопчини».
Уся наша бесіда за вечерею йшла приблизно в тому ж тоні. Реготуха Манон кілька разів ледве не зіпсувала нам усю справу недоречними вибухами сміху. Я скористався нагодою за столом розповісти старому його власну історію і злу долю, що загрожувала йому. Леско і Манон тремтіли під час моєї розповіді, особливо коли я намалював його портрет дуже схожим; проте самолюбство перешкодило йому впізнати в нім себе, і я так вправно закінчив розповідь, що він перший визнав її прекумедною. Ви побачите далі, що не без підстав я докладно говорив про цю веселу сцену.
Нарешті настала пора спати, і старий заговорив про своє любовне нетерпіння. Ми з Леско пішли. Старого провели в його кімнату, а Манон, вийшовши під якимсь приводом, приєдналася до нас біля дверей. Карета, що очікувала за три або чотири будинки, підкотила нам назустріч. Через хвилину ми були вже далеко.
Хоча в моїх очах наш вчинок був справжнім шахрайством, він іще не був найбезчеснішим із тих, за які я вважав потрібним собі докоряти. Я більше соромився грошей, придбаних грою в карти. Втім, нам не пішло на користь ні те, ні інше, і небо зволило легше з двох шахрайств покарати суворіше.
Пан де Г*** М*** не забарився зміркувати, що його обдурили. Не знаю, чи зробив він вже того вечора які-небудь зусилля, щоб нас виявити; але він мав достатньо зв’язків, аби пошуки увінчалися швидким успіхом, ми ж занадто безтурботно покладалися на багатолюдність Парижа і на віддаленість нашого кварталу від того, де він мешкав. Він не лише дуже скоро дістав відомості про наше місцеперебування й наші обставини, але довідався також про те, хто я такий, про мій спосіб життя в Парижі, про колишній зв’язок Манон із Б***, про те, як вона його обдурила, словом, про всі скандальні сторінки нашої історії. Тоді він вирішив домогтися нашого арешту, наполягаючи, щоб нас судили не стільки як карних злочинців, скільки як запеклих розпусників. Ми були ще в ліжку, коли до нас в кімнату увійшов поліцейський офіцер із півдюжиною стражників. Передусім вони відібрали наші гроші або, вірніше, гроші пана де Г*** М***, і, піднявши нас із ліжка, вивели назовні, де вже стояли дві карети, в одну з яких всадовили без усяких пояснень бідолашну Манон, а в іншій мене відвезли до виправної в’язниці Сен-Лазар.[115]
Лише той, хто сам скуштував таких негараздів долі, може судити про відчай, у який вони повергають. Стражники мали жорстокість не дозволити мені ні обійняти Манон, ні перемовитися з нею хоч словом. Тривалий час я залишався у невіданні, що з нею сталося. Було, поза сумнівом, щастям для мене, що я не відразу про це дізнався, бо така жахлива катастрофа позбавила б мене розуму, а можливо, і життя.
Нещасну мою кохану було відвезено на моїх очах і перепроваджено у таке місце, сама назва якого сповнювала мене жахом. Яка доля для чарівного створіння, достойного посісти перший престол світу, якби всі люди мали мої очі та моє серце! З нею не обходилися там по-варварськи, але її було поміщено в тісну одиночну камеру і присуджено виконувати щоденну урочну роботу, щоб отримувати жалюгідну порцію огидної їжі. Я дізнався про цю сумну подробицю лише по тривалому часі після того, як і сам зазнав суворого і виснажливого покарання. Не підозрюючи про місце мого майбутнього ув’язнення, я дізнався про свою долю тільки у воротах Сен-Лазара. У ту хвилину я віддав би перевагу смерті над тим, що на мене там чекало. У мене були найжахливіші уявлення про цей будинок. Мій жах посилився, коли при вході варта повторно обшукала мої кишені, аби переконатися, що у мене не залишилося зброї й інших засобів опору.
Негайно ж з’явився настоятель, попереджений про моє прибуття. Він дуже привітно зустрів мене. «Отче мій, – звернувсь я до нього, – я вимагаю достойного зі мною поводження; я віддам перевагу тисячі смертей над однією-єдиною грубістю». – «Ні, що ви, добродію, – відповів він, – ви поводитиметеся розсудливо, і ми виявимося задоволені один одним». Він запросив мене піднятись у верхню камеру. Я слухняно рушив за ним. Солдати супроводжували нас аж до дверей; увійшовши зі мною до камери, настоятель зробив їм знак піти.
«Отже, я ваш полонений? – сказав я. – Ну, добре! отче мій, що ж ви маєте намір робити зі мною?» Він відповів, що радіє моїй розсудливості; що на нім лежить обов’язок вселити мені потяг до доброчесності й релігії, на мені ж – скористатися його напученнями та порадами; що коли я піду назустріч його турботам про мене, я зазнаю в своїй самоті самих лише втіх. «Ах, втіхи, – заперечив я, – ви не відаєте, отче мій, єдиного предмета, який може мені їх дати!» – «Знаю, – заперечив він, – проте сподіваюся, що схильності ваші зміняться». З його відповіді я зрозумів, що він поінформований про мої пригоди, а можливо, також і про моє ім’я. Я попросив роз’яснення. Він відповів мені просто, що йому все вже відомо. Звістка ця була найжорстокішим для мене покаранням. Сльози градом полилися з очей моїх, і я поринув у жахливий відчай. Я страждав од приниження, яке зробить мене притчею во язицех усіх моїх знайомих і ганьбою моєї сім’ї. Так провів я тиждень у глибокому смутку, не в змозі нічого вислуховувати, ні думати ні про що, крім своєї ганьби. Навіть спомин про Манон не додавав нічого до моєї скорботи; він приєднувався до неї хіба лиш як почуття, що передувало цій новій прикрості, головною ж мукою моєї душі були сором і розгубленість.
Небагато людей знають силу глибоких душевних потрясінь. Більшість людства чутлива лише до кількох пристрастей, до яких зводяться всі їх життєві знегоди. Відніміть у них любов і ненависть, радість і печаль, надію і страх, – ніяких інших почуттів у них не залишиться. Але люди вищого штибу можуть хвилюватися на тисячу різних ладів; здається, ніби вони наділені більше, ніж п’ятьма відчуттями, і здатні вміщувати почуття й думки, що переступають звичні межі природи; і, позаяк вони усвідомлюють свою перевагу, що підносить їх над натовпом, вони цінують її більше всього на світі. Тому їх так тяжко ранять кепкування і презирство, тому найтяжче переносять вони почуття сорому.
І я мав цю сумну перевагу, живучи в ув’язненні в Сен-Лазарі. Печаль моя здавалася настоятелеві такою надмірною, що, побоюючись наслідків, він почав виявляти більше м’якості й поблажливості в поводженні зі мною, відвідував мене двічі-тричі на день, часто брав із собою на прогулянку по саду і марнував своє завзяття на напучення та рятівні поради. Я мовчки їх вислуховував. Я навіть висловив йому свою вдячність. Він уже плекав надії на моє навернення.
«Ви такі лагідні й добродушні від природи, – сказав він мені одного разу, – що я не можу повірити в розпусту, в якій звинувачують вас. Дві речі мене вражають: одна – як, маючи такі добрі якості, ви могли вдаватися до нестримної розпусти; інша, якій дивуюся ще більше, – чому слухаєте ви так охоче мої поради та повчання, протягом тривалого часу нидіючи в пороках. Якщо це розкаяння, ви є обранцем небесного милосердя; якщо це походить від природної доброти вашої, ваша вдача має в усякому разі прекрасну основу, і це вселяє мені надію, що нам не потрібно буде довго тримати вас тут, аби повернути вас до життя достойного і порядного».
Я був у захопленні від такої думки про мене. Я вирішив іще більше задобрити його зразковою поведінкою, щоб уже цілком його заспокоїти, зміркувавши, що це вірний засіб скоротити термін мого ув’язнення. Я попросив у нього книг. Він був уражений, що, маючи свободу вибору, я обмежився кількома серйозними науковими працями. Зробивши вигляд, ніби я цілком поринув у заняття, я дав йому, таким чином, повний доказ бажаної ним переміни.
Тим часом вона залишалася тільки зовнішньою. Мушу признатися, на свій сором, що в Сен-Лазарі я грав роль лицеміра. Замість занять, залишаючись на самоті, скарживсь я на долю свою, проклинав мою темницю і тиранію, яка мене в ній утримує. І не встигнувши хоч ненадовго відмогтися від туги, що породжувалась усвідомленням моєї ганьби, як уже знову я був охоплений муками любові. Відсутність Манон, тривога про її долю, страх ніколи більше не побачитися з нею були головним предметом сумних моїх роздумів. Я уявляв її в обіймах Г*** М***, бо таке було спершу моє припущення; і, далекий від думки, що він обійшовся з нею так само, як зі мною, я був переконаний, що він усунув мене лише з метою без перешкоди володіти нею.
Так проводив я дні й ночі, що здавалися мені нескінченними. Я покладав надію лише на успіх мого лицемірства, уважно стежив я за обличчям і промовами настоятеля, щоб упевнитися в його думці про мене, і всіляко прагнув догодити йому, як володареві моєї долі. Для мене не могло залишитися непоміченим, що я в нього на кращому рахунку. Я вже більше не сумнівався в його готовності зробити мені послугу.
Одного дня я наважився запитати його, чи від нього залежить моє звільнення. Він відповів, що не тільки від нього це залежить, але він сподівається, що, за його поданням, пан де Г*** М***, на клопотання якого начальник поліції віддав наказ про моє ув’язнення, погодиться повернути мені свободу. «Чи можу я сподіватися, – запитав я тихо, – що два місяці ув’язнення, які я витримав, видадуться йому достатнім спокутуванням?» Він обіцяв поговорити з ним, якщо я цього бажаю. Я наполегливо просив його про цю добру послугу.
Через два дні він повідомив мене, що Г*** М*** такий зворушений був добрим відгуком про мене, що не лише, мабуть, намірився відпустити мене на свободу, але висловив навіть бажання ближче зі мною познайомитись і хоче відвідати мене в темниці. Хоча відвідини його не могли бути мені приємними, я угледів у цьому шлях до майбутнього звільнення.
Він дійсно з’явивсь у в’язницю Сен-Лазар. Мені здався він більш статечним і не таким безглуздим на вигляд, як у будинку Манон. Він сказав мені декілька розсудливих слів про мою безпутну поведінку і додав, очевидно, бажаючи виправдати свою власну розпусту, що людині зі слабкості її дозволяються деякі насолоди, яких вимагає природа, але що шахрайські, безчесні витівки заслуговують на суворе покарання.
Я слухав його з покірним виглядом, чим він, здавалося, був задоволений. Я стерпів навіть кинуті ним побіжно жартівливі зауваження про мої родинні зв’язки з Леско і Манон та про улюблену мою гру в піжмурки, гру, в яку, як він сказав, я, напевно, пограв у Сен-Лазарі добряче, якщо я такий захоплений цим благочестивим заняттям. Але, на його і на моє нещастя, у нього вирвалися слова про те, що Манон, ймовірно, з успіхом займається тим же в притулку. Незважаючи на внутрішнє здригання при згадці про притулок, я знайшов іще в собі сили покірливо попросити його про роз’яснення. «Так, так, – відповів він, – уже два місяці, як вона навчається уму-розуму у виправному притулку, і я бажаю їй здобути звідти стільки ж користі, скільки ви здобули в Сен-Лазарі».
Нехай би загрожувало мені довічне ув’язнення, нехай сама смерть стояла б перед моїми очима, я і тоді не міг би опанувати свою несамовитість при цій страхітливій новині. Я кинувся на Г*** М*** з такою люттю, що майже зовсім позбувся сил. У мене вистачило їх усе-таки, щоб звалити його на підлогу і схопити за горло. Я почав душити його, але в цю хвилину шум падіння та пронизливі його крики, яких я не міг заглушити, прикликали в мою камеру настоятеля і декількох ченців. Його ледве вирвали з моїх рук.
Я встав знесилений, ледве дихаючи. «О Боже! – закричав я задихаючись. – О небесне правосуддя! чи можу я жити після такого злодійства!» Я поривався знову кинутися на варвара, що уразив мене в саме серце.
Мене схопили. Мій відчай, крики та сльози перевершили всяке уявлення. Поведінка моя була така незвичайна, що всі присутні, не відаючи її причини, переглядались один з одним скоріше зі страхом, аніж із подивом.
Тим часом пан де Г*** М*** дав лад своїй перуці та жабо й, оскаженілий таким зухвальством, наказав настоятелеві ув’язнити мене в найтіснішу темницю і піддати всім покаранням, які тільки застосовуються в Сен-Лазарі. «Ні, добродію, – заперечив йому настоятель, – з особами такого походження, як кавалер, ми так не чинимо. До того ж він поводиться так лагідно, так достойно, що я зрозуміти не можу, як міг він дозволити собі таку вихватку без достатніх до того приводів». Ця відповідь зовсім вивела з себе пана де Г*** М***. Він вийшов, кажучи, що знайде управу і на настоятеля, і на мене, і на всіх, хто посміє йому чинити опір.
Наказавши ченцям провести його, настоятель залишився наодинці зі мною. Він заклинав мене скоріше повідомити його про причину такого безчинства. «Ах, отче мій! – вигукнув я, продовжуючи ридати, як дитя. – Уявіть собі найжахливішу жорстокість, уявіть собі найогидніше варварство: такий вчинок, що його мерзотний Г*** М*** мав підлість зробити. О! він пронизав мені серце! Я ніколи не відійду! Я все вам розповім, – додав я ридаючи. – Ви добра людина, ви зглянетеся наді мною». Я коротко виклав йому історію про мою довгу і непереборну пристрасть до Манон; про щасливе наше життя до того часу, як були ми пограбовані слугами; про пропозиції Г*** М*** моїй коханій; про угоду їхню і про те, яким чином її було розірвано. Я подав йому всі обставини з найбільш вигідного для нас боку. «Ось, – вів далі я, – з якого джерела виникає прагнення пана де Г*** М*** спрямувати мене на путь істинну. Він домігся мого арешту, щоби помститися. Прощаю це йому; але, отче мій, це не все: він жорстоко викрав у мене дорогоцінну половину мене самого; він домігся ганебного ув’язнення її в притулок; він мав безсоромність сповістити мене про це сьогодні своїми власними вустами. У притулок, отче мій! О небо! мою чарівну кохану, мою ніжну квітку в притулок, як найганебніше з усіх створінь! Де знайду я достатньо сили, щоб не померти від горя й сорому?»
Добрий отець, бачачи мене в такій тузі, почав утішати мене. Він повідомив мене, що ніколи не малював собі моєї історії в тому світлі, як я розповів її; він знав, що я жив розпусно; але уявляв собі, що участь пана де Г*** М*** викликана дружніми зв’язками його з моєю сім’єю; тільки так він і пояснював собі все; а те, що я йому передав, істотно міняє мою справу, і він не сумнівається, що точний звіт, який він має намір дати начальникові поліції, сприятиме моєму звільненню. Після цього він запитав, чому досі я не подумав сповістити про себе моїх рідних, якщо вони не мають відношення до мого арешту. Я пояснив йому це боязню засмутити батька і почуттям сорому, яке я відчуваю. Насамкінець він обіцяв мені негайно ж вирушити до начальника поліції, «хоч би для того, – додав він, – аби відвернути нові підступи з боку пана де Г*** М***, який пішов дуже розгніваний і за своєї впливовості не може не викликати побоювань».
Я чекав повернення настоятеля, хвилюючись, як засуджений до смерті, термін страти якого наближається. Невимовно тяжко було мені уявляти Манон у притулку. Не кажучи вже про ганьбу, я не відав, як із нею поводяться там, а спомин про деякі подробиці, які доводилося мені чути про цей дім жаху, знов і знов вкидав мене в несамовитий стан. Я так твердо вирішив врятувати її за будь-яку ціну, будь-якими засобами, що не замислився б підпалити в’язницю Сен-Лазар, якби неможливо було вибратися звідти іншим способом.
Я почав роздумувати, що зробити мені у разі, якщо начальник поліції подовжить моє ув’язнення. Я пустив у хід усю свою винахідливість; обміркував усі можливості. Я не знайшов нічого, що могло б мені забезпечити вірну втечу, і боявся накликати на себе ще суворіше ув’язнення на випадок невдалої спроби. Я пригадував імена друзів, на допомогу яких міг сподіватись; але як сповістити їх про моє становище? Нарешті в голові у мене нібито склався план, що обіцяв успіх, і я відстрочив ретельніше його опрацювання до повернення отця настоятеля, якщо невдача зробить те необхідним.
Він не забарився повернутись; я не побачив на його обличчі ознак радості, супутніх добрій звістці. «Я переговорив із начальником поліції, – сказав він, – але переговорив із ним надто пізно. Пан де Г*** М*** вирушив прямо до нього, вийшовши звідси, і так настроїв його проти вас, що він уже приготував наказ про ще суворіше ваше ув’язнення.
Проте, коли я повідомив йому всі обставини вашої справи, він, видно, дещо полагіднішав; і, покепкувавши злегка над нездержливістю престарого пана де Г*** М***, сказав, що для його задоволення слід залишити вас тут на півроку, тим більше, за його словами, що тутешнє перебування, поза сумнівом, піде вам на користь. Він запропонував мені обходитися з вами достойним чином, і ручаюся, що ви не поскаржитеся на моє до вас ставлення».
Розповідь доброго настоятеля тривала достатньо довго, щоб у мене був час усе гарненько обдумати. Я зрозумів, що всі мої плани зруйнуються, якщо я виявлю занадто велике прагнення до свободи. Тому я запевнив його, навпаки, що при необхідності залишитися тут для мене буде солодкою втіхою заслужити право на його повагу. Потім я невимушено попросив його про невелику милість, яка дуже посприяла б моєму заспокоєнню, а саме: повідомити одного з моїх друзів, благочестивого священнослужителя з семінарії Сен-Сюльпіс, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й дозволити мені зрідка приймати його в себе. Милість цю було мені зроблено беззаперечно.
Я покладався на мого Тібержа: не те щоб я плекав надії на його пряму допомогу, але я хотів скористатися ним як деяким непрямим знаряддям невідомо для нього самого. Двома словами мій проект був такий: я думав написати Леско і просити його та наших спільних друзів подбати про моє звільнення. Головним утрудненням було передати йому листа; це мав зробити Тіберж. У той же час, оскільки Тіберж знав його як брата моєї коханої, я побоювався, що він відмовиться від такого доручення. Я мав на увазі вкласти листа до Леско в інший лист, адресований одному достойному моєму знайомому, якого попросив би спішно віддати першого на вказану адресу; а оскільки мені необхідно було побачитися з Леско, щоб домовитися з ним про наші дії, я хотів йому порадити з’явитися до мене в Сен-Лазар під ім’ям мого старшого брата, що спеціально приїхав до Парижа дізнатися про стан моїх справ. Разом із ним я збирався обміркувати найбільш швидкі та вірні способи здійснити втечу. Отець настоятель оповістив Тібержа про моє бажання поговорити з ним. Цей вірний друг не настільки випустив мене з очей, щоб не знати про мою пригоду; він знав, що я перебуваю в Сен-Лазарі, й, можливо, не був занадто засмучений цією бідою, вважаючи, що вона врешті настановить мене на шлях істинний. Він негайно з’явився до мене в камеру.
Наша розмова була сповнена дружби та любові. Він висловив бажання почути про мої наміри. Я відкрив йому все своє серце, втаївши тільки намір утікати. «Перед вами я не хочу прикидатися, – сказав я. – Якщо ви очікували знайти тут друга розсудливого і такого, що розкаявся, розпусника, наверненого небесною карою, словом, серце, що звільнилося від пут любові та чар Манон, ви судили занадто прихильно про мене. Ви бачите мене таким же, яким залишили чотири місяці тому: все такого ж люблячого і все такого ж нещасного від фатальної любові, в якій я, як і раніше, бачу все своє щастя».
Він відповів, що таке зізнання робить мене недостойним пробачення; що багато є грішників, які в сп’янінні хибним блаженством пороку відкрито віддають перевагу йому над блаженством доброчесності, але що вони тягнуться принаймні до уявного блаженства та обманюються примарним щастям; проте визнавати, як я, що предмет мого потягу може зробити мене тільки злочинним і нещасним, і продовжувати добровільно прямувати до нещастя і злочину, – то суперечність у думках і вчинках, яка не робить честі моєму розуму.
«Тіберже, – заперечив я, – легко перемагати вам, коли нічого не протиставлено вашій зброї! Одначе вислухайте й мої докази. Чи можете ви стверджувати, що те, що ви називаєте блаженством доброчесності, вільне від страждань, знегод і хвилювань? Як назвете ви в’язницю, хрест, страти і жорстокість тиранів? Чи скажете ви, разом із містиками, що муки тілесні – блаженство для душі? Ви не наважитеся так говорити; це – недоказовий парадокс. Отже, блаженство, що прославляється вами, змішане з множинністю страждань; чи, висловлюючись точніше, воно лише безодня всіляких прикростей, крізь яку людина поривається до щастя. Якщо ж сила уяви допомагає знаходити задоволення в самих бідах, тому що вони можуть вести до бажаного щасливого кінця, чому ж, коли йдеться про мою поведінку, ви розглядаєте такий же умонастрій як суперечливий і безрозсудний? Я люблю Манон; я пориваюся через безліч страждань до життя щасливого і спокійного біля неї. Нелегкий той шлях, яким я йду, але надія досягти бажаної мети пом’якшує його труднощі, і я визнаю себе достатньо винагородженим однією миттю, проведеною з Манон, за всі печалі, звідані заради неї. Отже, всі обставини з вашого і з мого боку уявляються мені однаковими; чи вже якщо є яка-небудь різниця, то до моєї переваги, бо блаженство, на яке я сподіваюся, близьке, а ваше – віддалене; моє блаженство тієї ж природи, що і страждання, тобто зрозуміле земній людині; природа ж вашого невідома, і приймати його можна тільки на віру».
Тіберж, здавалося, був переляканий таким міркуванням. Відступивши на два кроки, він суворо зауважив, що слова мої не лише ображають здоровий глузд, але є жалюгідним софізмом, нечестивим і безбожним. «Бо, – додав він, – це зіставлення мети ваших страждань із тією метою, яку вказує релігія, є однією з найбільш вільнодумних і жахливих ідей».
«Визнаю, – погодивсь я, – що ідея неправильна; але майте на увазі, не в ній суть мого міркування. Моїм наміром було роз’яснити вам те, що ви розглядаєте як суперечність: постійність у любові злощасній; і вважаю, мені вдалося довести вам, що, коли тут і є суперечність, ви так само від неї не врятуєтеся. Лише в цьому сенсі я робив свої зіставлення і продовжую на них наполягати.
Ви заперечите, що мета доброчесності безмежно вища за мету любові? Хто заперечує це? Але хіба в цьому суть? Адже йдеться про ту силу, з якою як доброчесність, так і любов можуть переносити страждання! Судімо за результатами: відступники від суворого обов’язку доброчесності зустрічаються на кожному кроці, але наскільки мало знайдете ви відступників від любові!
Ви заперечите далі, що, коли існують труднощі на шляху доброчесності, вони не неминучі; що нині вже не буває ні тиранів, ні розпинань на хресті, й можна спостерігати безліч людей доброчесних, які ведуть життя тихе та спокійне? Дам відповідь вам також, що зустрічається й любов мирна та благополучна; і вкажу ще на одну відмінність, яка говорить явно на мою користь, саме що любов, хоча і обманює дуже часто, обіцяє принаймні втіхи та радощі, тоді як релігія обіцяє лише молитви та сумні роздуми.
Не тривожтеся, – додав я, бачачи, що, при всьому його співчутті до мене він готовий засмутитись, – єдиний висновок, який я хочу зробити, полягає в тому, що немає гіршого способу відвернути серце від любові, як намагатися порушити його впевненість у її радощах та обіцяти більше щастя від вправляння в доброчесності. Ми, люди, так створені, що щастя наше полягає в насолоді, це незаперечно;[116] вам не вдасться довести протилежне: людині не треба тривалих роздумів для того, аби пізнати, що з усіх насолод найсолодшими є насолоди любові. Вона не забариться виявити, що її морочать, обіцяючи якісь інші, привабливіші радощі, і цей обман вселяє їй недовіру до найтвердіших обіцянок.
Ви, проповідники, що бажаєте привести мене до доброчесності, запевняєте, що вона абсолютно потрібна; але не приховуйте від мене, що вона сувора і важка. Ви можете довести з повною переконливістю, що радощі любові скороминущі, що вони заборонені, що вони спричинять вічні муки, врешті, – і це, можливо, справить на мене ще більше враження, – що чим солодші й чарівніші вони, тим прекраснішою буде небесна відплата за таку велику жертву; але визнайте, що доки у вас б’ється серце, ваше найвище блаженство тут, на землі».
Останні слова моєї промови повернули Тібержу гарний настрій. Він погодився, що думки мої не такі вже безрозсудні. Він навів єдине заперечення, поставивши мені питання, чому ж я не дотримаюся своїх власних принципів, пожертвувавши негідною любов’ю, сподіваючись на ту нагороду, про яку в мене склалася така велика ідея. «Дорогий друже! – відповів я. – Тут-то і визнаю я свою слабкість і нікчемність. На жаль! обов’язок мій чинити так, як я розумію; але чи в моїй владі мої вчинки? Чи може хто надати мені допомогу, щоб забути чарівність Манон?» – «Нехай Бог пробачить мені! – сказав Тіберж. – Я, здається, чую слова одного з наших янсеністів[117]». – «Не відаю, хто я такий, – заперечив я, – і не бачу ясно, ким маю бути; але достатньо відчуваю істинність того, що говорять вони».
Наша розмова була корисною принаймні тому, що викликала співчуття мого друга. Він зрозумів, що в моїй розбещеності більше слабкості, ніж злої волі. І надалі він виявив більше дружньої налаштованості надати мені допомогу, без якої я загинув би остаточно. В той же час я не відкрив йому свого наміру тікати з Сен-Лазара. Я попросив його тільки передати мій лист за призначенням. Я приготував лист іще до його приходу і, навівши безліч аргументів, вручив конверт Тібержу. Він точно виконав моє доручення, і наприкінці дня Леско отримав листа, йому адресованого.
Він з’явився до мене наступного дня і благополучно був допущений під ім’ям мого брата. Радість моя була безмежна, коли я побачив його. Двері камери я ретельно зачинив. «Не втрачаймо ні хвилини, – сказав я, – спочатку розкажіть мені все, що ви знаєте про Манон, а потім порадьте, як мені розбити мої кайдани». Він запевнив мене, що не бачив сестру з дня мого ув’язнення, що про її, як і мою долю дізнався він тільки після ретельних розшуків, що кілька разів з’являвся він у притулок, але йому відмовляли в побаченні з нею. «Мерзенний Г*** М***! – закричав я. – Дорого ти мені за це заплатиш!»
«Що стосується вашого звільнення, – вів далі Леско, – то справа ця важча, ніж ви вважаєте. Учора ввечері ми з двома приятелями ретельно оглянули всі зовнішні стіни будівлі й дійшли висновку, що, оскільки ваші вікна, як ви писали, виходять у внутрішній двір, вас нелегко буде витягнути звідси. Крім того, камера розташована на четвертому поверсі, а ми не можемо доправити сюди ні мотузок, ні драбин. Отже, я не бачу ніяких способів звільнення ззовні. Необхідно винайти що-небудь усередині самої будівлі».
«Ні, – заперечив я, – я все вже обстежив, особливо відколи нагляд за мною трохи ослабили завдяки поблажливості настоятеля. Двері моєї камери більше не замикаються: мені дозволено вільно розгулювати чернечими коридорами; але всі сходи упираються в товсті двері, якнайміцніше замкнуті вдень і вночі; таким чином, при всій моїй спритності немислимо, щоб я зміг врятуватися своїми силами».
«Стривайте, – вів далі я, замислившись над ідеєю, що несподівано сяйнула мені, – могли б ви принести мені сюди пістолет?» – «Безперечно, – сказав Леско, – але хіба ви хочете вбити кого-небудь?» Я запевнив його, що вбивство нітрохи не входить до моїх намірів і немає навіть необхідності, щоб пістолет був заряджений. «Принесіть мені його завтра, – додав я, – і чекайте мене об одинадцятій годині вечора проти воріт в’язниці з двома-трьома друзями. Сподіваюся, що зумію приєднатися до вас». Він марно домагався від мене роз’яснень. Я сказав йому, що справа, яку я задумав, не може видатися розумною раніше, ніж вона вдасться. Потім я попросив його скоротити своє перебування, щоб йому легше було побачитися зі мною наступного дня. Його було допущено до мене так само просто, як і вперше. Завдяки статечному його вигляду всі сприймали його за людину достойну.
Як тільки я озброївся знаряддям моєї свободи, я майже не сумнівався в успіху. Мій план був дивний і зухвалий; але на що тільки не був я здатний, запалений надією на порятунок? Відколи мені дозволено було виходити з камери і прогулюватися коридорами, я помітив, що вахтер щовечора відносить ключі від воріт настоятелеві; після того всі розходяться по своїх покоях, і в будівлі запановує глибока тиша. Я міг безперешкодно пройти коридором, який веде від моєї камери до кімнати настоятеля. Рішення моє полягало в тому, щоб відібрати в нього ключі, залякавши його пістолетом, якщо він відмовиться мені їх дати добровільно, і за їх допомогою вибратися на вулицю. Я з нетерпінням чекав урочного часу. О звичній порі, тобто незабаром після дев’ятої, з’явився вахтер. Я почекав іще годину, аби упевнитися, що всі ченці та служителі заснули. Нарешті я вийшов зі своєю зброєю та із запаленою свічкою в руках. Спочатку я тихо постукав у двері настоятеля, щоб розбудити його, не здіймаючи зайвого галасу. При другому ударі він почув мене і, напевно, уявивши, що стукає який-небудь чернець, що захворів і потребує допомоги, встав, аби відчинити. Проте він передбачливо запитав через двері, хто там і що потрібно. Мені довелося назвати себе; але я надав голосу тужливого тону, прикинувшись, ніби мені зле. «А, це ви, сину мій, – сказав він, відчиняючи двері. – Що привело вас сюди в таку пізню годину?» Я ввійшов у кімнату і, відвівши його чимдалі від дверей, оголосив, що більше мені немає можливості залишатися в Сен-Лазарі, що ніч – час зручний, аби вийти непоміченим, і я чекаю від нього дружньої до мене прихильності, що він погодиться або відімкнути мені двері, або вручити мені ключі, щоб я відімкнув їх сам.
Така заява не могла не здивувати його. Якийсь час дивився він на мене, не відповідаючи; оскільки кожна хвилина була дорога, я знову звернувся до нього, кажучи, що надзвичайно зворушений його добротою, але що свобода – найдорогоцінніше з усіх благ на світі, особливо для мене, який був позбавлений її несправедливо, і я вирішив, хай там що, добути її собі цієї ночі; побоюючись, як би він не підвищив голос, гукаючи на допомогу, я показав йому зброю, заховану в мене під камзолом, як переконливий привід для мовчання. «Пістолет! – мовив він. – Як! Сину мій, ви хочете позбавити мене життя на знак вдячності за всю мою увагу до вас?» – «Нехай не допустить цього Господь, – відповів я. – Ви достатньо розсудливі й не доведете мене до крайності, але я хочу свободи, і рішення моє таке непохитне, що коли мій план не здійсниться з вашої вини, то нарікайте на себе». – «Але, дорогий мій сину, – заперечив він, блідий і зляканий, – що я вам зробив, які підстави у вас бажати моєї смерті?» – «Та ні ж! – відповів я нетерпляче. – У мене немає наміру вбивати вас; хочете жити – відімкніть мені двері, і я – кращий із ваших друзів». Я побачив ключі на столі; я взяв їх і попросив його йти за мною, спричиняючи якомога менше шуму.
Він вимушений був підкоритись. У міру того як ми посувались, і він відмикав одні двері за іншими, він повторював, бідкаючись: «Сину мій, сину мій! Хто б міг повірити?» – «Тихіше, отче мій!» – твердив я щохвилини. Нарешті ми дійшли до ґрат перед ворітьми на вулицю. Я вже вважав себе на волі й стояв позаду настоятеля зі свічкою в одній руці і пістолетом в іншій.
Поки він намагався відімкнути замок, один із служителів, що спав у сусідній комірчині, почувши шум, піднявся і висунув голову в двері. Добрий отець, очевидно, понадіявшись, що той зможе мене затримати, мав необережність прикликати його на допомогу. Здоровенний служка кинувся на мене не вагаючись. Я не церемонився з ним; постріл мій поцілив йому в самі груди. «Ось чому ви стали причиною, отче мій, – з деякою гордістю сказав я своєму вожатому. – Але хай не послужить вам це перешкодою», – додав я, підштовхуючи його до останніх дверей. Він не посмів відмовити і відімкнув їх. Я благополучно вибрався і знайшов Леско з двома приятелями, що очікували мене за чотири кроки, як він обіцяв.
Ми рушили в дорогу. Леско запитав мене, чи не вчувся йому звук пострілу з пістолета. «Ваша провина, – сказав я, – навіщо принесли ви мені його зарядженим?» Все ж я подякував йому за таку передбачливість, інакше я, поза сумнівом, надовго б залишився у в’язниці. Ночувати ми вирушили до шинкаря, і там я трохи відновив свої сили після бридкої тюремної їжі. Проте мене не тішив мій порятунок. Я смертельно страждав за Манон. «Необхідно її звільнити, – говорив я своїм друзям. – Я жадав свободи тільки заради цього. Чекаю допомоги від вашої спритності; щодо мене, то я готовий пожертвувати і життям».
Леско, якому не бракувало ні розуму, ні обачності, зауважив мені, що потрібно діяти обережно; моя втеча з Сен-Лазара і злощасний постріл при виході викличуть неминучий переполох; начальник поліції розпорядиться про моє спіймання, а руки в нього довгі; нарешті, якщо я не хочу зазнати чого-небудь гіршого, ніж у Сен-Лазарі, мені слід на кілька днів сховатись і просидіти взаперті, аж поки вгамується перший запал моїх ворогів. Порада була розсудлива, але потрібно було й самому бути розсудливим, аби її послухатись. Така повільність та обережність не узгоджувалися з моєю пристрастю. Я міг лише обіцяти, що просплю ввесь наступний день. Він замкнув мене у себе в кімнаті, й там я залишився до вечора.
Упродовж цього часу я складав усілякі проекти й винаходив способи звільнення Манон. Я був абсолютно переконаний, що стіни її темниці ще непроникніші, ніж моєї. Про застосування сили не могло бути й мови: потрібна була хитрість. Але сама богиня винахідливості не знала б, з якого кінця почати. Мені нічого не спадало на думку, і я відклав обмірковування своїх дій до того часу, коли зберу відомості про внутрішній розпорядок притулку.
Як тільки ніч повернула мені свободу, я попросив Леско супроводжувати мене туди. Ми завели розмову з одним із охоронців, який видався нам людиною тямущою. Я прикинувся іноземцем, що чув захоплені відгуки про притулок і порядки його. Розпитав про щонайменші подробиці, і, слово за слово, ми дісталися начальницьких осіб; я просив назвати мені їх імена, а також дати їм характеристики. Відповіді його з останнього пункту зародили в мені ідею, якою я зараз же захопився й не забарився приступити до її виконання. Я запитав його, як про предмет дуже для мене важливий, чи є діти у його начальників? Він відповів, що не може мені дати точної відповіді, але що стосується пана де Т***, однієї з головних осіб, то в нього є повнолітній син, який кілька разів бував у притулку разом із батьком. Цього було мені достатньо.
Я майже відразу перервав розмову і, повернувшись додому, поділився з Леско новим своїм планом. «Я уявляю собі, – сказав я, – що сина пана де Т***, багатого й хорошої сім’ї, як більшість молоді його віку, має тягнути до певних задоволень. Він не може бути ні ворогом жінок, ні таким диваком, аби відкидати їх послуги в любовних справах. У мене склався план зацікавити його у свободі Манон. Якщо він чесна людина і не позбавлений почуття, він надасть нам допомогу з благородного спонукання. Якщо він не здатний керуватися таким мотивом, то принаймні він що-небудь та зробить заради милої дівиці, хоч би в надії на свою частку в її пестощах. Не хочу відкладати побачення з ним далі, ніж до завтра, – додав я. – Мене так захоплює мій новий план, що я бачу в цьому добру ознаку».
Леско і сам погодився, що в моїх ідеях багато правдоподібного, і є підстави сподіватися на деякий успіх на цьому шляху. Я провів ніч уже не так невтішно.
Коли настав ранок, я одягнувся якомога охайніше при моїй тодішній бідності й у найманій кареті під’їхав до будинку пана де Т***. Він був вельми здивований візиту незнайомця. Мої припущення виправдалися відносно його вигляду та поводження. Я порозумівся з ним напряму і, щоб запалити його природні почуття, розповів про свою непереборну пристрасть, яка може бути виправдана лише рідкісними достоїнствами моєї коханої. Він мені сказав, що, хоча й ніколи не бачив Манон, йому доводилося чути про неї, принаймні якщо це та сама, що була коханкою старого Г*** М***. Я не сумнівався, що він поінформований про участь, яку я брав у цій пригоді, та, щоб ще більше здобути його довіру, розповів йому всі подробиці нашої історії з Манон. «Ви бачите, – вів я далі, – що щастя мого життя і мого серця – у ваших руках. Одне для мене не дорожче, ніж інше. Говорю так відверто з вами, тому що мені повідомили про ваше благородство, а крім того, схожість наша за віком подає мені надію і на схожість наших схильностей».
Здавалося, він був дуже зворушений таким виявом відвертості й щиросердя. Його відповідь була відповіддю людини світської, але такої, що має почуття; останнє не завжди дається світом, зате нерідко там втрачається. Він заявив, що вважає мої відвідини за честь для себе, що пропоновану дружбу розглядає як один з найбільш вдалих набутків і постарається заслужити її гарячою готовністю зробити мені послугу. Він не обіцяв повернути мені Манон, бо, за його словами, вплив, який він має, невеликий, і він не може на нього цілком розраховувати, але запропонував утішити мене побаченням із нею і зробити все, що в його силах, аби повернути її в мої обійми. Цією невпевненістю його в своєму впливі я був більш задоволений, ніж якби він одразу висловив цілковиту готовність виконати всі мої бажання. У поміркованості його пропозицій я бачив знак його щиросердя і був зачарований. Словом, я сповнився сподівань на його щиру допомогу. Одна обіцянка влаштувати мені зустріч із Манон спонукала б мене все зробити для нього. Вислови, в яких я виявив йому мої почуття, переконали його в щирості моєї вдачі. Ми ніжно обійнялися і відчули себе друзями без усяких інших підстав, окрім доброти наших сердець і природної прихильності, яка зближує двох чуйних і благородних людей.
Знаки його поваги до мене сягали набагато далі, бо, взявши до уваги мої знегоди і розсудивши, що після виходу з Сен-Лазара я мушу зазнавати нужди, він запропонував мені свій гаманець, наполягаючи, щоб я його прийняв. Я відмовився навідріз, заявивши йому: «Ви занадто щедрі, дорогий мій друже. Якщо завдяки вашій дружбі та доброті я побачуся з моєю безцінною Манон, я буду на все життя вам завдячувати. Якщо ж ви назавжди повернете мені це дороге створіння, я почуватимуся боржником вашим, навіть проливши за вас усю мою кров».
Розлучаючись, ми умовилися про час і місце нашого наступного побачення: він був такий милий, що запропонував мені зустрітися того ж дня після полудня.
Я почекав його в кав’ярні, куди він з’явився близько четвертої години, і ми разом попрямували в притулок. Коліна тряслись у мене, коли я йшов по двору. «О боже любові! – говорив я. – Отже, я побачу кумир мого серця, предмет стількох сліз і хвилювань! О небеса! збережіть лише мені сили, щоб дійти до неї, а там доручаю вам свою долю і життя; я не прошу ні про яку іншу милість».
Пан де Т*** переговорив із двома-трьома охоронцями, які навперейми прагнули зробити йому послугу. Він просив показати нам коридор, куди виходить камера Манон, і служитель повів нас туди, несучи в руках страхітливої величини ключ од її дверей. Я запитав у сторожа, якому було доручено догляд за Манон, як проводить вона час у притулку. Він почав говорити про її ангельську лагідність: про те, що жодного разу не чув од неї жодного різкого слова; що перші півтора місяці свого ув’язнення вона не переставала плакати; але через деякий час, здавалося, стала з великим терпінням переносити своє нещастя і тепер з ранку до вечора займається шитвом за винятком декількох годин на день, які вона присвячує читанню. Я поставив іще питання, чи охайно її утримують. Він запевнив мене, що все необхідне їй надано.
Ми підійшли до дверей її камери. Серце моє билося щосили. Я сказав панові де Т***: «Увійдіть сам і попередьте її про мої відвідини, бо я боюся, що вона буде занадто приголомшена, якщо побачить мене несподівано». Двері відчинилась. Я залишався в коридорі. Проте я чув їх розмову. Він сказав, що приніс їй втішливу звістку; що він належить до моїх друзів і турбується про нас. Із жвавим нетерпінням вона запитала його, чи не приніс він звісток про мене. Він пообіцяв, що я, такий ніжний і відданий, як тільки вона може побажати, скоро буду біля її ніг. «Коли ж?» – запитала вона. «Сьогодні, – відповів він, – щаслива мить не забариться; він з’явиться в цю ж хвилину, якщо ви побажаєте». Вона зрозуміла, що я за дверима. Я ввійшов, і вона рвонулася мені назустріч. Ми кинулись одне одному в обійми у пристрасному пориві, чарівність якого знають коханці, що відчували тримісячну розлуку. Наші зітхання, наші уривчасті вигуки, тисячі любовних імен, ніжно повторюваних тією й іншою стороною протягом чверті години, розчулили пана де Т***. «Заздрю вам, – звернувся він до мене, запрошуючи нас сісти, – немає такої славної долі, над якою я б не віддав перевагу такій гарній і пристрасній коханій». – «Ось чому і я знехтував би всі царства світу, – відповів я, – за одне щастя бути коханим нею».
Уся решта такої бажаної нашої бесіди була оповита безмежною ніжністю. Бідолашна Манон розповіла мені свої пригоди, я повідав їй про свої. Ми гірко плакали, розмовляючи про її тяжке становище і про темницю, з якої я щойно вийшов. Пан де Т*** утішав нас новими гарячими обіцянками зробити все, щоб покласти край нашим бідам. Він порадив нам не затягувати занадто довго цього першого побачення, щоб полегшити йому можливість влаштувати подальші наші зустрічі. Чималих зусиль коштувало йому переконати нас у цьому. Манон ніяк не могла наважитися відпустити мене. Знов і знов садовила вона мене, утримувала мене за плечі, за руки. «Лихо мені! в якому місці залишаєте ви мене? – говорила вона. – Хто поручиться мені, що я знову побачу вас?» Пан де Т*** дав їй обіцянку часто відвідувати її разом зі мною. «Що ж стосується цього місця, – додав він люб’язно, – віднині воно вже не мусить іменуватися притулком; це – Версаль, відтоді як в нім ув’язнено особу, що достойна запанувати в усіх серцях».
Виходячи, я вручив сторожу, що прислуговував їй, деяку мзду для заохочення його турбот про неї. Хлопчина цей мав душу менш низьку й менш черству, ніж йому подібні. Він був свідком нашого побачення. Ніжне видовище зворушило його. Золотий, отриманий ним од мене, остаточно привернув його до мене. Спускаючись по сходах, він поманив мене убік і сказав: «Добродію, якщо ви зволите взяти мене на службу або належним чином винагородите за втрату тутешнього місця, гадаю, що я легко міг би звільнити мадемуазель Манон».
Я насторожився при цій пропозиції й, хоча був позбавлений усього свого статку, наобіцяв йому цілий міх. Я розраховував, що мені завжди вдасться віддячити людині такого рівня. «Будь певен, мій друже, – сказав я йому, – що немає нічого, чого б я не зробив для тебе, і що твій добробут такий же забезпечений, наскільки й мій». Я побажав дізнатися, в чому полягає його план. «Він дуже простий, – відповів він. – Я відімкну ввечері двері її камери і проведу її до самих воріт, де ви мусите вже стояти напоготові». Я запитав, чи немає небезпеки, що її впізнає який-небудь зустрічний у коридорах або надворі. Він погодився, що деяка небезпека є; але, за його словами, без ризику тут не обійдешся.
Хоча я прийшов в захват од його рішучості, але вважав за потрібне гукнути пана де Т***, щоб повідомити йому цей проект і єдину обставину, що робила його сумнівним. Він знайшов для нього більше перешкод, ніж я. Щоправда, він погодився, що Манон могла б утекти в такий спосіб. «Але якщо її впізнають, – вів далі він, – і якщо її буде затримано, то, певно, вже назавжди. З іншого боку, вам довелося б, не втрачаючи ні хвилини, покинути Париж, бо вам ніколи не сховатися від пошуків, які будуть подвоєні як через вас, так і через неї. Одній людині легко вислизнути; але майже неможливо не бути виявленим, живучи разом із красивою жінкою.
Хоч яким ґрунтовним здавалося його міркування, воно не могло в мені пересилити солодкої надії на близьке звільнення Манон. Я висловив це панові де Т***, прохаючи його пробачити моїй любові трохи необережності й безрозсудності. Я додав, що наміром моїм було дійсно покинути Париж, аби оселитись, як і раніше, в одному з навколишніх сіл. Отже, ми змовились із служителем не відкладати нашої справи далі наступного дня; а щоб вірніше досягти успіху та полегшити наш вихід назовні, вирішили захопити чоловічий одяг. Було не так просто принести його з собою, але в мене вистачило винахідливості. Я тільки попросив пана де Т*** одягнутися в два легкі камзоли, а турботи про все інше взяв на себе.
Наступного ранку ми повернулися в притулок. Я мав при собі для Манон білизну, панчохи й інше, а поверх півкаптана надів сюртук, досить широкий, щоб приховати вміст моїх кишень. Ми пробули в її камері не більше хвилини. Пан де Т*** залишив їй один зі своїх камзолів; я дав їй свій півкафтан, мені самому було досить сюртука. Усе виявилося в наявності в її костюмі за винятком панталонів, які я, на лихо, забув.
Помилка наша відносно такого необхідного предмета, звичайно тільки розсмішила б нас, якби скрутне становище, в якому ми опинилися, було менш серйозним. Я був у відчаї, що така дрібниця може нас затримати. І тут я вирішив вийти самому без панталонів, надавши їх моїй подрузі. Сюртук у мене був довгий, і за допомогою кількох шпильок я набув досить пристойного вигляду, аби пройти через ворота.
Залишок дня мені здався нестерпно довгим. Нарешті ніч настала, і ми під’їхали в кареті до притулку, зупинившись трохи віддалік од воріт. Нам недовго довелося чекати появи Манон з її проводжатим. Дверці були відчинені, і обоє вони зараз же сіли в карету. Я прийняв у обійми мою дорогу кохану; вона тремтіла як лист. Кучер запитав мене, куди їхати. «Їдь на край світу, – вигукнув я, – і вези куди-небудь, де мене ніхто не розлучить із Манон».
Порив, який я не в змозі був стримати, трохи не накликав на мене нові прикрощі. Кучер замислився над моїми словами і, коли я назвав йому вулицю, куди ми мали їхати, він оголосив, що боїться, аби не втягнули його в кепську історію, що він здогадався, що красивий хлопчина, іменований Манон, – дівиця, викрадена мною з притулку, і що він зовсім не налаштований потрапити через мене в біду.
Педантичність цього негідника пояснювалася просто бажанням зірвати зайве за карету. Ми перебували ще занадто близько від притулку, щоб вступати з ним у суперечку. «Мовчи лише, – сказав я йому, – і заробиш золотий». Після цього він охоче допоміг би мені хоч і спалити увесь притулок.
Ми під’їхали до будинку, де проживав Леско. Оскільки було вже пізно, пан де Т*** покинув нас по дорозі, обіцяючи відвідати наступного дня. Приютський служитель залишився з нами.
Я так тісно стискував Манон у своїх обіймах, що ми займали тільки одне місце в кареті. Вона плакала від радості, і я відчував, як сльози її течуть по моєму обличчю.
Але коли ми виходили з карети біля будинку Леско, у мене з кучером виникло нове непорозуміння, наслідки якого виявилися фатальними. Я розкаювався в своїй обіцянці дати йому золотий не лише тому, що подарунок був надмірний, але і з іншої, вагомішої підстави: мені нічим було розплатитись. Я послав за Леско. Коли він з’явивсь, я шепнув йому на вухо, в якому я перебуваю утрудненні. Будучи вдачі грубої й не маючи звички церемонитися з візниками, він заявив, що це просто знущання. «Золотий? – заволав він. – Двадцять палиць цьому негідникові!»[118] Марно я заспокоював його, зауважуючи, що він нас погубить. Він вирвав у мене тростину з явним наміром побити кучера. Той не раз, видно, відчував на собі руку гвардійця або мушкетера і на смерть переляканий, дременув, кричачи, що я його обдурив, але що він мені ще покаже. Марно я кликав його зупинитися. Втеча його мене вкрай стривожила: я анітрохи не сумнівався, що він донесе в поліцію. «Ви губите мене, – сказав я Леско, – у вас я не буду в безпеці, нам потрібно негайно зникнути». Я подав руку Манон, запрошуючи її йти, і ми поспішно покинули небезпечну вулицю. Леско рушив за нами.
Дивні й несповідимі шляхи провидіння. Не пройшли ми і п’яти-шести хвилин, як якийсь зустрічний, обличчя якого я не розгледів, упізнав Леско. Поза сумнівом, він нишпорив біля його будинку зі злощасними намірами, які й виконав. «Ага, ось і Леско, – крикнув він і вистрілив у нього з пістолета, – йому доведеться повечеряти сьогодні з ангелами». У ту ж мить він сховався. Леско впав без усяких ознак життя. Я квапив Манон бігти, бо допомога наша була марна для трупа, а я побоювався, що нас затримає нічний дозор, який ось-ось міг з’явитись. Я кинувся з нею і зі слугою в перший бічний провулок; Манон така була засмучена, що ледве трималася на ногах. Нарешті на розі провулка я побачив візника. Ми стрибнули в карету, але, коли кучер запитав, куди їхати, я не знав, що йому відповісти. У мене не було ні надійного притулку, ні вірного друга, до якого я наважився б звернутись; я був без грошей, із яким-небудь напівпістолем у кишені.
Страх і втома настільки знесилили Манон, що вона схилилася до мене майже непритомна. З іншого боку, уява моя була приголомшена вбивством Леско, і я все ще побоювався нічного патруля. Що робити? На щастя, я згадав про заїжджий двір у Шайо, де провели ми з Манон декілька днів, підшукуючи собі житло в цьому селі. Там міг я сподіватися прожити деякий час не лише в безпеці, але і в кредит. «Вези нас в Шайо!» – сказав я кучерові. Нове утруднення; він відмовився їхати туди вночі менше ніж за пістоль. Зрештою, ми зійшлися на шести франках; цим вичерпувався вміст мого гаманця.
По дорозі я втішав Манон, але в глибині душі й сам упадав у відчай. Я б наклав на себе руки, якби не тримав у обіймах єдиний скарб, що прив’язував мене до життя. Сама лише ця думка повернула мені самовладання. «В усякому разі Манон зі мною, – думав я, – вона любить мене, вона належить мені. Нехай Тіберж говорить, що завгодно; це не примара щастя. Гинь хоч увесь всесвіт, я залишуся байдужим. Чому? Тому що в мене немає прихильності ні до чого іншого». Я дійсно так відчував; у той же час, надаючи так мало значення благам земним, я усвідомлював, що мені потрібно володіти хоч би невеликою їх часткою, щоб із гордим презирством поставитися до всього іншого. Любов могутніша од всілякого достатку, могутніша за скарби та багатства; але вона має потребу в їх підтримці, і немає нічого гіршого для коханця, що тонко відчуває, як потрапити в мимовільну залежність від грубості людей ницих.