Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
(Прикладений до попереднього)
Не можу приховати від вас, як був я засмучений, дізнавшись від Вальмона, що ви йому, як і раніше, так мало довіряєте. Ви ж знаєте, що він мій друг, що він єдина людина, яка може зблизити нас одне з одним. Я вважав, що цього для вас вистачатиме, але із сумом переконуюсь, що помилявся. Можу я сподіватися, що ви хоч би сповістите мене про причину? Чи, можливо, й тут ви знайдете які-небудь перешкоди, що завадять вам це зробити? Проте без вашого сприяння я не можу розгадати загадку вашої поведінки. Я не наважуюся запідозрити вашу любов, і ви теж, звичайно, не зважилися б обдурити мою. Ах, Сесіль…
Невже ви і справді відмовилися від якоїсь можливості побачити мене? Від якогось способу, простого, зручного і вірного.[55] Так-то ви мене любите. Наша така ще коротка розлука дуже змінила ваші почуття. Але навіщо обманювати мене? Навіщо говорити, що ви любите мене, як і раніше, дужче, ніж колись? Невже ваша матінка, убивши у вас любов до мене, знищила і ваше щиросердя? Якщо вона все ж залишила у вас хоч трохи жалощів, ви не зможете без болю дізнатися про жахливі муки, яких мені заподіяли. Ах, навіть смерть була б для мене легшою.
Скажіть мені все-таки, чи безповоротно закрите для мене ваше серце? Чи безнадійно я забутий? Через вашу відмову я навіть не знаю, коли дійдуть до вас мої скарги та коли ви на них дасте відповідь. Дружня допомога Вальмона забезпечувала нам листування, але ви її не захотіли, ви знайшли її обтяжливою, ви вважали за краще, щоб ми рідше обмінювалися листами. Ні, не можу я більше вірити любові, щирості. Та й кому можна вірити, якщо Сесіль мене обдурила?
Відповідайте ж мені: чи правда, що ви мене більше не любите? Ні, це неможливо. Ви самі себе вводите в оману, ви обмовляєте власне серце. Був швидкоплинний страх, хвилина відчаю, але любов незабаром розвіяла їх – адже правда, моя Сесіль? Ах, це, без сумніву, так, і я не маю права звинувачувати вас. Який щасливий був би я, коли б помилявся. Як солодко було б мені вас найніжніше перепрошувати і спокутувати цю хвилинну несправедливість цілою вічністю любові!
Сесіль, Сесіль, згляньтеся наді мною! Погодьтеся побачитися зі мною, погодьтеся на будь-які для цього засоби! Бачите, до чого доводить розлука? Страхи, підозри, можливо – збайдужіння! Але один тільки погляд, одне лише слово, і ми будемо щасливі. Але що я кажу? Чи може ще бути мова про щастя? Вже чи не втрачене воно для мене, втрачене назавжди? Понівечений страхом, болісно розриваючись між марними підозрами і ще більш тяжкою правдою, я не можу спинитися ні на одній думці – живу лише своїм стражданням і любов’ю до вас. Ах, Сесіль, тільки від вас залежить зробити мені життя милим, і перше ж слово, яке ви промовите і якого я так чекаю, поверне мені щастя або ж доведе до розпачу.
Париж, 27 вересня 17…
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Окрім горя, якого завдав мені ваш лист, я нічого в нім не зрозуміла. Що таке повідомив вам пан де Вальмон і чому ви уявили, ніби я вас більше не люблю? Можливо, це було б і краще для мене, оскільки тоді б я, напевно, менше страждала. Адже дуже важко, коли я вас так міцно люблю, бачити, що ви завжди вважаєте, що я не маю рації, і замість втіхи отримувати від вас тільки самі для мене тяжкі страждання. Ви думаєте, що я вас обманюю і говорю вам не те, що є насправді!
Гарної ж ви думки про мене! Але навіть якби я і була брехлива, за що ви мені докоряєте, то з якою метою брехала б? Вже, напевно, якби я вас більше не любила, мені варто було б тільки сказати про це, і всі б мене хвалили. Але, на жаль, любов сильніша за мене, та до того ж іще любов до чоловіка, який мені за це ніскільки не вдячний!
Що ж я зробила, аби так вас розсердити? Я не посміла узяти ключа – я боялася, що мама це помітить, і вийде тільки нова біда і для мене, і для вас через мене, і ще тому, що мені це здавалося дуже вже поганим. Але ж про це говорив зі мною тільки пан де Вальмон. Я не могла знати, хочете ви цього чи ні, якщо вам нічого про це не було відомо. Тепер, коли я знаю, що ви так хочете, хіба я відмовляюся взяти отой злощасний ключ? Завтра ж візьму його, і тоді подивимося, що ще забагнеться вам говорити.
Нехай пан де Вальмон вам друг. Мені здається, я люблю вас принаймні не менше, ніж він. А по-вашому, виходить, що він завжди має рацію, а я завжди винна. Запевняю вас, що дуже на вас сердита. Вам-бо це байдуже, ви ж знаєте, що я дуже відхідлива. Але тепер, коли в мене буде ключ, я зможу бачитися з вами, коли захочу; так от, знайте, що я не захочу, якщо ви так чинитимете. Я вважаю за краще самій бути причиною своїх прикрощів, аніж зазнавати їх від вас. Подумайте тільки, до чого ви мене доводите.
Якби ви тільки хотіли, як би ми любили одне одного! І в усякому разі горя завдавали б нам тільки інші! Запевняю вас, якби я була сама собі хазяйка, вам би не довелося на мене скаржитись. Але якщо ви не віритимете мені, ми завжди будемо нещасні, і не з моєї вини. Сподіваюся, що незабаром ми зможемо побачитись, і тоді у нас не буде таких приводів для смутку, як зараз.
Якби я могла це передбачати, я відразу ж узяла б той ключ. Але справді ж, я гадала, що чиню, як належить. Тож прошу вас, не гнівайтеся на мене. Не сумуйте більше й любіть мене завжди так само, як я вас люблю. Тоді я буду щаслива. Прощавайте, милий мій друже.
Із замку ***, 28 вересня 17…
Від Сесілі Воланж до віконта де Вальмона
Прошу вас, добродію, будьте ласкаві, передайте мені той ключ, який ви мені вже давали, щоб покласти на місце ключа від моєї кімнати. Якщо вже всі цього хочуть, доводиться й мені погодитися.
Не знаю, чому ви повідомили пана Дансені, ніби я його більше не люблю: здається, я ніколи не давала вам приводу так думати. А його це страшенно засмутило й мене теж. Я знаю, що ви його друг, але це ж не причина, щоб засмучувати його, та заразом і мене. Будь ласка, в першому ж своєму листі до нього повідомте, що це зовсім невірно, і додайте, що ви в цьому переконані, бо він довіряє вам більше, ніж будь-кому. Я ж сама не знаю вже, що й робити, якщо кажу що-небудь, а мені не вірять. Що стосується ключа, то будьте абсолютно спокійні: я чудово запам’ятала все, що ви мені радили робити у своєму листі. Проте, якщо цього листа ви зберегли і побажали б передати мені його разом із ключем, обіцяю вам поставитися до нього з найбільшою увагою. Якби ви змогли це зробити, коли ми всі йтимемо до обіду, я передала б вам інший ключ післязавтра за сніданком, а ви повернули б мені його тим же способом, що і перший ключ. Я хотіла б, аби зволікань було якомога менше, – тоді менше буде й небезпеки, що мама все це помітить.
Потім, якщо вже цей ключ залишиться у вас, будьте ласкаві, скористайтеся ним, аби брати мої листи, і тоді пан Дансені частіше отримуватиме від мене вісті. Вірно, що так буде набагато зручніше, але спершу я дуже вже боялася. Прошу вас пробачити мені і сподіваюся, що ви, незважаючи ні на що, будете так само ласкаві, як і раніше. Я ж, зі свого боку, теж буду завжди вам вдячна.
Залишаюся, добродію, щиро до вас прихильна…
З ***, 28 вересня 17…