Від віконта де Вальмона до Азолана, єгеря
(Прикладений до попереднього)
Потрібно бути таким дурнем, як ви, щоб, від’їжджаючи звідси сьогодні вранці, не помітити, що пані де Турвель теж від’їжджає, або, якщо ви це знали, не попередити мене. Який же сенс у тому, щоб ви витрачали мої гроші, пиячачи з лакеями, а той час, який мусили віддати мені, проводили, залицяючись до покоївок, якщо я від цього анітрохи не обізнаний із тим, що відбувається? А все – ваше недбальство! Але попереджаю вас: якщо в цій справі ви дозволите собі ще яку-небудь недбалість, вона буде останньою, яку ви зробите у мене на службі.
Ви маєте інформувати мене про все, що відбувається у пані де Турвель: чи здорова вона, чи спить, сумна чи весела, чи часто виїжджає і до кого, чи приймає у себе гостей і хто в неї буває; як вона проводить час; чи дратівлива із служницями, особливо з тією, яку привозила сюди; що вона робить, коли в неї нікого немає; якщо вона займається читанням, то читає увесь час чи перериває читання, щоб помріяти; те ж саме – якщо вона пише. Потурбуйтеся також про те, щоб подружитися з тим із слуг, хто відносить її листи на пошту. Частіше пропонуйте йому виконувати це доручення замість нього, і в тих випадках, коли він погоджуватиметься, відправляйте тільки ті листи, які здадуться вам незначними, інші ж пересилайте мені, особливо листи до пані де Воланж, якщо такі попадуться.
Влаштуйтеся так, аби ще деякий час залишатися щасливим коханцем вашої Жюлі. Якщо у неї є хто-небудь інший, як ви вважали, умовте її ділити свою прихильність і не надумайтеся виявляти безглузду педантичність: в такому становищі бувають багато інших і кращих за вас. Якщо все ж таки ваш співтовариш виявився б занадто докучливим, якщо ви, наприклад, помітите, що він віднімає у Жюлі надто багато часу вдень, і вона через це менше буває зі своєю хазяйкою, усуньте його яким-небудь способом або зчиніть із ним галасливу сварку; наслідків не бійтеся, я вас підтримаю. Головне ж – не покидайте цього будинку, бо тільки постійні відвідини дають можливість усе бачити, і притому добре бачити. Якщо випадково кого-небудь із слуг буде звільнено, запропонуйте замінити його, як буцім ви більше у мене не служите. В цьому разі скажіть, що ви мене залишили, щоб знайти місце в більш спокійному і порядному домі. Словом, постарайтеся зробити так, аби вас прийняли. Одночасно ви перебуватимете на службі й у мене, як було у герцогині де***, а згодом пані де Турвель теж винагородить вас.
При достатній спритності й завзятті з вашого боку цих вказівок вам цілком вистачало б. Але щоб відшкодувати брак того й іншого, посилаю вам гроші. Записка, що додається, надасть вам право, як ви побачите, отримати у мого повіреного двадцять п’ять луїдорів, бо я не сумніваюся, що у вас немає ні гроша. З цієї суми ви споживете, скільки буде треба, на те, щоб схилити Жюлі вступити зі мною в листування. Решта – на пиятики зі слугами. Постарайтеся, наскільки це можливо, щоб вони відбувались у швейцара – тоді йому приємно буде бачити вас у цьому домі. Але не забувайте, що прагну я оплачувати не задоволення ваші, а послуги.
Привчіть Жюлі все помічати і про все повідомляти, навіть про те, що видасться їй дрібницями. Краще нехай вона напише десять даремних фраз, аніж опустить одну істотну: частенько те, що здається байдужим, насправді зовсім не таке. Якби сталося що-небудь, на ваш погляд варте уваги, необхідно, щоб мене було негайно попереджено; тому, як тільки ви отримаєте цього листа, пошліть Філіпа на найманому коні до ***.[58] Нехай він оселиться там до нових розпоряджень: це буде у нас підстава на випадок потреби. Для поточного листування досить буде пошти.
Дивіться не загубіть цього листа. Перечитуйте його щодня як для того, щоб переконатися, що ви нічого не забули, так і для того, щоб упевнитися, що він при вас. Словом, робіть усе, що має робити людина, якій виявлено честь моєї довіри. Ви знаєте, що, коли я буду задоволений вами, ви будете задоволені мною.
Із замку ***, 3 жовтня 17…
Від президентші де Турвельдо пані де Розмонд
Ви будете дуже здивовані, добродійко, дізнавшись, що я покинула вас так несподівано. Вчинок цей здасться вам украй дивним, але як зросте ваш подив, коли ви дізнаєтеся його причину. Можливо, ви вважаєте, що, повіряючи її вам, я недостатньо шаную необхідний у вашому віці спокій і навіть нехтую благоговійною шанобливістю, на яку у вас стільки безперечних прав? Ах, добродійко, пробачте, але серцю моєму дуже важко, воно має вилити свою муку на грудях друга, – і ніжного, і в той же час розсудливого. Кого ж було обрати йому, як не вас? Дивіться на мене, як на свою дочку. Поставтеся до мене з материнською добротою, благаю вас про неї. Може, в мене є і деяке право на неї через мою любов до вас.
Де той час, коли, цілком віддавшись цьому похвальному почуттю, я не відала інших, які, вносячи до душі згубне сум’яття, що опанувало мене нині, позбавляють мене сил боротись і в той же час приписують боротьбу як обов’язок? Ах, ця фатальна поїздка погубила мене!
Словом, що мені сказати вам? Я люблю, так, люблю шалено. Та ба! За це слово, яке я пишу вперше, слово, якого в мене так часто і марно домагалися, за насолоду хоч один раз сказати його тому, хто його навіяв, я готова була б заплатити життям, а тим часом безупинно мушу йому відмовляти. Він знову засумнівається в моїх почуттях, виснує, що у нього є підстави нарікати на мене. Яка я нещасна! Чому він, пануючи в моєму серці, не може читати в нім? Так, я менше страждала б, якби він знав, як я страждаю. Але навіть ви, якій я говорю про це, можете скласти собі лише слабке уявлення про мої муки.
Через декілька хвилин я покину його і цим заподію йому горе. Він буде ще думати, що перебуває біля мене, а я буду вже далеко: в час, коли я зазвичай бачилася з ним щодня, я буду в тих місцях, де він ніколи не був і куди я не маю його допускати. Усі приготування вже закінчено: все тут, у мене на очах; я не можу зупинити погляду ні на чому, що не провіщало б цього жорстокого від’їзду. Усе готово, окрім самої мене!.. І чим більше серце моє опирається, тим очевидніше доводить воно мені необхідність підкорятися.
Я, певна річ, підкорюся. Краще померти, ніж жити в гріху. Я відчуваю, що й без того досить грішна. Я зберегла тільки свою цнотливість, доброчесності більше немає. Чи признатися вам: тим, що в мене ще залишилось, я завдячую йому. Сп’яніла радістю бачити його, чути, солодким відчуттям близькості, ще більшим щастям зробити його щасливим, я вже не мала ні влади, ні сили над собою. Ледве вистачило сил для боротьби, але їх було недостатньо, щоб устояти. Я тремтіла перед небезпекою й не могла від неї тікати. Так от, він побачив, як я страждаю, і зглянувся наді мною. Як же мені не любити його? Я зобов’язана йому більше, ніж життям.
Ах, невже ви думаєте, що я коли-небудь погодилася б поїхати від нього, якби, залишаючись із ним, побоювалася тільки за життя? Що мені воно без нього, я була б безмірно щаслива пожертвувати життям. Я приречена бути вічним джерелом його мук, безперервно захищатися від нього, від себе самої, віддавати всі свої сили на те, щоб завдавати йому страждання, коли я хотіла б присвятити їх тільки його щастю, – хіба жити так – це не означає без кінця помирати? І, одначе, такою буде віднині моя доля. Проте я витримаю, у мене вистачить на це мужності. О ви, яку я обрала своєю матір’ю, прийміть від мене цю клятву. Прийміть також клятву в тому, що я ніколи не приховаю від вас жодного свого вчинку. Прийміть її, заклинаю вас про це, як про допомогу, що її потребую; давши обіцянку все вам говорити, я звикну вважати, що ви завжди зі мною. Ваша доброчесність замінить мою. Ніколи, певна річ, не погоджусь я на те, щоб червоніти перед вами. І, стримувана цією потужною вуздою, я любитиму у вас поблажливого друга, повірницю моєї слабкості й у той же час шанувати ангела-охоронця, що рятує мене від ганьби.
Досить сорому і в тому, що мені доводиться звертатись до вас із цим проханням. Фатальний наслідок самовпевненості! Чому не остереглась я цієї схильності раніше, ледве відчула, що вона виникає? Чому тішила себе думкою, що можу зі своєї волі приборкати її або здолати? Безумна! Як мало я знала про любов! Ах, якби я боролася з нею завзятіше, можливо, вона не оволоділа б мною з такою силою. Можливо, тоді й від’їзд мій не виявився б необхідним. Або навіть, якби я все-таки прийняла це сумне рішення, мені можна було б не поривати остаточно цього зв’язку – досить було б рідше зустрічатися. Але все відразу втратити! І назавжди! О друже мій!.. Але що це я? Навіть у листі до вас я ще блукаю під владою цих злочинних бажань! Ах, поїхати, поїхати, і нехай принаймні цей мимовільний гріх спокутуваний буде принесеними мною жертвами.
Прощавайте, шановний друже мій. Любіть мене, як свою дочку, візьміть мене в дочки і будьте певні, що, незважаючи на мою слабкість, я вважала б за краще померти, ніж виявитися негідною вашого вибору.
Із замку ***, 3 жовтня 17…,
перша година після півночі.