Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона
Мені стало відомо, ласкавий пане, про те, як ви зі мною вчинили. Знаю я також, що, не задовольняючись тим, що ви так мерзотно обдурили мене, ви не соромитеся гучно вихвалятися цим. Я бачив написане вашою рукою зізнання в учиненій вами зраді. Зізнаюся, серце моє було глибоко уражене, і мені стало соромно, що я сам певним чином сприяв вам у мерзенному зловживанні моєю сліпою довірливістю. Проте я не заздрю цій ганебній перевазі: мені лише цікаво знати, чи в усьому ви матимете наді мною таку перевагу. І я дізнаюся про це, якщо, сподіваюся, ви зволите бути завтра між восьмою та дев’ятою ранку біля брами Венсенського лісу поблизу села Сен-Манде. Я потурбуюся, щоб там було все необхідне для роз’яснень, які сподіваюсь од вас отримати.
Кавалер Дансені.
Париж, 6 грудня 17…, ввечері.
Від пана Бертрана до пані де Розмонд
Із якнайглибшою скорботою виконую я сумний обов’язок повідомити вас про новину, яка завдасть вам жорстокого горя. Дозвольте мені спершу закликати вас до благочестивої покірності волі провидіння, яка у вас так часто всіх захоплювала й лише завдяки якій ми можемо зносити знегоди, що всіюють наш сумний життєвий шлях.
Пан Вальмон, ваш племінник (Боже, чому мушу я завдати такого тяжкого удару поважній пані?), ваш племінник мав нещастя загинути сьогодні вранці в поєдинку з паном кавалером Дансені. Мені абсолютно невідома причина їх сварки, але, судячи зі знайденої мною в кишені пана віконта записки, яку я маю честь вам перепровадити, він, очевидно, не є призвідником. А з волі Всевишнього полягти призначено було йому!
Я перебував у особняку пана віконта і саме чекав його повернення, коли його привезли додому. Можете уявити собі мій жах, коли я побачив, як вашого племінника, залитого кров’ю, несуть двоє його слуг. Він отримав дві глибокі рани шпагою і був вже дуже слабий. Пан Дансені перебував тут же, і до того ж плакав. Ах, звичайно, йому випадає плакати, але чи не пізно проливати сльози, коли вже здійснене непоправне зло?
Щодо мене, то я не міг опанувати себе, і хоча я й незначна особа, але висловив йому все, що з цього приводу думаю. Але ось тут пан віконт і виявив істинну велич душі. Він звелів мені замовкнути, взяв за руку того, хто став його вбивцею, назвав його своїм другом, поцілував його при всіх і сказав: «Наказую вам ставитися до цього пана з усією пошаною, на яку заслуговує благородна і доблесна людина». До того ж він звелів передати йому в моїй присутності об’ємисту пачку паперів, зміст яких мені невідомий, але яким, наскільки я знаю, він надавав величезне значення. Потім він побажав, щоб їх на хвилину залишили самих. Тим часом я негайно ж звелів послати по допомогу, як духовну, так і мирську. Але, на жаль, стан його виявився фатальним. Не минуло й півгодини, як пан віконт знепритомнів. Над ним устигли тільки зробити соборування, та ледве обряд закінчився, як він сконав.
Боже праведний! Коли при його народженні я прийняв на руки цю дорогоцінну опору такого славного дому, чи міг я передбачати, що він помре на моїх руках, і мені доведеться оплакувати його смерть? Таку передчасну і злощасну? Сльози мимоволі ллються з моїх очей. Прошу у вас пробачення, добродійко, за те, що наважуюся змішувати таким чином моє горе з вашим.
Але в будь-якому стані люди мають серце і почуття, і я був би дуже невдячним, якби не оплакував усе життя пана, що виявляв до мене таку доброту і таку довіру.
Завтра після винесення я все опечатаю, і в цьому відношенні ви можете на мене цілком покластися. Вам відомо, добродійко, що сумна ця подія робить ваш заповіт недійсним і надає вам вільний вибір спадкоємця. Якщо я зможу бути вам корисним, прошу вас повідомити мені ваші розпорядження: я докладу всіх своїх зусиль, щоб виконати їх якнайточніше.
Залишаюся з якнайглибшою повагою вашим покірним… та ін.
Бертран.
Париж, 7 грудня 17…
Від пані де Розмонд до пана Бертрана
Я щойно отримала вашого листа, дорогий пане Бертране, і дізналася з нього про жахливу подію, злощасною жертвою якої став мій племінник. Так, звичайно, у мене будуть для вас розпорядження, і тільки вони змусять мене зайнятися чимось іншим, окрім моєї смертельної скорботи.
Надіслана вами записка пана Дансені є найпереконливішим доказом, що призвідник дуелі – він, і я хочу, щоб ви негайно подали від мого імені скаргу. Прощаючи своєму ворогові, своєму вбивці, мій племінник міг піддатися природженій своїй великодушності; але я мушу домагатися помсти і за його смерть, і взагалі в ім’я людинолюбства та релігії. Ніякий закон, спрямований проти цього пережитку варварства, що оскверняє наші звичаї, не був би надмірно суворий, а я не думаю, щоб у такому випадку нам приписувалося пробачення образ. Тому я розраховую, що ви займетеся цією справою з усім завзяттям і з усією енергією, що, як я знаю, вам такі властиві.
Передусім вам належить побачитися з паном президентом *** і переговорити з ним від мого імені. Сама я йому не пишу, бо хочу цілком зануритися в тугу. Ви попросите в нього за мене вибачення і познайомите його з цим листом.
Прощавайте, дорогий Бертране, хвалю вас і дякую вам за добрі почуття і залишаюся відданою вам до кінця життя.
Із замку ***, 8 грудня 17…
Від пані де Воланж до пані де Розмонд
Я знаю, мій дорогий і достойний друже, що ви вже оповіщені про втрату, що спіткала вас. Я знала, як ніжно ви любили пана де Вальмона, і з усією щирістю поділяю ваше горе. І мені вкрай тяжко, що до нинішніх ваших прикрощів я мушу додати нові. Але, на жаль, і за нашим нещасним другом вам залишається тільки проливати сльози. Ми втратили її вчора об одинадцятій годині вечора. З волі лихої долі, що невпинно переслідувала її та немов глузувала з усіх людських обережностей, короткого проміжку часу, на який вона пережила пана де Вальмона, виявилося достатнім для того, щоб вона дізналася про його смерть і, за власним її висловом, полягла під тягарем своїх нещасть лише після того, як міра їх переповнилася.
Дійсно, як ви знаєте, вона вже більше двох діб перебувала в непритомності. Ще вчора, коли з’явився лікар, і ми разом підійшли до її ліжка, вона не впізнала ні мене, ні його, і ми не могли добитися від неї ні єдиного слова, ані найменшого знаку. Так от, ледве ми відійшли до каміна, і тільки-но лікар повідомив мені сумну новину про смерть пана де Вальмона, ця нещасна жінка прийшла до тями, чи то тому, що цю зміну виробила у ній сама природа, чи тому, що її викликало постійне повторення двох слів «пан де Вальмон» і «смерть», які могли повернути хвору до єдиних думок, що займали її так довго.
Хай там як, але вона несподівано відкинула завісу свого ліжка і вигукнула: «Як, що ви кажете? Пан де Вальмон помер?». Я сподівалася переконати її, що вона помилилась, і спершу почала її запевняти, що вона недочула. Але вона аж ніяк не дала себе умовити і зажадала у лікаря, щоб він повторив свою жорстоку розповідь. А коли я знову спробувала переконати її в протилежному, вона покликала мене до себе ближче і тихенько сказала: «Навіщо ви намагаєтеся мене обдурити? Хіба і без того він не був для мене мертвий?». Довелося поступитись.
Наш нещасний друг слухала спершу досить спокійно, але незабаром перебила оповідача. «Досить, я вже достатньо знаю», – сказала вона, відразу ж зажадала, щоб завісу знову засунули, а коли лікар захотів, урешті, зайнятися своєю справою й оглянути її, не дозволила йому підійти. Тільки-но він пішов, вона так само відіслала доглядальницю і покоївку і, коли ми залишились удвох, попросила мене допомогти їй стати на коліна в ліжку і підтримати її в такому положенні. Деякий час вона мовчки стояла навколішки, обличчя її нічого не виражало, по ньому тільки безперервно струмували сльози. Потім, склавши руки і піднісши їх до неба, вона слабким, але проникливим голосом заговорила: «Господи всемогутній, я підкоряюся суду твоєму, але пробач Вальмону. Нехай нещастя мої, які я, – каюся – заслужила, не поставляться йому в провину, і я віддам тобі хвалу за твоє милосердя».
Я дозволила собі, дорогий і достойний друже мій, зупинитися на всіх цих подробицях, які, – прекрасно розумію – мають загострити і посилити вашу скорботу. Роблю це, оскільки не сумніваюся, що молитва пані де Турвель принесе душі вашій велику втіху.
Вимовивши ці кілька слів, вона знову впала в мої обійми, і ледве я встигла укласти її в ліжко, як її охопив напад слабості, що тривав досить довго, проте піддався звичайним засобам. Тільки-но хвора прийшла до тями, вона попросила мене послати за отцем Ансельмом і додала: «Зараз це єдиний лікар, який мені потрібен. Я відчуваю, що скоро настане кінець моїм мукам». Вона скаржилася на тяжкість у грудях і ледве говорила.
Через якийсь час вона звеліла покоївці передати мені скриньку, яку я вам посилаю; при цьому вона сказала, що там її особисті папери, і просила мене відправити їх вам негайно ж після її смерті.[82] Потім, наскільки це було для неї можливо, вона з великим хвилюванням заговорила про вас і про вашу прихильність до неї.
Близько четвертої години прибув отець Ансельм і майже цілу годину залишався з нею наодинці. Коли ми ввійшли, обличчя хворої було ясним і спокійним, але неважко було помітити, що отець Ансельм багато плакав. Він залишився, щоб узяти участь у здійсненні останніх церковних обрядів. Видовище це, завжди таке урочисте і скорботне, ставало ще урочистішим і печальнішим завдяки контрасту між спокійною покірністю хворої та глибокою скорботою її поважного духівника, що обливався слізьми біля неї. Всі були вкрай зворушені – жодної сльози не пролила тільки та, кого всі оплакували.
Решта дня минула у звичайних для такого випадку молитвах, які уривалися лише частими нападами слабості у хворої. Нарешті, години до одинадцятої вечора мені здалося, що їй стало ще важче і що вона сильніше страждає. Я простягла руку, щоб торкнутися її руки. У неї ще вистачило сили взяти її й покласти собі на серці. Я не відчула, як воно б’ється, і, дійсно, в цю саму мить нашого нещасного друга не стало.
Чи пам’ятаєте ви, дорогий друже мій, що під час останнього вашого приїзду в Париж – менше року тому – ми з вами розмовляли про деяких осіб, щастя яких уявлялося нам більш-менш міцним, і з особливим задоволенням згадували про цю саму жінку, чиї поневіряння й чию смерть зараз оплакуємо. Стільки доброчесностей, стільки похвальних якостей, стільки чарівності! Лагідний і легкий характер, коханий чоловік, який обожнює її, товариство, яке їй подобалось і окрасою якого вона була, красива зовнішність, молодість, багатство – і поєднання стількох переваг пішло прахом тільки через необережність! О провидіння! Ми, без сумніву, маємо шанувати твої приречення, але які вони часом нам незрозумілі! Втім, замовкаю: боюся збільшити вашу скорботу, віддаючись своїй.
Покидаю вас, щоб вирушити до своєї дочки, – вона трохи нездорова. Дізнавшись від мене нині вранці про таку раптову смерть двох знайомих їй осіб, вона відчула себе зле, і я уклала її в ліжко. Сподіваюся, втім, що це легке нездужання не матиме наслідків. У такому юному віці немає ще звички до нещасть, і внаслідок цього враження від них сильніше і різкіше. Така гостра чутливість – звичайно, похвальна якість, але як навчає нас побоюватись її все, що ми щодня бачимо! Прощавайте, мій дорогий і гідний друже.
Париж, 9 грудня 17…